Ярмарок марнославства над Дніпром
IQ

Ярмарок марнославства над Дніпром

«Золотоунітазна» естетика і етика «цирульника із-за канави» знову запанували у ВРУ

Василь Расевич, 28 травня 2015 7196 14

Київ – не Лондон, а на дворі не початок ХІХ століття. Іскрометна сатира Вільяма Теккерея на англійське суспільство старої Європи, здається, оживає в наші часи на Володимирських пагорбах у Києві. Чи то українське суспільство запізнюється на добрих двісті років, чи теккереївський талант виявився настільки проникливим, що створив універсальну сагу про людські пороки.

Вищий світ Лондона Теккерей порівняв з базаром, «місцем суєтним, злим, біснуватим, повним усіляких шахрайств, фальші й удавань». Концентрацією такого велетенського базару у всеукраїнському вимірі є Верховна Рада України, місце не менш суєтне, де фальші і вдавань, напевно, не менше, ніж в якомусь там ранньомодерному Лондоні.

Люди без класу

Так сталося, що політичний клас незалежної України не має класу. Та й звідки йому було взятися? В УРСР Верховна Рада була бутафорією робітничо-селянської влади під проводом вищої партноменклатури. Обирали туди призначених партійними комітетами передовиків «соціалістичного змагання» та людей ідейно стійких, які вміло хиталися разом з лінією партії. Для цих депутатів партійні функціонери забезпечували все: писали проекти законів, тексти виступів і навіть одягали в магазинах-спецрозподільниках.

Пригадую початок голодних 90-х, коли один з функціонерів апарату ВР змилостивився над бідними депутатами й організував для них закритий розпродаж дефіцитних товарів. І наступного дня відсотків десять всього складу з’явилися на засідання в однаковісіньких костюмах у дрібну клітинку. Так і доношували їх до кінця сесії.

Але були серед них і справжні франти, що красувалися в дорогих костюмах, пошитих на замовлення. Це були, як правило, партноменклатура та червоні директори з півдня і сходу України.

Та що заглядати аж в таке далеке минуле? Можна глянути на взуття нашої політичної еліти на порівняно недавніх фотографіях, і все стане зрозуміло. Номенклатура майже завжди мала кращі можливості вдягатися, а з часом змінювалася тільки вартість та ріст модних брендів. Колись один російський історик моди висловив припущення, що світові бренди тільки тому не розорилися, що їх врятували пострадянські скоробагатьки. Мовляв, пострадянські люди не довіряють своїм смакам (а може, і не мають їх), тому завжди ведуться на розкручені назви і захмарну вартість товару.

Таке враження, що українським депутатам вкрай необхідні статусні речі, модні бренди, люксусові автомобілі та палаци з вежами і позолотою тільки для того, щоб приховати свою внутрішню порожнечу. Приглянувшись ближче, видно, що це люди-симулякри, які існують тільки «на показ», а поза тим бутафорним театром їх не існує. Дуже часто це багатії в першому поколінні, які не закінчували престижних навчальних закладів і не винесли «з дому» відповідних своєму класові манер. Колишні бандити, котрі тільки й уміли, що нахраписто «пресувати» противника, здобувши мандат народного депутата, однак, одягнувши дорогий костюм, не втратили своєї злочинної натури. Їхні діти, може, і навчаються у престижних навчальних закладах, за що батьки платять величезні гроші, але особистих здобутків не вдається зауважити. Сірки також платили за навчання в пансіоні Проні Прокопівни, але ми знаємо, що з того всього вийшло.

Щось схоже, напевно, відбувалося свого часу і в Лондоні, коли аристократію почали посувати розбагатілі буржуа. Тільки діти тих буржуа закінчували престижні навчальні заклади, творили нові династії, передаючи у спадок нащадкам не тільки матеріальні блага. Нові династії творилися останні двадцять років і в Україні (цікаво було б дослідити новітні шлюбні стратегії в середовищі вищого політичного та бізнесового класу сучасної України). Хоча і тут результат невтішний, бо нагадує про себе «золота молодь» тільки світськими скандалами й розборками. З огляду на величину статків, сучасну українську еліту годі назвати декласованою, але й людьми з класом не назвеш. Та й звідки взятися тому класу?

Пригадую розповідь одного дипломата, як тодішній президент Янукович відмовився їсти в аеропорту однієї з європейських столиць (хоча там все було накрито виключно для нього і офіційної української делегації), бо помітив офіціанток без білих рукавичок. Звідки у дворового бандита Вітьки з робітничого бараку така тяга до дотримання високого етикету? Та звідти ж, звідки й уявлення про достаток у вигляді золотого унітаза. До цього ж типу належать також історії про закордонні мандри Віктора Ющенка та його свити. Лють і водночас сором огортали представників нашого дипломатичного представництва, коли їм доводилося платити за печених поросят, доставлених в номери готелю, та за вкрадені банні халати після від’їзду делегації. І це при тому всьому, що Віктор Андрійович, будучи отруєним, навіть думати не міг про такі смаколики. Просто челядь вирішила побавитися в панів.

«Цирульники з-за канави», або розбещення депутатством

У фільмі «За двома зайцями» Свіріду Пєтровічу Голохвастову, який був звичайним аферистом і банкротом «з-за канави», певний час вдавалося обманювати дві споріднені сім’ї і досягти двох, майже недосяжних цілей: одружитися на грошах Сірків й отримати гарну жінку для душі і тіла. Довго маневрувати йому вдавалося тільки завдяки тому, що умів «тримати фасон» і цим пускати дим в очі. Пафосні промови, нагромадження незрозумілих слів і термінів, обіцянки майже завжди безвідмовно діяли на українців. Тактика Голохвастова і тепер успішно спрацьовує на берегах Дніпра. Здається, або люди, які мали гідність і творили революцію, всі загинули на Інститутській та Грушевського, або в Україні існують два паралельні світи, що ніколи не перетинаються.

Відгриміла і відшуміла Революція Гідності, ллється кров на Донбасі, майже щодня надходить інформація про людські втрати у зоні конфлікту. Суспільство подорослішало і згуртувалося. Здавалося, що вже ніколи не буде повернення до минулих практик. Минули вибори до Верховної Ради. Відбувались вони за старим законом, бо думалося, що потрібно якнайшвидше обрати новий повноцінний парламент, і після стількох жертв вже ніхто не насмілиться обманювати й брехати. Візуально Верховна Рада змінилася. З’явилися люди в камуфляжі та дуже «демократично» вдягнуті особи. Колишні регіонали пролізли до парламенту, але вже під личиною Опозиційного блоку. Зникли комуністи й окрема фракція «Свободи».

Але дива не сталося. Першими сигналами, що на нову ВР годі сподіватися, стали бурхливі «коаліціада» та «спікеріада». Не таємниця, як творилася новітня депутатська солянка у Верховній Раді: хтось заплатив за місце в списку, комусь це зафундував багатий олігарх, якась сила знайшла вдалі популістські гасла, хтось «окучив» мажоритарні округи. З’явилися і нові обличчя, які прийшли з серйозними намірами змінити країну. Але брак кулуарного досвіду та надмірна довіра до недавніх соратників по боротьбі перемістили їх поволі на другий план.

Спецоперація «Коаліційна угода» знівелювала український парламентаризм. У розширений варіант угоди вписали стільки пунктів, що вони не тільки зв’язали більш-менш незалежних депутатів по руках і ногах, нахабно утвердили квотний принцип формування уряду, але й внесли низку «правок» у конституційні положення про компетенції президента і прем’єр-міністра. Олігархічна солянка в Блоці Петра Порошенка та в Народному фронті фактично паралізувала будь-яку самостійну депутатську діяльність. Своєю чергою, вплив президента і прем’єр-міністра на підконтрольні їм фракції монополізував у парламенті право на істину. Почався неймовірний тиск на тих депутатів, що мали свою думку або просто власні пропозиції до якогось законопроекту.

Цей тиск багатьом годі було витримати, особливо коли депутатські ряди коаліції, до якої належиш і ти, ревуть на твої конструктивні зауваження вигуками «Зрада». А чого тільки варті звинувачення у служінні якимось зловорожим силам, на догоду яким ти намагаєшся розвалити коаліцію? Розгардіяш у Верховній Раді, недотримання регламенту, брехливі пафосні виступи, груба закулісна гра та переслідування корисливих інтересів, розбещують навіть новообраних депутатів. У погоні за своєю правдою вони починають робити те, проти чого так запекло боролися ще вчора. Звинувачуючи попередню Верховну Раду в «кнопкодавстві», молоді й революційні депутати тепер самі віддаються цьому гріху, але вже заради «важливої справи».

Відверто кажучи, те, на що дуже швидко перетворився український парламент, не очікував ніхто. «Золотоунітазна» естетика й етика «цирульника з-за канави» знову запанували у Верховній Раді. Стало нормою, коли під час засідання весь зал розмовляє – хто впівголоса, а хто й у весь голос. Більшість не слухає ні доповідача, ні диспутантів, і взагалі не вслухається у зміст сказаного. Колись зустрічав подібне тільки на засіданнях вчених рад, коли хтось із «корифеїв» краєм вуха вловлював уривок фрази і одразу брався її коментувати, не чекаючи закінчення виступу. Репліки з місця, вигуки, перебивання і перекрикування – ось типова картинка зі звичайного засідання Верховної Ради. Депутати не тільки не слухають міністрів, яких запросили для звіту, але й своїх колег, що представляють новий і важливий законопроект: вони бродять по залу, збиваються у купки, листуються з коханками, б’ються і масово роздають інтерв’ю в кулуарах.

Спікер парламенту Володимир Гройсман щоразу не може докликатися депутатів до зали для голосування. Всупереч не тільки регламенту, але й здоровому глузду, ставить на голосування по п’ять разів і більше ті законопроекти, які конче хоче, щоб були прийняті. І після першого ж голосування оминає невигідні йому та близькій до нього фракції. Цікаво, що могло статися з тими десятками депутатів, що під час першої спроби не голосували або були проти, а за сьомим разом віддали свій голос «за»? Що змусило їх змінити своє ставлення до проблеми?

Смішно і гротескно виглядає парламент країни, в якому опозиціонери, що ратують за підвищення соціальних стандартів зубожілого населення, потрясають з трибуни годинниками, які коштують стільки, що шахтареві годі заробити за все життя. І що то за опозиція, яка тільки вчора довела країну до стану соціального колапсу, кинула у вихор війни і розрухи свій базовий регіон, а тепер проливає крокодилячі сльози над стражданнями громадян України?

Хіба можуть відігравати ключову роль в коаліції люди, які за часів бандитського режиму очолювали наскрізь корумповане і прогниле Міністерство внутрішніх справ? Хіба тоді воно не було корумпованим, чи, може, незаслужена тюрма змиває всі попередні гріхи? Чи можуть активні спікери коаліції лобіювати своїх 26-річних синів на «хлібні» посади в комітетах та міністерствах, а потім, позичивши у Сірка очі, заявляти: що зробиш, якщо у мене син геніальний менеджер? І головне, чому мовчать найважливіші актори цього дійства – президент з його іменним блоком та прем’єр, політична сила якого заручилася найбільшою підтримкою на виборах? Таке враження, що всі ці інтриги, фальш, зловживання і розкрадання, весь той «ярмарок марнославства» у Верховній Раді їм якраз на руку, бо відвертає увагу від них самих.

На що вони сподіваються від наступних місцевих виборів? Таке враження, що думають врятуватися завдяки адміністративно-політичній реформі, бо люди не встигнуть оговтатися у нових укрупнених та об’єднаних громадах. Якщо так, то це марне сподівання, бо запас ефективних «брязкалець та люстерок» для виборців невпинно тане, а обурення і гнів ростуть. Трюки із «першотуровим» обранням, закритими списками та героями у камуфляжах уже навряд чи пройдуть.

P.S. Побороти клептократичний режим Януковича і забезпечити відсіч збройній агресії на сході країни українцям вдалося завдяки організованості громадянського суспільства. Але чи вдасться йому сформувати новий політичний клас на заміну цій вертлявій, пристосуванській еліті, і коли цього чекати – покаже час. І може виявитися, що навіть цей «ярмарок марнославства» був необхідним щаблем на шляху до зрілого суспільства.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук