Дорогою ціною

У цій статті під запозиченою у Михайла Коцюбинського назвою піде мова аж ніяк не про безпросвітне життя злидарів у далекому ХІХ столітті, радше навпаки – про найвпливовіші постаті у сучасній Україні. А якщо точніше, то про найбільш резонансний для України процес у віденському суді.

Цей суд мав винести вердикт у справі екстрадиції або відмові у видачі США підозрюваного в корупції українського олігарха Дмитра Фірташа. Двадцять адвокатів олігарха та майже весь «опозиційний» бомонд кинулися захищати свого благодійника. Захист побудував тактику на тому, що американці переслідують Дмитра Фірташа не як злочинця-корупціонера, а з політичних мотивів. А для того, щоб переконати суддю, їм потрібно було кров з носа довести неймовірну політичну впливовість Фірташа в Україні, який до того не був ані депутатом, ані членом партії.

Довели, але якою ціною? З огляду на те, що Фірташу аж ніяк не можна було потрапляти в руки американської Феміди і, будучи під присягою, він змушений був напіввідкрити двері на кухню української політики. І тут все, що могли раніше припускати експерти, але не мали доказів для своїх версій, почало укладатися в кілька струнких і логічних ліній. Завдяки віденському процесу українці нарешті можуть довідатися, як легко і ненапружено купка олігархів створювала нові політичні проекти, «селекціонувала» слухняних політиків, призначала депутатів у парламент, «обирала» столичних мерів і навіть допомагала перемогти у першому турі президентських виборів.

Цинізм людей бізнесу, що накопичили мільярдні статки на пострадянському просторі, просто вражає. Безслідно зникали недавні бізнес-партнери, гинули у кримінальних розбірках наближені люди, розтоптувалися конкуренти. Одним словом, мета виправдовувала будь-які засоби. Оперившись, ці бізнесмени перенесли схожу практику і на політику. Тому й не дивує страшний цинізм, з яким Фірташ, Льовочкін, Бойко, Кравчук та Богословська розповідали на суді про політичні події останніх п’яти років.

Альтернативна новітня історія від Фірташа

Якщо українці думали, що Юлії Тимошенко забракло для перемоги на президентських перегонах 2010 року 2-3 відсотків через те, що вона недопрацювала, то вони глибоко помиляються. Насправді вона програла тому, що конфліктувала з Фірташем, прийняла бік американців і не очолювала Федерацію роботодавців. Зрозуміло, що це іронія. Взагалі, стосовно ролі Федерації у житті українського суспільства говорили всі, хто давав свідчення на суді. Виявилося, що це найвпливовіша структура в Україні. А за словами Інни Богословської, без згоди Федерації «кожного року не може бути підписаний соціальний договір». А ми й не знали.

Дмитро Фірташ на президентських виборах 2010 року однозначно підтримував кандидатуру Януковича. Їздив країною, зустрічався, переконував, прославляв свого кандидата через підконтрольні йому дев’ять телевізійних каналів, про що з гордістю заявив на процесі. Відразу виникає питання: а то нічого, що це було порушенням норм інформаційної політики, журналістських стандартів і насправді є звичайною маніпуляцією суспільною свідомістю? У розумінні східноєвропейського олігарха, всі ті норми – це порожній звук. Моє, а тому роблю, що хочу. Відразу пригадалася недавня історія з вулиці, коли жінка на очах у перехожих віддухопелила маленьку дитину. На зауваження стороннього: «Що ви робите»? Відповіла: «Моя дитина, що хочу те й роблю».

Але коли Янукович став президентом, у нього з Фірташем з’явилися «легкі розбіжності», і тому треба було шукати нового кандидати на престол. «І в цей час я знайшов Кличка», – втішно говорить Фірташ. Українці думали, що всесвітньовідомий спортсмен, не помічений раніше в брудних політичних оборудках, справді вирішив очистити українську політику, заснувавши нову партію. А тут Фірташ каже, що «знайшов» його і фінансово підтримав УДАР. На практиці треба розуміти, що розкручувати Кличка почали найняті Фірташем політтехнологи, вони ж і зайнялися новою партією.

Далі альтернативне бачення Фірташем всіх наступних подій майже один в один збігається з російськими пропагандистськими кліше. А саме. Це не громадяни України бажали євроінтеграції своїй державі, а Росія її не пускала – це злі й підступні американці розпочали наступ на Росію і використали Україну як зручний плацдарм. А сам Фірташ бажав миру і процвітання Україні. За його словами, він підтримав євроінтеграцію, але при збереженні дружніх відносин з Росією. Він хотів у Євросоюз, але разом з Кремлем боявся, щоб українці не втратили робочі місця. І зрештою, він чомусь ніколи не уявляв прямих переговорів України з ЄС. За Фірташем, на всіх переговорах мала бути присутня Росія, щоб європейці мали у кого спитатися дозволу на самостійну політику України.

Байдуже, що України як незалежної держави у російській політиці не існувало. Фірташу також індиферентно, що Росія була категорично проти євроінтеграції України, що й довела, коли побачила, що втрачає вплив, анексією Криму та війною на Донбасі.

Зовсім цікавою виглядає історія Євромайдану та Революції гідності в інтерпретації Фірташа. Виявляється, це він натиснув на опозицію і написав для неї текст меморандуму замирення з Януковичем, бо та «слабка і не зібрана, не знала, що хоче». Це він переконав о третій ночі Януковича погодитися на план «без крові й перевороту».  За яким Янукович мав залишатися президентом ще рік, а потім передати владу наступникові. Але тут втрутилися Тимошенко, американці і підтримувані ними Яценюк з Турчиновим. І Майдан не прийняв меморандуму. А далі Фірташа арештували у Відні, авторитет Кличка після рукостискань Януковичу почав стрімко падати. У вічі все більше почало кидатися те, як важко Кличкові дається думання і мовлення. Настав час для більш ефективного і спритного кандидата у президенти.

Порошенко – «Чорний Плащ на крилах ночі»

Перед Фірташем замаячіли зовсім не веселкові перспективи. Він дедалі більше сумнівався у здатності Кличка зачарувати українців, американці напирали на австрійський суд і вимагали екстрадиції, олігарх Коломойський перейшов у владний табір, а стовп олігархічного режиму Рінат Ахметов відверто заангажувався на боці сепаратистів. Потрібен був вихід. Треба було знайти когось такого, кого б сприйняли громадяни і хто дав би гарантії збереження кланово-олігархічної системи. Треба розуміти, що така людина була й раніше, але Фірташ був не зовсім впевнений у тому, що цей кандидат після обрання на посаду президента не розвернеться на всі 180 градусів і не захоче діяти за гаслом Дункана Маклауда – має залишитися тільки один з нас.

Але іншого виходу не було, довелося поспішати з рокіровкою. Щоб не образити самолюбство Кличка і щоб мати хоч якогось посередника, «віденський в’язень» Фірташ запросив до себе на нараду Віталія Кличка, Сергія Льовочкіна і Петра Порошенка. Далі стенограма допитів у віденському суді нам не дуже багато може дати, бо всі, хто виступав, відмовилися розповісти, про що йшлося на зустрічі. Але навіть за короткими відповідями можна частково реконструювати зміст цієї конфіденційної розмови. Зустріч у Відні відбулася для того, щоби вмовити Кличка поступитися Порошенкові місцем на президентських перегонах, нейтралізувати Тимошенко (не тому, що важлива, а тому, що особистий ворог Фірташа) і зменшити впливи проамериканської групи Яценюка-Турчинова.

Фірташ міг обіцяти кандидатові Порошенку потужну інформаційну підтримку власної велетенської медіа-групи. Можна також припустити, що Фірташ як відомий проросійський політик, а дехто навіть називає його розпорядником путінських капіталів в Україні, міг обіцяти сприяння діалогу Порошенка з Путіним. Якщо ретельно проаналізувати зовнішню і внутрішню політику президента Порошенка, то виявляються дуже дивні кроки, які важко логічно пояснити. Перше – це недолуга (а може й свідома) кадрова політика. Провальним призначенням у Генпрокуратурі, військовому відомстві та МЗС можуть бути два пояснення. Порошенко боїться і не довіряє чужакам, людям, з якими не мав раніше справи. А тому й призначив на важливі посади людей із власного бізнесу або тих, у лояльності кого не має сумнівів. І для нього неважливими є кваліфікації цих людей або ж чистота їхніх біографій, важить тільки особиста лояльність.

Друга причина може витікати з конфіденційних домовленостей між Порошенком-Кличком та Фірташем-Льовочкіним. Цілком імовірно, що «подякою» олігархату за підтримку на виборах мало стати нерозслідування подій на Майдані, збереження олігархічної системи та недоторканість політиків-бізнесменів часів режиму Януковича. Підтвердженням цьому є річна бездіяльність Генпрокуратури та спокійне життя соратників Фірташа, які навіть пройшли у Верховну Раду під маркою «Опозиційного блоку».

У міжнародній політиці також проглядаються чіткі елементи евентуальних віденських домовленостей. З приходом до влади Порошенка і призначенням керівником МЗС Павла Клімкіна у зовнішній політиці України почали відбуватися дивовижні речі. Поступово, але наполегливо з переговорного процесу був усунутий найважливіший гравець – США. Заміна Женевського формату Нормандським значно послабила позиції України, зробила її залежною від доброї волі Німеччини та готовності розмовляти з боку Росії. Такий варіант мусив би передбачати принаймні ще кілька прихованих каналів комунікації. І чи не Фірташ мав їх забезпечити? Громадськості відомі тільки окремі уривки про нічні зустрічі президента Порошенка із послом РФ Зурабовим та часті телефонні розмови з Путіним, і це в час найбільшого воєнно-політичного загострення.

Щоб реалізувати обіцяне всередині країни, Петро Порошенко мусив у будь-який спосіб забезпечити собі додаткові важелі впливу. Особливо важливим це ставало після повернення до старої Конституції, коли багато владних повноважень поверталися прем’єр-міністрові. Щоб нейтралізувати прем’єра, обсадити його своїми людьми, Блок Петра Порошенка виступив з ініціативою підписання дуже об’ємної коаліційної угоди. Текст угоди від БПП нагадував документ, за яким домовлялися про співпрацю не союзники, а закляті вороги.

Після Революції Гідності був створений тимчасовий уряд, і сформований він був за квотно-партійним принципом. Кілька місяців його діяльності чітко показали, що в майбутньому навіть мови не може бути про квотний принцип. Але коаліційна угода знову нав’язала старі правила гри, і ключові міністерські портфелі перейшли під контроль людей президента. Заради справедливості варто також згадати «Народний фронт» прем’єра Яценюка, провідні діячі якого так само кинулися змагатися з людьми президента за контроль над фінансовими потоками у державі. Цей клінч формальних союзників насправді паралізував зусилля багатьох політиків та урядовців. Завдаючи зрідка ударів один по одному, ніхто з них не був зацікавлений у викоріненні корупції та проведенні масштабних реформ. Складається враження, що учасники коаліції бігають замкнутим колом корупції, боячись вирватися за його межі, бо, на їхнє переконання, відразу програють протилежній стороні.

Якщо хоча б частина з перерахованих припущень має під собою ґрунт, то Україну чекають надскладні виклики. Фірташ, щоб не потрапити до американської буцегарні, мусив заплатити дуже дорогу ціну. Він змушений був розповісти про принципи і засади функціонування української політики, про те, що вирішальний вплив на неї і надалі перебуває в руках олігархів. А це означає, що без ліквідації кланово-олігархічної системи жодні реформи в країні неможливі.

Якщо президент Порошенко все ж таки укладав таємні домовленості з олігархом Фірташем, то це робить його несамостійним, легко маніпульованим та вразливим. Наявність конфіденційної інформації про нього у головного противника України – Росії – робить його кривою качечкою світової політики. А якщо і американці володіють цією компрометуючою інформацією, то не дивно, чому Петро Порошенко так ніколи і не отримав підтримки США. Просто може виявитися, що і його, як свого часу Кличка, «знайшов» Фірташ і призначив «Чорним Плащем», що мав поспішати на порятунок кланово-олігархічної системи. І тому віденський процес має дуже великі шанси розставити всіх персонажів на свої місця.

P.S. Тепер, як ніколи раніше, не можна дозволити відмовчатися учасникам віденської змови. У президента держави не може бути конфіденційної від громадян України інформації. І, сподіваюся, тролінг на зразок: «тому злодієві Фірташу вірити не можна», більше не пройде. Залишається з нетерпінням чекати на повернення з канікулярного вирію депутатів Верховної Ради. Все тільки починається, на жаль.