«Є і песимістичний сценарій, коли ані України, ані Росії в теперішніх кордонах не буде»
IQ

«Є і песимістичний сценарій, коли ані України, ані Росії в теперішніх кордонах не буде»

Розмова з філософом Михайлом Мінаковим

Ольга Перехрест, 14 грудня 201676274

Доктор філософських наук Михайло Мінаков є одним із найвідоміших сучасних українських публічних інтелектуалів. Він викладає на кафедрі політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», є президентом Фонду якісної політики, керівником Східно-європейської аналітичної групи та редактором часопису «Критика».

Михайло Мінаков спеціалізується на проблематиці макрополітичного аналізу, трансформації публічної політики, розвитку ідеологій у незалежній Україні, модернізації та демодернізації пострадянських країн, встановленні глобальної ситуації пост-політики та пост-ідеології.

Нещодавно у львівському Центрі міської історії центральної та східної Європи Михайло Мінаков прочитав лекцію «Пострадянські соціальні експерименти: Україна та її сусіди в 1990-х та на початку 2000-х». ZAXID.NET поспілкувався з філософом про кризу сучасного лібералізму та про способи залагодити колись стосунки з Росією.


Ви кажете, що на початку 1990-х, в процесі переходу від радянського режиму до сучасного демократичного, еліти керувалися політичною уявою про демократію та капіталізм. Чи постійно ми керуємося саме уявою? І чи можна відійти від такого уявного сприйняття світу до більш реалістичного?

У політичній сфері ми – люди – здебільшого мислимо в термінах політичної уяви. Ця уява може стосуватися реалістичних цілей і потреб, а може і нереальних. На початку 1990-х еліти нових національних утворень здійснили великий експеримент, заснований на їхньому пізньорадянському уявленні про демократію та капіталізм. У цих уявленнях надто мало було досвіду і надто багато уяви. А там, де панують фантазії та утопії, експерименти ведуть до занепаду суспільства, яке – чи над яким – провадять експеримент.

Скажімо, успішний експеримент – це заснування США. Там американська революція запустила таку соціально-епістемологічну систему, яка дозволяє людям вільно експериментувати зі своїм колективним та індивідуальним життям упродовж усіх двох століть. В результаті маємо надпотужну економіку, де кожен підприємець настільки вільний в експериментуванні з економікою, що від цього зростає все суспільство. Політичні правила та інститути підтримують політичну креативність. Уява отців-засновників США створила простір та інфраструктуру здійснення свободи.

Наші ж континентальні експерименти передбачають не свободу, а несвободу, тобто обмеження: що пам’ятати, що знати, якою мовою говорити, до якої церкви ходити. Навіть у часи Модерну ми оточені стількома скеруваннями та обмеженнями для вільної креативності, що політична уява стає джерелом травм. Вона не залишає людині місця для життя тут і тепер, а виносить у якийсь відкладений час. Неможливо бути собоютільки членом історично тяглого колективу.

Для західної Європи виходом з такої ситуації стали соціал-демократичні та/або ліберально-демократичні інституції, які, на відміну від США, не є інфраструктурою свободи, а є інфраструктурою права і безпеки. У США з безпекою набагато важче, там ти ризикуєш більше. Бо свобода – це ризик.

Як філософу і дослідникові, мені легше працюється в Італії чи Німеччині, ніж в Україні. На наших теренах вмикається самоцензура. У нас набагато менше свобод. Наша політична уява створює набагато більше перешкод для самовиразу, ніж на Заході.

Для реальності, для відповіді на потреби «тут і тепер» можуть слугувати тільки розумно створені інституції, в яких працюють політично та економічно раціональні люди.

Протягом довгих століть народи Франції і Німеччини вбивали одне одного. Історія цих двох народів – хто коли помре від кулі сусіда. Після Другої світової війни, попри свіжу і заслужену взаємну ненависть, люди, які ще недавно стріляли один в одного, починають домовлятися, щоб це ніколи більше не повторилось. З’являються торгівельні та митні передумови, пересування робочої сили, потім формуються спільні політичні інститути. Аж сьогодні неможливо уявити, як французи й німці стрілятимуть один в одного. Тепер на заході Європи діють такі організації, які попереджають саму можливість війни. Натомість вони просувають порозуміння, взаємодію, спільну науку та освіту, спільні світогляди.

Зараз важко говорити про створення в Україні інституцій для залагодження стосунків з Росією. Хоча за якийсь час потреба у них з’явиться. Скільки часу для цього знадобиться? І чи готове суспільство прийняти думку, що колись доведеться домовлятись?

Щойно припиниться гаряча фаза війни, еліти почнуть будувати «мости» між нашими народами. Торгівельний та кроскордонний інтереси відновляться, щойно ми припинимо вбивати один одного. Інша справа, що в інтересах усіх народів Східної Європи це відновлення діалогу не має бути хаотичним чи стихійним процесом. Це має бути керований процес, при чому керований легітимними цілями миру та взаємоповаги, і не так українськими чи російськими елітами, як за допомогою міжнародних організацій, що допоможуть дотримуватися міжнародного права українців, росіян та білорусів.

Сьогоднішня війна – це не тільки українсько-російський конфлікт. Це зростання конфліктності між росіянами, казахами, українцями, грузинами і білорусами. Всі мають свої рахунки одне до одного. Ця недобра пам’ять зростає не тільки у прифронтовій зоні, вона є повсюди. І весь наш регіон просякається взаємною ненавистю. Якщо (і коли) нам вдасться припинити цю війну і почати справжній мирний процес за участі сильних міжнародних інституцій, тоді, сподіваюся, за одне-два покоління вдасться створити інститути, які більше не дозволять українцям та росіянам (а також вірменам, грузинам, молдаванам) вбивати одне одного.

За останні роки у світі зростає рейтинг популістських та правих політиків, а сама політика радикалізується. Чи можна це вважати ознакою слабкості ліберальної ідеї?

Це заслужена криза неолібералізму. Довгий час ліберальні політичні системи зменшували політичні та ідеологічні суперечності, плекали соціально-економічні та ідентичнісно-культурні проблеми, не залучали сильних національних лідерів. Анґела Меркель – радше виняток. На жаль, Маттео Ренці виявився не таким далекоглядним, як на нього сподівались.

У ліберальному таборі ми перевіряємо зараз свою здатність до творення нових ідей. Саме в ЄС відбувається перевірка здатності лібералів до створення нових форм ліберальної політики. Нова ліберальна думка, яка пройде через цю кризу, зможе перебудувати і зробити ціліснішою західну Європу, і поширити спільний політично-правовий та соціально-економічний простір на всю «велику Європу» від Лісабона до Владивостока протягом наступних 20-50 років.

Чи можна покладатися на ефективність міжнародних інституцій, якщо вони слабшають?

Ми живемо в час кризи великих міжнародних організацій. НАТО, ОБСЄ, ООН, Рада Європи, і ЄС в кризі. Але вони все одно ефективніші за національні держави. Балансуючи на інтересах різних держав та народів, організації можуть разом відбудовувати мир і порядок. Це оптимістичний варіант.

Є й песимістичнийколи за умов занепаду і міжнародних структур, і національних держав ані України, ані Росії в теперішніх кордонах не буде. Досить обґрунтованим є побоювання, що якщо Росія буде розпадатися на менші території, ця хвиля зачепить і нас. І хоча наші безпекові структури сильнішають, але вони не будуть здатні протистояти викликам, пов’язаним із розпадом Російської Федерації.

Сьогоднішня Східна Європа має спільну долю: конфлікти, бідність та знелюднення. Все разом провокує процеси демодернізації, коли великим політико-економічним утворенням дедалі важче бути разом, підтримувати комунікацію на значних територіях. У випадку розвитку за негативним сценарієм меншим територіям України чи Росії, ймовірно, буде комфортніше існувати і ухвалювати рішення в інтересах місцевого населення. Тож або Київ обернеться обличчям до власних громадян, які мешкають у громадах усіх країв, або цей негативний сценарій ставатиме дедалі ймовірнішим.

Я вірю у зважено-оптимістичний варіант: попри потужну регіональну демодернізацію, міжнародні структури допоможуть нам витримати найскрутніший час та повернути наш регіон до прогресу.

Зараз помітно зростає вплив церковних еліт на українську політику. Чи не стане це причиною гальмування політичного розвитку?

Церква і конфесійні організації – це важлива частина приватного сектору. Релігія є приватною справою людини. Якщо я належу до певної конфесії, дотримуюся певного ритуалу, я виступаю тут як вірний певної громади, що має свій особливий інтерес, який не претендує на публічну загальну значущість. Але коли ієрархи почнуть говорити мені, за кого голосувати, чи втручатимуться у справи політики в інший спосіб – це край. Коли церковники втручаються у державні справи – це клерикалізм, один з видів корупції. Це порушення принципів розділення публічного і приватного.

Наш пострадянський клерикалізм виростає з дуже важливого процесу – з духовних пошуків і відродження релігії, що почалось наприкінці 1980-х років. Знаю це зі свого досвіду. Я прийшов до церкви після комсомолу. І для мене спілкування з Богом було дуже важливим для власного становлення. Але вже у на початку 2000-х я відійшов від церкви, бо вона з місця духовного пошуку стала місцем політичного та економічного впливу. Вже наприкінці 1990-хпочатку 2000-х стало очевидно, що пострадянські церкви втрачають свою приватну природу і долучаються до загальної системної корупції.

Саме цей клерикалізм сьогодні долучається до загальної демодернізації в суспільно-політичній сфері. Трапляються комічні ситуації. Так, новообраний депутат запрошує священика освятити офіс, в якому доти сидів інший – менш вдалий депутат. Або ж на прохання ієрархів просить вилучити з законопроекту страшне слово «ґендер», «яке суперечить цінностям» українського парламенту.

Церкви потребують власні реформи, в які не можна втручатись ззовні. Релігійні організації мали б бути зацікавлені у співпраці з лібералами задля повернення собі своїх базових цінностей душпастирства. Натомість дедалі більше конфесійні організації вкладають у консерваторів, ультраконсерваторів і радикальних націоналістів – це дуже небезпечна помилка, що підриває в довгому терміні довіру до церкви. Також таке зрощення конфесій та радикальних політичних угрупувань додає до загальної ентропії і фрагментації українського суспільства.

Я, зокрема, бачу, що нове покоління священиків не готове до самообмеження і відмови від участі в політичній конкуренції. І тут виникає момент, коли секулярним інтелектуалам треба створювати якісь платформи, де б була можлива дискусія з тими, хто плекає радикалізм і посилює і без того сильний ірраціоналізм у політиці.

Церква, разом із волонтерами та армією, є однією з тих структур, яким українці довіряють найбільше. Чи може зменшитися вплив церкви після завершення активної фази війни?

Думаю, що на клерикалізм працює поширення бідності, невігластва і непевності у майбутньому. Ми живемо в часи страху війни. Я зараз частіше буваю в зоні АТО і можу сказати: люди, які мають справу з війною та її безпосередніми наслідками, сприймають її конструктивно, як досвід, як щось, із чим борються, дають відсіч. Натомість що далі від зони бойових дій, то війна символічніша і травматичніша. З цим страхом війни на відстані важко продуктивно боротись. І коли доросла людина не може ефективно відповісти на жах, то впадає в інфантильні стани. Наприклад, віру в доброго батька, який мене захистить – у турботливого панотця чи генерала з широкими лампасами. Клерикалізм – це один із проявів того, що наше суспільство не бачить продуктивних шляхів подолання проблем.

Але довіра до волонтерства показує, що українське суспільство поділилося на тих, хто ховається від проблем, і тих, хто відповідає на них сам. Волонтерство – це доросла поведінка гідних людей. Проте і тут є ґандж: вона також є виявом того, що великий соціолог Юрій Левада, досліджуючи пострадянське суспільство, називав «конфліктним індивідуалізмом». Він, зокрема, вказував, що пострадянські люди є індивідуалістами, як і на Заході. Але, на відміну від Заходу, пострадянські люди не вміють солідаризуватися, залишаючись індивідуалістами. Тож наш індивідуалізм – це поки джерело неспроможності до побудови сильних ефективних публічних інституцій, які б зменшували кількість і пришвидшували розв’язання дошкульних проблем. Нам доводиться самим – чи вузьким колом родичів і друзів – розв’язувати масштабні суспільні проблеми: загрозу суверенітету, корупцію, бідність тощо. Отож волонтери солідаризуються в непублічний, неінституційний спосіб. Лише справді дорослі відповідальні люди створюють правила, дотримуються їх і вчать наступні покоління їх виконувати.

Чи не шкодить нашому розвитку пошук «особливого призначення» України?

Україна справді унікальна країна. І наша унікальність полягає в тому, як ми великий дарунок незалежності та радянський спадок, за які було заплачено велику ціну, спустили ні на що. Поляки, які були у набагато гіршій ситуації на початку 1990-х, сьогодні мають більше населення і кращу економіку. А ми пасемо задніх, вимираємо і біднішаємо. І все це – під розповіді про те, як наша духовність врятує Захід.

Мені відома ще одна наша унікальність, яка має стосунок до сфери політичного. За своє життя я не раз бачив, як люди, які щиро билися за владу і уявляли собі, що зроблять, досягши верху піраміди, потрапляючи туди, згорали. Бо, виявляється, інститути влади, побудовані у 1990-2000-х, дають лідерові можливість забезпечити майбутнє власне і своєї родини. Але змінити порядок речей, несправедливість та неефективність – неможливо. У політичній системі України просто немає місця, з якого можливо побудувати якісну політику, якісну економіку і якісне суспільство.

А от у пошуках своєї унікальності – ми геть не унікальні. Всі наші сусіди відволікаються від проблем та можливостей такими мареннями. І витрачають найцінніший скарб: соціальний час.

Майдан допоміг Україні сформулювати якусь нову політичну ідею?

Євромайдан був величною спробою громадянської революції, перезаснування Української республіки. Але будьмо відверті: окрім Євромайдану, був і націоналістичний майдан. В момент, коли почала литися кров і палати машини, європейсько-ліберальний порядок дня відійшов на другий план. Тоді на сцену вийшли радикали. А за перемогою радикалів до влади прийшли олігархи. І олігархія перемогла і євролібералів, і націоналістів. Наша передмайданна політична система пережила шок, але не змінилася: ми і сьогодні залишаємося корумпованою республікою кланів, де активні громадяни та громадські організації – завада суспільному порядку.

Розвиток України після Євромайдану визначався тим, що лідери кланів зіштовхували політичні програми Євромайдану (права людини і громадян, європейські цінності, підзвітний уряд, репрезентативний парламент, якісна політика, якісна економіка, діючий доступний суд, свобода слова) та Війни (ефективний уряд, дисципліноване суспільство та економіка, обмеження прав, цензура). Використовуючи суперечність між цими двома наборами суспільно-політичних принципів та практик, олігархи просували свої кланові інтереси. Ці неформальні угрупування контролюють майже всі центри влади. Громадянське суспільство досі сильне, але ефективних інституцій, через які громадяни б контролювали владу, так і не створено.

Потрібен ще один схожий вибух, як майдан, чи цих змін можна досягнути кропіткою роботою?

Правильний шлях нам показують країни старої демократії. Тільки інституції забезпечують розвиток, модернізацію та еволюцію суспільств і економік. Я не вірю, що новий майдан таки приведе до виконання тих обіцянок, що звучали в 2004 та 2013 рр. Наш суспільно-історичний досвід показує, що щось у майданах не спрацьовує. На шість – чи на шістнадцять – місяців майдани трохи змінюють поведінку еліт. Але на тому й край. Інституалізація свобод, прав і справедливості не стається. Отже, треба вкладатися в інституції, а не повстання: розвивати НАБУ, справедливий доступний суд, ефективне самоврядування, сильний уряд під контролем репрезентативного парламенту, система балансів і противаг у владі. І поволі, за кілька поколінь, цей варіант може спрацювати і зробити Україну знову місцем для комфортного життя та творчості в економіці, мистецтві, науці й політиці.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук