Євромайдан і «націоналістична революція»

Почну з цитати: «…З кожної української кризи, з кожної завірюхи, з кожної революції, з кожного Майдану переможцем виходить тільки один табір і з малого, неістотного, побічного, маргінального угруповання починає перетворюватися в ключову політичну силу України. Це – націоналісти».

Таку вельми втішну для наших націоналістів заяву зробив польський історик Анджей Зємба, виступаючи в дискусії «Україна у вогні», що відбулася 31 січня в Яґеллонському університеті. Почавши з твердження про відвічну схильність українців до анархії, підкріпленого авторитетом такого неперевершеного знавця української душі, як Генрик Сєнкєвіч, Зємба закінчив висновком про те, що краще зберегти Україну такою, як вона є, включно з режимом Януковича, аніж допустити прискорену зміну її нинішнього стану на користь європейського вибору, що було б «набагато більшим нещастям для нас (поляків), регіону, самих українців». На переконання історика, головним мотором революційних змін в Україні є ультранаціоналісти, і вони ж отримають від них найбільшу користь.

На щастя, Зємба та його однодумці становлять невелику меншість і серед польських, і серед європейських інтелектуалів, однак галасу від цієї меншості вистачає. Впродовж останнього місяця в медіях з’явилися численні повідомлення й «експертні оцінки», які стверджують, що Євромайдан інфільтровано, керовано чи опановано радикальними націоналістами, що саме вони та їхні ідеї є основою українських протестів. Це спонукало групу дослідників українського націоналізму підтримати ініціативу політолога Андреаса Умланда і поширити колективну заяву, яка застерігає від перебільшення ролі правих радикалів в українському протестному русі і недвозначно вказує на тих, кому вигідна ця нібито «антифашистська» кампанія – на кремлівських політтехнологів, що втілюють геополітичні проекти Путіна.

Утім, немає диму без вогню. Не секрет, що серед євромайданівців справді є такі, хто хоче бачити революцію національною, чи націоналістичною, в тому розумінні, яке розробили й намагалися втілити націоналісти 1930-40-х років. Що ж таке національна революція в інтерпретації тогочасної ОУН?

***

Концепція національної (націоналістичної) революції, яка постала між 1929 і 1939 роками в працях ідеологів ОУН, передбачала чотири етапи революційного процесу: 1) стимулювання революційної ситуації постійними бойовими акціями («перманентна революція»); 2) всенародне націоналістичне повстання; 3) національна диктатура; 4) встановлення нового суспільного і державного ладу – «націократії».

Згідно з теорію «перманентної революції» (назву запозичили у Троцького, але наповнили новим змістом), належало безперервними бойовими акціями викликати революційне бродіння, поступово втягуючи в революційні лави широкі маси: «Лише масовими виступами, що будуть повторюватися, можна піддержати й плекати постійний дух протесту проти окупанта, піддержувати ненависть до ворога та бажання остаточної з ним розправи. Нарід не сміє звикнути до кайданів, не сміє почуватися в ворожій державі добре». Така позиція була несумісною з легальною діяльністю, спрямованою на покращення становища українців у межах чужих держав, тому «лєґальщину» та «реальну політику» поборювали як шкідливі для поневоленого народу.

Автори концепції «перманентної революції» були свідомі того, що бойові виступи спровокують репресії проти українського населення й коштуватимуть йому численних жертв, але вважали це виправданим: «Ніякі жертви не є завеликі, коли йде про життя і честь нації». У брошурі «Наше становище» Крайова Екзекутива ОУН проголошувала: якщо для майбутнього добра нації потрібно, щоб навіть половина одного покоління загинула, – вона мусить загинути, але в боротьбі за свободу, а не в кайданах і неволі.

«Перманентну революцію» ОУН здійснювала на практиці в 1930-х рр., особливо, коли її крайовим провідником на західноукраїнських землях був Степан Бандера (1933-1934). Ця тактика коштувала чималих жертв як самій організації, так і багатьом непричетним до неї українцям. Вона сприяла зростанню популярності ОУН серед радикально налаштованої молоді, проте головної мети – довести революційне кипіння мас до національного повстання – не досягла.

Відтак ОУН змінила сценарій майбутньої революції, пов’язавши його з новою європейською війною, що її готувалася розв’язати нацистська Німеччина. З вибухом війни планували підняти повстання, до якого належало втягнути цілий український народ. Оунівці були переконані, що вже самий факт етнічної належності до українства більшості мешканців сходу й півдня України достатній, щоб розраховувати на їхню масову участь у націоналістичному повстанні. Українець мав бути націоналістом, інакше він автоматично ставав «хрунем» або зрадником. Тому метою повстання мало бути не тільки повалення окупаційної влади, а й очищення України від чужинців і «хрунів».

Реальні події Другої світової війни показали утопічність цих планів. Ні в 1939, ні в 1941, ані в наступних роках ОУН не мала достатньої сили і впливу, щоб підняти загальнонаціональне повстання, не кажучи вже про похід на Москву, про який мріяли деякі націоналісти. Довелося обмежитися створенням партизанської армії в західному регіоні та спробами «очищення терену» від ворогів.

Оунівська концепція пореволюційного державного ладу, розроблена Дмитром Андрієвським, Миколою Сціборським та іншими теоретиками, відкидала ліберально-демократичну концепцію народного волевиявлення через плебісцити й вибори з вільним змаганням політичних партій; передбачала зосередження влади в руках однієї особи – обраного довічно Вождя Нації; ліквідацію політичного плюралізму («місто зграї вічно ворогуючих партій і їх вічно мінливих бльоків має зайняти органічна однолітна провідна верства»; перетворення ОУН в єдину основу політичної системи і носія єдиної державної ідеології. Цю концепцію найповніше втілено в «Націократії» Сціборського, яка стала синтезом ідей української етнократії з ідеями тоталітарної держави, запозиченими у фашистів, а почасти і в більшовиків.

Чимало оунівців розглядали українську революцію як продовження європейської націоналістичної революції, започаткованої перемогою фашизму в Італії. Представник ОУН у Римі Євген Онацький вітав «оголошення війни теперішній Европі, для збудовання Европи цілком нової, перейнятої новим, активним фашистівським духом», і закликав спільно з фашизмом рішуче виступити проти старого ладу псевдодемократичної Європи й нового ладу псевдокомуністичної Євразії. Інший діяч ОУН, який ховався за криптонімом С. О. (ймовірно, Ярослав Стецько, найближчий співробітник Степана Бандери), розглядав перемоги фашизму в Італії, націонал-соціалізму в Німеччині та майбутню українську революцію як ланки однієї світової націоналістичної революції, що зламає панування «старих, реакційних націй» і «ляже в основу нового світа».

В узагальненому вигляді концепція національної революції ОУН передбачала: 1) створення революційної ситуації вольовим зусиллям націоналістів («перманентна революція»); 2) всенародне повстання українців не лише проти окупаційних режимів, а й проти цілих «ворожих націй»; 3) встановлення національної диктатури, а згодом тоталітарної «націократичної» держави; 4) формування однонаціональної (моноетнічної) держави шляхом як асиміляції меншин, так і «очищення» України від національно ворожих елементів; 5) національно-корпоративістський «третій шлях» розвитку як заперечення ліберального капіталізму і соціалізму; 6) участь у побудові нової, націоналістичної Європи; 7) керівну роль у всіх цих процесах елітарної націоналістичної організації орденського типу.

Ця концепція зазнала повного краху під час Другої світової війни, коли спершу провалилися надії на союз із державами фашистського блоку, а згодом виявилося, що наддніпрянці, навіть ті, які ненавиділи більшовизм, не готові до революції під гаслами тоталітарного націоналізму. Це спонукало спершу бандерівців, а потім і мельниківців переглянути свої доктрини, однак знадобилося сім років (1943-1950), аби слово «демократія» повернулося у програмні документи ОУН у краї.

***

Висновок із цього історичного екскурсу очевидний: концепція «національної», чи «націоналістичної», революції в оунівському розумінні зразка 1929-1943 рр. є анахронізмом і ніяк не може слугувати дороговказом для сучасних революціонерів, якщо їхньою метою є рух вперед, а не назад. Щоправда, згадана концепція теж передбачала своєрідну європейську інтеграцію, але зовсім не з тією Європою, до якої ми прагнемо сьогодні. На щастя, етнонаціоналізм на Євромайдані настільки маргінальне явище, що навіть його завзяті прихильники не наважуються голосно пропагувати свої ідеї.

Відповідальні лідери націоналістичного крила Майдану мають зрозуміти, що націонал-революційна риторика 30-40-х років минулого століття непридатна для сьогодення й може лише відштовхнути досі не використаний ресурс революції – далеких від етнічного націоналізму, але спраглих соціальної справедливості мешканців східних і південних регіонів. Відповідальні лідери демократичної більшості Майдану, не розливаючи союзу з націоналістами, повинні змусити своїх радикальних союзників підпорядкуватися загальній дисципліні й відмовитися від спроб опанування руху лише одним його сектором. Відповідальні експерти, коментатори, журналісти повинні говорити і писати про Майдан правду й не сіяти в українському суспільстві й міжнародній спільноті паніку щодо «наступу етнонаціоналізму в Україні». Як слушно пишуть у згаданій вище колективній заяві Андреас Умланд та його однодумці, «надаючи риторичне забезпечення війні Москви проти незалежності України, таке панікерство мимоволі допомагає політичній силі, яка є набагато більшою загрозою для соціальної справедливості, прав меншин та політичної рівності, ніж усі українські етноцентристи разом узяті».