“З похованням Гії не припиняється справа Гонгадзе“

(З прощального Слова Мирослави Гонгадзе)

БлогиМихайло Косів , 26 березня 2016 308
Михайло Косів
Український політик

Нарешті…за християнським поховальним обрядом, з молитвами, за участю дружини, дочок і чисельної громади друзів, було віддано землі тіло закатованого борця за Українську Правду Георгія Гонгадзе. Його поховали біля київської церкви св.. Миколая Набережного, що стоїть на правому березі символу України  Славути-Дніпра. Символічно й те, що саме в цій святині відбулося відспівування праху Тараса Шевченка після його перевезення  із Санкт-Петербурга в Київ. Звідси Поет вирушив Дніпром на вічний спочинок до Канева. Тепер кожного разу, у Шевченківські дні, громадськість Києва збирається тут на молитву за Тараса. А тепер збиратиметься ще й на молитву за Георгія.

“Справа Гонгадзе справді  ніколи не припиниться, поки не будуть названі замовники його жорстокого вбивства. Вони, як сподівається дружина загиблого,  повинні бути рано чи пізно засуджені за законом. Це природнє бажання родини й друзів. Одначе, знайти замовників злочину – не менш важливо для всього українського суспільства. Адже Георгій Гонгадзе – не єдина жертва політичної розправи. ХТОСЬ організовував  знищення ЛЮДЕЙ, які за свого життя стали символами України. Розправа над  НИМИ – не лише трагедія для їхніх родин (даруйте мені великодушно!), це трагедія для всієї України.

Назву три імена:

                       Володимир Івасюк

                       Георгій Гонгадзе

                       Вячеслав Чорновіл

 

Звісно, виконавці їхньої  “зачистки“ – при всій їхній суперовості – не є творцями “серіалу“, вони - актори, які досконало виконують свої ролі, діючи “на публіку“, на показ“. Натомість автори сценаріїв, режисери сидять далеко поза місцем подій. Отут і починається інтрига злочинного дійства, його мотивація. Бо таки треба відповісти на питання: хто є замовником кривавих сцен, кому вони вигідні, на який суспільний ефект розраховані? Знову прошу вибачення у родин, але смію стверджувати, що розглядати трагедії  “ліквідації Івасюка, Гонгадзе, Чорновола тільки як особисту помсту когось за якісь завдані образи – значить звужувати і – даруйте – баналізувати трагедію, яка  є суспільно-політичним  явищем.

 

Володимир Івасюк

 

24 квітня 1979 р. при виході з Львівської консерваторії якісь люди запросили в “Побєду“ синього кольору композитора Володимира Івасюка, а 18 травня (через 24 дні) його знайшли повішеним на шкіряному поясі на гілляці дуба в Брюховицькому лісі під Львовом. Мені довелося там побувати зі спеціалістами – слідчими. Жодних ознак самогубства не знайдено. Усі усвідомлювали: композитора, славу української пісенної творчості, спочатку вбили, а відтак влаштували сцену самогубства. Офіційна ж версія розроблялася тільки одна: слідчі шукали доказів “роздвоєння талановитої особистості“,  а тому як наслідок… Після розпаду Союзу всі матеріали справи забрано в Москву. Навіщо це їм? Коли вони ще були у Львові, працівниця архіву, страшенно ризикуючи, передала мені кілька основних томів на одну ніч. Переглянув. Переконався: усе зводиться до того, аби НЕ встановити  істину. Мотивація полягала у тому, що ні в кого не було причин знищувати молодого композитора. Піснями Івасюка захоплювалася вся Україна, в тому числі і представники компартвлади та спецслужб. Його знали, любили, зрештою – він же не “антисовєтчик“,  не дисидент, як он ті чорноволи, пов’язані з самвидавом, підпільним журналом “Український вісник“. За що б його мав хтось убивати? Та в цьому якраз і полягає суть справи: Чорновола та його соратників можна було ізолювати в ув’язненні, а що робити з композитором Івасюком? Ще десь років чотири тому телеканал “Інтер“ зняв документальний фільм про всенародну і всевладну любов до Івасюка та неможливість його навмисного вбивства підконтрольними кагебістами. Кому знадобився такий фільм? Хто виділив гроші на його виготовлення? Чому треба було навіть тепер нівелювати підозри щодо убивць?

 

Досі не враховується одна обставина: в цей час цековсько-компартійна  Москва розробляла й жорстко утверджувала програму “злиття націй і мов“ ув одну нову історичну спільність  - “радянський народ“. Звісно, це означало, що всі мають стати росіянами й російськомовними. А тут – молодий геніальний композитор, пісні якого співає буквально вся Україна, весь Союз, навіть Японія,  і в його поезіях-піснях така могутня сила українського Слова, така велич і краса самої України, що про яке “злиття“, себто про відмову від своїх національно-духовних цінностей, забуття їх та нівеляцію могла бути мова? Що ж, у такому разі: Его надо нейтрализовать.  І “нейтралізували“. Спочатку катували, а потім, замордованого, повісили. Нинішній прокурор Львівської області Роман Федик визнає: Володимира Івасюка закатували співробітники КГБ. Львівські? Київські? Чи московські? Як тепер дізнаєшся, коли всі архівні деталі слідства – у Москві? Коли будуть названі замовники цього жорстокого вбивства?

 

Георгій Гонгадзе

 

Організатор інтернет-видання “Українська правда“,  українець і грузин,  воїн-патріот, журналіст-аналітик був брутально схоплений на вулиці Києва, запханий у машину і по-звірячому вбитий 17 вересня  2000 року. Його понівечене тіло з відрубаною головою знайшли у лісі під Таращею. Виконавці знову ж - не тільки  не намагалися приховати свій злочин, а, навпаки,  все робили так, аби вийшла вражаюча картинка “на показ“. І тоді, і навіть зараз чуються стереотипні твердження: представникам  влади не було потреби розправлятися з Гонгадзе, він не був аж такий відомий і небезпечний, були інші, вразливіші  “мішені“. В одній із телепередач (17 квітня 2015 р.) речник МВС Станіслав Речинський цинічно стверджує: “Не буде нічого дивного, коли виявиться, що причиною загибелі Гонгадзе  є  “обыкновенная бытовуха.

 

Наступного дня після зникнення Георгія (18.09.2000) на сайті “Української правди“ з’являється Заява Кримської Асоціації вільних журналістів. Чому кримських, а не, скажімо, київських?  Може тому, що там (тоді ще на неокупованій  території України) зосередилися “вільні“ від обов’язків  перед Україною ідеологи й виразники “русского мира“ ?  Не москвичам же висловлювати на другий день, коли ще навіть рідним і близьким нічого достеменно не відомо, отакі звинувачення:

 

Ми вважаємо, що те, що трапилося з Гонгадзе, стало останнім дзвінком, який має примусити політиків, журналістів і громадськість загалом задуматись про те, в якій країні ми живемо. Ця країна не може вважатися демократичною, якщо журналіст, що пише правду про владу, повинен боятися виходити на вулицю“.

 

Що ж, усе правильно, але акцент поставлений не на провині влади, про яку журналіст пише правду, а на країні – в заголовку заяви вона названа конкретно:  Україна не може вважатися демократичною…

Політики, журналісти й громадськість справді “задумалися“, - особливо там, на Заході, що стало очевидним зовсім незабаром.

 

На весняну сесію 2000 р. до Верховної Ради надійшло президентське Звернення Леоніда Кучми: Європейський вибір України. Документ розробляла група учених на чолі з радником президента, професором, доктором економічних наук Анатолієм Гальчинським. Досі пам’ятаю майже урочисте враження від стратегічних задумів і перспектив розвитку держави. Тут були поставлені (не лише задекларовані, але й розроблені) два основні принципи:

1)Україна симетрично гармонізує своє національне законодавство з європейським, проводить фінансово-економічні реформи, які відкриють їй шлях  у ЄС;

2)Держава проводить реорганізацію своїх Збройних Сил, що уможливить їй вступ до НАТО.                                                                                                                                                                                             Зауважмо: 16 років тому Україна –в особі Глави Держави – ставила перед собою такі глобальні проблеми євроінтеграції, до яких вона змогла знову повернутися щойно сьогодні. Через 16 років! На цей час вони були спритно КИМСЬ згорнуті,  а тепер їхня реалізація викликала агресію – гібридну війну Москви проти України.   

                                                                                                                    

 1999 року, в Києві було відкрито Офіс зв’язку України з НАТО. Обидві інстанції готувалися до прийняття Плану дій щодо набуття членства (ПДЧ), що мало відбутися на черговому саміті Альянсу. Саміт пройшов 22 листопада 2002 р. в Празі. На ньому заплановане раніше питання про Україну розглядалося, одначе нас тоді відкинули далеко-далеко. Донині.

Пам’ятаєте ганьбу, яку довелося пережити? Поруч з українським президентом не хотів сідати ніхто зі світових лідерів. Щоб якось уладнати скандал, організатори застосували для розсадки французький алфавіт, за яким Кучму запхали десь у закуток.

 

Міжнародні політики були переконані, що “ця країна не може вважатися демократичною, якщо журналіст, який пише правду про владу, повинен боятися виходити на вулицю“,  як це було сказано в заяві московсько-(кримських) глашатаїв “істини“. (Гібридна війна проти України велася вже тоді). Дух закатованого за Українську Правду (національну ідею, а не просто видання) Георгія Гонгадзе витав під час бесід у цьому залі. Не маю сумніву: саме для досягнення такого ефекту з таким глобальним наслідком дискредитації і відторгнення України від НАТО й Західного світу було здійснено кривавий звірячий “ритуал“ принесення офірної жертви. Особистість Георгія Гонгадзе – грузина й українця, воїна, патріота, мислителя – надавався для цієї мети якнайкраще. Що нам говорять про це “мудрі“ аналітики сьогодні? Читаю у “Вікіпедії“:

За найпоширенішою версією, до захоплення і вбивства журналіста причетні високопосадовці, найближчі безпосередньо до Леоніда Кучми, який нібито особисто віддавав наказ щодо викрадення Гонгадзе“.

 

А якщо без “нібито“ і не “за найпоширенішою версією“? Вікіпедичне твердження побудоване на записах плівок майора Мельниченка. Де тепер той майор, де його плівки, де corpus delicti – кишеньковий диктофон, за допомогою якого – і собі скажемо – нібито майор протягом тривалого часу вів записи? Це практично (технічно) можливо? А може записували якось інакше? Скажімо, за допомогою космічних засобів зв’язку (стеження).

 

Хто був (і є) категорично налаштований  не пустити Україну в ЄС і НАТО? Кучма? Зовсім ні. У детально розробленому й розіграному “спектаклі“  Кучма, без сумніву, відіграв відведену йому роль ображеного й розгніваного правителя, який кидає лайки й погрози на голову безшабашного журналіста, який посмів…Це роль “героя“ у ляльковому театрі, якого смикають за нитки (знають за які). Ляльководами-поводирями виступає найближче оточення. Але хто дав команди оточенню? Кому потрібен сам спектакль? Точніше – його далекосяжні наслідки відторгнення України від світу. Хто розробляв сценарій  “спектаклю“?  Найочевидніше  -  це не було в планах Києва, вся тодішня влада в Україні не була зацікавлена в наслідках трагедії.

 

Свою зацікавленість у цьому ніколи не приховувала Москва. Сценарій жахливої розправи над  Георгієм Гонгадзе був розроблений не просто звірями в людській подобі,  а далекоглядними спеціалістами-психологами, які добре розрахували, як це жахливо вплине на нормальну людську психіку. Пам’ятаю розпачливі почуття , які панували з цього приводу і в нас, і у світі – вісті звідусіль доходили в парламент. З отакою Україною західний демократичний світ не захотів (не міг) мати ніякої справи – тим паче приймати таку Україну в свою сім’ю. Отаке вбивство журналіста Гонгадзе – епохальна операція інформаційно-психологічної війни проти України.

 

Прояснити суть операції міг Юрій Федорович Кравченко, міністр МВС, але перед тим, як поїхати на розмову в ГПУ, його знайшли в гаражі убитим. Сам він вистрелити двічі підряд собі в підборіддя ніяк не міг – це однозначне твердження знавців судово-медичної експертизи. Кому потрібно було його усунути як носія найсуттєвішої інформації? Ми про це колись дізнаємося? Поки що – навряд Засудили до довічного ув’язнення виконавця  Пукача, може розширять коло  високопосадовців з найближчого оточення Кучми, який нібито  і сам причетний, розсекретять усі матеріали справи, але в них не знайдуть (бо там не може бути) імена і служби розробників спецоперації.

 

Вячеслав Чорновіл

 

Міністр Кравченко забрав зі собою в домовину ще й таємницю спецоперації щодо “нейтралізації“ Вячеслава Чорновола. Не переповідатиму деталей. Доводилось говорити й писати про них нераз. Згадаю лише один епізод. 11 березня 1999 року о 15 год. ми з Чорноволом проводили прес-конференцію в УНІАН. На запитання журналістів про майбутні президентські вибори Вячеслав відповів буквально так:

На жаль, демократичні сили не домовилися про одного спільного кандидата. Якщо такої згоди не буде, на президентські вибори я піду сам“.

 

Оце і послужило сигналом. Кому? Кажуть: Чорновола не було сенсу усувати, адже він і так не переміг би на президентських виборах у жовтні 1999. Його загибель – банальна “битовуха“, АТП внаслідок перевищення швидкості. Неправда! Це експериментально довів слідчий-професіонал, полковник МВС (у відставці) Микола Леонтійович Степаненко, який опублікував матеріали свого слідства в об’ємному тритомному книжковому виданні “Майже все про вбивство Вячеслава Чорновола“. Отже, знову навмисне вбивство.

 

Не стану сперечатися щодо перемоги Чорновола на президентських виборах 1999 р. Хоча, хто зна. Але, однозначно, за ним таки було майбутнє. Вячеслав Чорновіл був унікальною особистістю, сином українського придніпровського Степу, який став рідним для українських Карпат. Він – незламний борець, досвідчений політик, державотворець, непідкупний ідеолог української України. Його програма розбудови України в Україні базувалася не лише на культурно-ідеологічних, але й суто економічних засадах. Його ідея “децентралізації України“, сформульована й викладена 9 травня 1990 р. після обрання на посаду голови Львівської обласної Ради, є актуальною загальнонаціональною державною програмою і для сьогоднішнього дня. Хтось буде сумніватися і заперечувати, що якщо не 1999 року, то на президентських виборах 2004 (повторне переголосування у 2005 році) не В.Ющенко, а саме В.Чорновіл був би обраний Президентом України? Зрештою, хтось із хохлів-малоросів міг у цьому сумніватися, а вони там, у Москві, знали це достеменно. За рік до трагедії – у 1998 р. до Києва переїхав полковник КГБ-ФСБ, українець, В’ячеслав Бабенко, який попередив нас у вузькому рухівському колі, що його відомство готує спецоперацію “по нейтралізації“ (він вживав саме цей термін) Вячеслава Чорновола. Навіть повідомив найсуттєвішу деталь “сценарію“: для цього буде використано вантажний автомобіль. Враховували прихильність лідера Руху до швидкого руху на дорогах. Вячеслав Максимович вперто не хотів вірити В’ячеславові з Москви. Водно твердив: “Не посміють“. Посміли. Не змінили навіть сценарію. Напевно не знали про нашу розмову з Бабенком.

 

Микола Степаненко провів експеримент з КАМАЗом на місці катастрофи і довів: максимальний час його повного розвороту з одного боку на протилежний – 9 секунд. Для того,щоби перегородити дорогу, ставши впоперек, максимум 4 секунди. Отже, КАМАЗ (напевно за командою) мав розвертатися тоді, коли зіткнення з чорноволівською Тойотою було вже неминучим. Та й то, як свідчить Микола Леонтійович, і Чорновіл, і водій Павлов, були ще живими – їх добивали в машині кастетами.

 

Немає сумніву, з боку України у московських спецопераціях  “по нейтралізації“ й Івасюка, і Гонгадзе, і Чорновола - майбутнього Лідера України - брало участь певне коло високопосадових осіб. Розкрити  “службові таємниці“ могли б допомогти доброзичливі архівісти й ветерани СБУ.

Гадаю, міг би розпружити пам'ять  і пригадати чимало деталей про трагедії Гонгадзе й Чорновола Леонід Кучма. Захоче? Захочуть усі інші? Давайте ми усім суспільством разом із Генеральною прокуратурою і Службою безпеки про це їх делікатно, але наполегливо попросимо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук