Зигмунт Мілошевський: Ми, письменники, марнославні. Любимо премії, сцену, промови...

IQНаталка Малетич, 25 листопада 201223261
Зигмунт Мілошевський: Ми, письменники, марнославні. Любимо премії, сцену, промови...

- «Терапія злочину» зачіпає тему функціонерів спецслужб комуністичної епохи, які ніколи так і не відповіли за завдану країні та її громадянам шкоду і стали одними з основних бенефіціантів вже нової системи, базованої на грошах. Зрештою, в Україні ця проблема так само виразна, починаючи від президента і його свити – не треба й шукати далеко.

Польський письменник, автор детективів Зигмунт Мілошевський уже  вдруге побував на Форумі видавців у Львові. 2010 року, коли автор був тут уперше, у «Видавництві Старого Лева» вийшла його повість-казка для дітей «Зміїні гори», а цьогоріч у видавництві «Урбіно» побачила світ «Терапія злочину» – книжка, яка отримала в Польщі найважливішу нагороду як найкращий детектив року. Її ледь не відразу екранізували, і фільм навіть демонстрували перед депутатами у парламенті.

Тож про враження від Форуму видавців і перебування у Львові, про працю над детективами, промоцію і критику книжок та про незвичайну пропозицію від читачів – в ексклюзивному інтерв’ю Зигмунта Мілошевського для ZAXID.NET.

 

 

– Яке враження у Вас від другого візиту до Львова, що для Вас змінилось на Форумі видавців?

– Мої враження від перебування у Львові незмінно гарні, я добре почуваюсь у цьому місті, і з кожним черговим візитом хотілось би пізнати Україну більше. Побачити Київ, Харків, Крим. А книжковий форум подібний до аналогічних у Польщі, тобто менше є бізнес-заходом, а більше ярмарком, де можна дешевше купити книжки й зустрітися з авторами. Цього року мене прикро вразило, що підвищили ціни не лише для видавців, а й для відвідувачів. Зневага й нехіть до культури завжди болять.

 

– Вам подобаються українські видання Ваших книжок?

– Дуже. Українське видання «Терапії злочину» – найгарніше серед усіх, включаючи польські. Люблю вигадливі обкладинки, по яких видно, що художник уважно перечитав і уявив книжку, а не просто «відробив панщину».

 

– Пане Зигмунте, Ви починали як журналіст  на судових процесах, чи вплинуло це на вибір жанру, в якому працюєте?

– Не надто, хіба що трохи полегшило справу, бо я знав про функціонування правосуддя більше, ніж звичайна людина з вулиці. Це допомогло мені також створити героя, який є не поліцейським, а прокурором. Сподіваюся, що це цікавіше для читача, бо про поліцейських вже, мабуть, знаємо все.

 

– А як виник задум пов’язати співучасників злочину сеансом колективної психотерапії?

- Я вже придумав героя, але ще не мав задуму фабули. Я шукав, обмірковував, але нічого мені на гадку не спадало. Випадково мені допоміг батько, він – психотерапевт. Батько розповів мені при каві про незвичайний, трохи шаманський метод групової психотерапії, яку застосовує німець Берт Геллінгер. Цей метод полягає в тому, що учасники перевтілюються у членів своїх родин і незбагненним чином переживають їхні емоції. Заплутані родинні почуття жалю й провини – досконале місце для криміналу.

 

- Написання про метод розстановок вимагало консультації зі спеціалістами?

- До написання кожної книжки я готуюся впродовж кількох місяців, щоб якнайбільше ознайомитися з темами, які зачіпаю. І з цією було так само. Я розмовляв з фахівцями, спостерігав за терапією, переглядав записи сеансів, які проводив сам Геллінгер. Але – випереджаючи наступне запитання – на собі не випробовував такої терапії. Напевне, я надто боягузливий.

 

- «Терапія злочину» зачіпає серйозну тему розправи над «інакомислячими» в часи ПНР. Чи не хотіли б Ви написати окрему книжку на цю тему?

- Скажімо відверто, «Терапія злочину» зачіпає тему функціонерів спецслужб комуністичної епохи, які ніколи так і не відповіли за завдану країні та її громадянам шкоду і стали одними з основних бенефіціантів вже нової системи, базованої на грошах. Зрештою, в Україні ця проблема так само виразна,  починаючи від президента і його свити – не треба й шукати далеко. І хоч я вже писав про це в «Терапії злочину», та мене постійно «переслідує» сюжет  про ті «часи чудес і див», тобто першу половину 90-х років.

 

- У романі йдеться про конфлікт між особистим та суспільним, і відповідно, герой вибирає безпеку своєї сім’ї. Тож невже пошук справедливості є таким донкіхотством у наш час?

- Я гадаю, що люди від природи добрі й чесні, завжди прагнуть справедливості, бо справедливість означає спокій і лад. Іноді це прагнення програє перед слабкістю, страхом, егоїстичними інтересами. Але хочеться вірити, що така поразка, як у мого героя, є винятком.

 

- Що Ви думаєте про літературу факту? Чи хотіли б спробувати себе в цьому жанрі?

- Радше ні. Люблю вигадувати і люблю вигадані історії. Люблю, коли хтось мене захоплює, дозволяючи пережити незвичайні історії в незвичайному світі. Крім того, маємо у Польщі таких досконалих репортерів, що важко було б із ними зрівнятися.

 

- Чим для Вас є Премія Великого Калібру?

- Ми, письменники, марнославні. Любимо премії, вихід на сцену, промови у світлі прожекторів. Можливо, тому, що поза тим наша робота полягає в кількагодинному сидінні за столом. «Великий калібр» я отримав двічі за свої  детективні романи, і обидва рази то була для мене велика подія.

 

- Для Вас комплімент, коли Вас називають польським Стівеном Кінгом?

- Без перебільшення, називали так якийсь короткий час, оскільки я дебютував романом жаху. Звісно, це комплімент, оскільки я люблю Кінга й захоплююсь ним, але менше свідчить про величину мого таланту, аніж про обмеженість журналістів, які шукають легких порівнянь.

 

- Кого з Ваших колег-детективістів Ви би порадили читати й перекладати?

- Дуже ціную Марціна Вронськогою, який пише чудові романи про єврейський довоєнний Люблін. Думаю, вони могли б особливо зацікавити львів’ян. Адже вони вже є фанами польських детективів завдяки Мареку Краєвському. Взагалі у Польщі дуже популярні історичні детективи,  але я хотів би, щоб мої колеги більше писали речей сучасних – такі мали би шанс здобути міжнародний успіх, бо могли б стати для читачів вікнами, через які вони можуть зазирнути у незнаний для себе світ.

 

- Серед своїх улюблених письменників ви назвали Діккенса й Астрід Лінгрен.  Чому саме Ліндгрен є важливою для дорослого письменника?

- Астрід Ліндгрен сформувала моє розуміння літератури в дитинстві. Навчила, що література може говорити про речі важливі і важкі, але насамперед має бути незвичайною, винятковою пригодою, зрозумілою для кожної дитини. Цього я дотримуюсь. Хочу насамперед розповідати історії, які примушують людину не засинати вночі, доки не прочитаєш книжку до кінця.

 

- Ви недолюблюєте екранізацію своїх книжок, але глядачам подобаються ці фільми. Чи це достатня «плата» за популяризацію книжки?

- Не надто люблю екранізацію «Терапії злочину», але й  не сказав би, що глядачі обожнюють цей фільм. У кінотеатрах його подивилось близько 130 тисяч глядачів. Як для Польщі – досить низький результат. І не перебільшуймо, ніби від кожної екранізації автор впадає в нірвану. Поганий фільм – це всього лиш поганий фільм, великої користі автор від нього не має, хіба що заробив би на продажу прав. Я не заробив.

 

- Як популяризували в Польщі «Терапію злочину»? Якою має бути промоція, щоб книжка мала успіх?

- Промоція «Терапії злочину» в Польщі була досить скромною, бо це був лише мій другий роман, а видавництва радше вкладають у популярних авторів, визнаних, відомих. Але й тоді не інвестують багато, бо видавнича галузь є радше бідна. Звісно, видима промоція – плакати, бігборди, присутність на радіо і телебаченні допомагають. Але ключовим залишається так званий «маркетинг шепотіння» –  чи люди радять книжку одне одному, чи ні.

 

- Для Вас важливі зустрічі з читачами?

- Звісно, це приємна зміна після тривалого, впродовж багатьох місяців, перебування винятково у власному товаристві. Врешті довідуюсь, що по той бік сторінки є живі люди, можна їх вислухати, порозмовляти. То, мабуть, найприємніша сторона мого фаху.

 

- Яким було найбільш несподіване запитання на таких зустрічах?

- Якось я отримав досить однозначну й на загал милу пропозицію сексуальної пригоди. Я делікатно відмовив, та вже за мить пожалкував, що не належу до типу письменників-спокусників.

 

- Хто є Вашим першим читачем ще до виходу книжки? Чия думка для вас найважливіша?

- Дружина і брат. Більше нікому не показую.

 

- Як Ви реагуєте на рецензії, критику?

- Мені радше щастить на добрі рецензії, але я не є шанувальником середовища критиків. Надто часто я бачив, як якийсь фрустрат-перогриз намагається в писаному за чверть години тексті знищити чиюсь кількамісячну працю. Я завжди вірив, що критика полягає в пошуку й промоції добрих речей, щоб люди про них дізнавалися. Однак більшість критиків вважають, що можливість висловлюватися публічно дає їм право принижувати.

 

- Чи може у Польщі письменник прожити зі своєї праці?

- Я, один з небагатьох, можу. Без розкоші, з періодичними фінансовими проблемами, але можу. Щоб досягнути цього, мені знадобилося вісім років важкої праці.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 1

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук