Балканські мотиви
IQ

Балканські мотиви

Постюгославські уроки для України

Сергій Шебеліст, 22 грудня 201616214

На початку 1990-х, коли ейфорія від здобуття незалежності України пішла на спад, а соціально-економічна ситуація стала різко погіршуватися, закордонні спецслужби і політологи пророкували розкол держави та громадянську війну між російськомовним/православним Сходом і українськомовним/католицьким Заходом. Песимістичні прогнози ЦРУ США і знаменита праця «Зіткнення цивілізацій» Семюела Гантінґтона стали ніби квінтесенцією поглядів «цивілізованого світу» на невтішне майбутнє нової держави на пострадянському просторі. На Україну чекала доля навіть не Чехословаччини, фундатори якої зуміли «оксамитно» розлучитися, а Югославії, що на роки поринула у вир кривавих конфліктів.

Але всередині 1990-х такий сценарій не виправдався. Це нещодавно визнали і троє колишніх послів США в Україні. У спільній статті на аналітичному порталі Atlantic Council Джон Гербст, Стівен Пайфер і Вільям Тейлор написали: «Озираючись назад, деякі з наших проблем в той час були перебільшені. Горезвісна служба розвідки ЦРУ надала дані, які, наприклад, передбачали, що Україна може розділитися на дві частини. Однак цього не сталося. Українським політикам, незважаючи на безліч недоліків, значною мірою вдалося нівелювати істотні відмінності у світогляді між Сходом та Заходом країни».

Україна і справді тоді щасливо уникнула югославського сценарію, проте аналогій із подіями на Балканах цілком позбутися не вдалося. Тим більше, коли сама реальність свідомо чи мимохіть викликає їх до життя. Говорячи про нинішню ситуацію в Україні, пов’язану з анексією Криму, окупацією частини Донбасу і гібридною війною за незалежність, складно не озиратися на досвід колишньої Югославії. Наскільки багато спільного у цих історіях, настільки ж не всі аналогії можуть бути механічно застосовані до України. Десь вони накульгують, десь зовсім некоректні.

Колізії самовизначення

Косово – це край Сербії, майже на 90% населений мусульманами-албанцями. Протягом понад двадцяти років української незалежності на його роль претендував Крим, а косовських албанців у цій схемі мали замінити кримські татари, які, повернувшись із депортації, неодмінно зажадають відновлення власної державності, що нібито гарантовано призведе до міжнаціонального протистояння зі слов’янським населенням.

При цьому не бралося до уваги, що, на відміну від косоварів, корінний народ Криму перебуває в меншості: 12,1% порівняно з 58,5% росіян і 24,4% українців (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). Суто арифметично кримські татари не здатні були підняти повстання. Зрештою, увесь їхній національний рух десятиліттями сповідує традиції ненасильницького спротиву. Саме завдяки цьому «ґандизму» на півострові вдалося уникнути гострих зіткнень і міжнаціональної ворожнечі, хоча, звісно, повернення киримли на історичну Батьківщину без проблем не обходилося. Нерідко за свої права доводилося боротися і страждати від міліцейських кийків.

Але кримські татари – це не той народ, від якого варто було чекати виявів сепаратизму. Його політичні лідери завжди стояли на державницьких позиціях. На заклик керманичів Меджлісу кримськотатарського народу співвітчизники майже одностайно голосували за українські демократичні сили, хоч ті, визнаймо, не завжди віддячували їм взаємністю. Либонь, їхнім найбільшим розчаруванням стала президентура Віктора Ющенка, з яким вони пов’язували стільки надій.

Щоб відкинути будь-які натяки на сепаратизм, у положенні про Меджліс у редакції 2004 року чітко й недвозначно записано, що національний представницько-виконавчий орган «добивається визначення статусу Криму в складі України за національно-територіальним принципом на основі реалізації кримськотатарським народом свого невід’ємного права на самовизначення й забезпечення гарантій дотримання прав і свобод усіх людей, незалежно від їх раси, національності, політичних поглядів і віросповідання».

Для територіальної цілісності України куди більшу небезпеку (як виявилося, цілком обґрунтовано) становили численні проросійські організації, що вільготно почувалися у Криму й отримували на підривну діяльність щедре фінансування з Москви. Освоюючи кошти, вони справно забезпечували телевізійну картинку для російських медіа та рапортували перед своїми кураторами про захист прав загрожених співвітчизників, яких Київ нібито примусово намагається українізувати.

На практиці ж реальний рівень підтримки «професійних росіян» був на межі статистичної похибки (Партія регіонів чи комуністи на їхньому тлі користувалися значно більшою популярністю). На останніх українських виборах до Верховної Ради АР Крим 2010 року горезвісне «Русское единство» на чолі з Сергієм Аксьоновим завело в місцевий парламент аж трьох депутатів, але саме цьому політичному маргіналу на прізвисько «Гоблін» судилося стати одним із символів «Кримської весни».

Тоді, навесні 2014-го, «кримнашисти» також апелювали до прецеденту Косово, яке 2008 року в односторонньому порядку проголосило незалежність, а багато цивілізованих держав світу її визнали. Україна до їхнього числа не належить, керуючись принципом безумовної поваги до суверенітету і територіальної цілісності держав у міжнародно визнаних кордонах. До прикладу Косово нав’язував і Кремль, який раніше обурювався та попереджав колективний Захід, що косовський сценарій відкриє скриньку Пандори, запустивши парад суверенітетів. Тим паче, 2010 року Міжнародний суд ООН виніс консультативний висновок про законність декларації незалежності Косово. У Москві щиро дивувалися: чому Косово можна виходити зі складу Сербії, а Криму з України зась? Подвійні стандарти. Інакше й не скажеш.

Але в тому-то й річ, що Косово і Крим не можна порівнювати. Перший випадок – унікальний у своєму роді, на чому постійно наголошують і самі косовські албанці, і світові лідери, котрі «освятили» незалежність бунтівного регіону, що має приблизно таке ж сакральне значення для православних сербів, як і Херсонес Таврійський для духовних скреп росіян. Самостійність Косово постала внаслідок етнічних чисток і вигнання з країни сотень тисяч косовських албанців. Хіба щось подібне відбувалося у Криму за української влади? Навіть за російську мову нікого не утискали. Навпаки, захисту і підтримки потребували українська і кримськотатарська.

Особливість ситуації полягає ще й у тому, що після проголошення незалежності Косово не возз’єдналося з Албанією. Суто гіпотетично, якби 2014 року Крим вирішив стати самостійною державою і не «розчинявся» б у РФ, його ще якось можна було б порівнювати з Косово чи з невизнаними республіками на зразок Придністров’я, Абхазії чи Південної Осетії. Тут же абсолютно інша історія – класичне загарбання території всупереч базовим принципам міжнародного права, двостороннім українсько-російським угодам про дружбу, співробітництво і партнерство. Перша анексія в Європі з часів Другої світової війни, яку здійснила держава-постійний член Ради безпеки ООН під гаслами відновлення «історичної справедливості».

Боснійський пат/хорватський шлях

У випадку із Кримом і Донбасом Росія дуже нагадує Югославію часів правління Слободана Мілошевича, який розбудив в етнічних сербах демона шовінізму і заявив, що всі серби мають жити в одній державі. А тому всі незалежницькі аспірації сусідів по югославській комуналці мають бути придушені в зародку. Втілюючи у життя свій божевільний план, режим Мілошевич потурав створенню бунтівних анклавів у Хорватії (Сербська Країна) та Боснії і Герцеговині (Республіка Сербська), підтримував місцевих «захарченків» (Радована Караджича, Ратко Младича), відправляв туди «добровольців» і зброю. Так само експлуатувалася теза про боротьбу з фашистами. У Хорватії серби воювали проти «усташів», росіяни в Україні – проти «бандерівців».

Одним словом, Мілошевич поводився достоту, як президент РФ Володимир Путін, який не в змозі зупинити своїх громадян, котрі за покликом серця рвуться на Донбас, аби, убиваючи українців, захистити своїх співвітчизників по «Русскому миру». Але так само, як і Путін, Мілошевич за свої криваві авантюри наразився на міжнародні санкції, які з роками ослабили його режим настільки, що вже не вистачало ресурсів на утримання квазіреспублік. Без підживлення з Белграда ці утворення довго не протрималися.

Аналогічно і в Україні: якби не відкритий кордон, постійне надходження техніки, боєприпасів та живої сили з РФ, то «народне ополчення» Донбасу вже давно б викинули за поребрик, як це зробили хорвати під час наступальних операцій «Блискавка» і «Буря». Послідовне звільнення українського Сходу силами АТО влітку 2014 року зупинило лише пряме вторгнення регулярної армії РФ. Це призвело до Іловайської трагедії та підписання перших Мінських домовленостей, які не спинили війну, але відкрили шлях до політико-дипломатичного врегулювання ситуації.

Із натяжкою можна сказати, що своєрідним аналогом «Мінська» стали Дейтонські угоди (1995), що мали покласти край громадянській війні у Боснії і Герцеговині та створити механізми співіснування трьох етнічно й конфесійно різних народів: боснійців-мусульман, хорватів-католиків і сербів-православних. Гарантами домовленостей стали США, РФ, Німеччина, Великобританія та Франція (за бажання в них можна угледіти і підписантів Будапештського меморандуму, і учасників перемовин у нормандському форматі).

У результаті молода постюгославська держава фактично перетворювалася на конфедерацію, що включає Федерацію Боснії і Герцеговини та Республіку Сербську. Автономно від них функціонує округ Брчко, поділений на сербську та боснійсько-хорватську частини. Система державного управління не менш складна: замість президента діє колективний глава держави – президіум, який складається із трьох представників від кожного народу. Керівні функції передаються по черзі. У парламенті (Скупщині) репрезентанти одного народу мають право вето на рішення двох інших.

Зведене в культ прагнення до міжнаціональної злагоди й тотального узгодження позицій породило неповоротку та неефективну модель керування під зовнішнім наглядом з боку Верховного представника щодо Боснії і Герцеговини. Це значною мірою гальмує рух Сараєво до ЄС. Найбільшими скептиками щодо прозахідного вектора традиційно виступає сербська спільнота, яка не втрачає можливості скористатися своїм правом вето і шантажувати Брюссель, щоб той не скупився на дотації.

Приблизно таку систему урядування прагне нав’язати Україні путінська Росія, котра невгамовно розповідає, що потрібно почути «народ Донбасу», вести прямий і всеохопний діалог з представниками Донецька й Луганська, амністувати бойовиків, надати регіонові широку автономію, а саму державу бажано федералізувати. У такому розкладі Донбасу належить роль якоря, який стримуватиме дрейф України на Захід. Ну чим не боснійський сценарій? Хоча у «Мінську» не прописане право вето на зовнішньополітичні рішення Києва. Зате є положення про автономне транскордонне співробітництво ОРДЛО з адміністративно-територіальними одиницями РФ. Щось співзвучне зафіксоване й у Конституції Боснії і Герцеговини.

Тимчасом набагато продуктивнішим і стратегічно вигіднішим для нас є хорватський досвід. На початку війни Загреб не мав своєї армії, її довелося створювати практично з нуля і протистояти добре озброєним сербам. Утім, хорвати завдяки національній консолідації вистояли й перемогли. Так, не відразу, на це пішло кілька років: вони здійснювали соціально-економічні реформи, зміцнювали армію, чекали, поки ослабне режим Мілошевича та закриється белградський «воєнторг». А потім швидко, не зважаючи на присутність міжнародних миротворців, «демонтували» сепаратистські анклави.

Частину бунтівних провінцій хорвати на своїх умовах реінтегрували без бою під наглядом спеціальної перехідної місії ООН. Місцеві вибори на звільнених територіях відбулися після роззброєння парамілітарних формувань та введення хорватської поліції, а не на тимчасово окупованих територіях і лише під наглядом ОБСЄ, як це пропонують Україні учасники нормандського формату. Участь українських партій, мас-медіа та переселенців – під великим питанням.

Загалом результат хорватської війни за незалежність не до порівняння з наслідками конфлікту в Боснії і Герцеговині. Хорватія – унітарна держава, член НАТО (з 2009-го) і ЄС (із 2013-го), на приклад якої нам варто взоруватися. Вона чудово розуміє проблеми України, приймає на відпочинок та лікування наших дітей і учасників АТО. А ще Загреб пропонує нам свою допомогу в мирній реінтеграції Донбасу (про це нещодавно заявив у Києві прем’єр Хорватії Андрей Пленкович), викликаючи чергове невдоволення МЗС РФ.

«Переконані, що поради іноземних “консультантів”, здатні створити у київської влади небезпечну ілюзію припустимості в Донбасі силових сценаріїв, аж ніяк не будуть сприяти зміцненню безпеки на Південному Сході України, – обурювалися у відомстві на Смоленсько-Сінній площі. – А вже згадка у порядку денному хорватської робочої групи теми Криму зовсім абсурдна».

Натомість Росії, якщо вона справді хоче одужати від шовінізму й будувати нормальні стосунки з сусідами, варто ретельніше вивчати сербський досвід. Знати, що таке Гаага та Міжнародний трибунал у справах колишньої Югославії, де закінчив свої дні Мілошевич. Задля поліпшення міжнародної репутації готуватися до видачі військових злочинців, які орудували у Криму й на Донбасі. Можливо, колись ми дочекаємося, що російський прем’єр-міністр, птах гнізда Володимирового, перепросить українців за те, що накоїла на нашій землі його країна.

Скажете, це нереально? Але ж нинішній глава уряду Сербії Александр Вучич, який працював міністром інформації за Мілошевича, поїхав у Сребреницю, де серби 1995 року вирізали близько 8 тисяч боснійських хлопчиків і чоловіків, та поклав вінок із білих троянд до меморіалу жертв геноциду. У відкритому листі політик прямо заявив: «Сербія чітко й однозначно засуджує цей жахливий злочин, відчуває відразу до тих, хто брав у ньому участь, і продовжуватиме притягати їх до відповідальності». Саме Вучич, попри історичні зв’язки з православними братами-слов’янами, по-тихому висилає з країни російську агентуру, яка готувала переворот у Чорногорії, та веде Сербію в Європейський, а не в Митний, «мутний» чи Євразійський Союз. Не найгірший приклад для наслідування.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук
; ; ;