Аргумент «лінчування афроамериканців»

Останні парламентські вибори в Австрії ведуть до неминучої зміни влади у Відні. Ще до кінця не визначено формат урядової коаліції, але точно відомо, що він буде не на користь Україні. Австрійський уряд і раніше вагався, на чий бік стати у гарячому конфлікті між Україною й Росією, і лише під тиском авторитету Анґели Меркель обирав правильний бік. Тепер же шальки політичних терезів, якщо брати суто зовнішньополітичні преференції потенційного нового уряду, однозначно хитнуться в російський бік.

Австрійський правий крен

Найімовірніше, що майбутній уряд формуватиметься двома партіями: консервативною Австрійською народною партією як старшим партнером і правопопулістською Австрійською партією свободи – відповідно, як молодшим партнером. З останньою взагалі все зле, вона навіть не приховує своєї симпатії до Кремля. Її активісти без жодних докорів сумління їздять до Криму, були там як «спостерігачі» на «референдумі» в березні 2014 року, вважають півострів частиною Росії. Лідер партії Гайнц-Крістіан Штрахе (Heinz-Christian Strache) уклав угоду про партнерство з путінською «Єдиною Росією». Можна наводити ще масу фактів у цьому руслі, але вже й цих достатньо для розуміння перспектив, щойно Штрахе стане віце-канцлером Австрії.

Австрійська народна партія, зрозуміло, так сильно себе ще не забруднила контактами з Кремлем. Проте не надто добрі сигнали подають і консерватори. Зокрема їхній юний 31-річний лідер Себастьян Курц (Sebastian Kurz), котрий поки що обіймає посаду міністра закордонних справ, а реально претендує стати федеральним канцлером, неодноразово заявляв про необхідність поступового зняття санкції з Росії. Він лояльно ставиться до енергетичної співпраці з Москвою, відстоює проект «Північний потік-2» тощо.

Зрозуміло, що українська проблема на європейському порядку денному не зводиться до Австрії, яка дала крен праворуч. Відень – лише один із гравців у Європейській Унії, і далеко не найсильніший. Проблема загалом у правішанні політичних преференцій у Європі, що, відповідно, потягло наростання євроскептицизму, настороженого ставлення до розширення спільноти. Водночас не варто забувати, що більшість європейських ультраправих партій зі симпатією ставляться до Росії, до її лідера Владіміра Путіна.

Електоральні надії Путіна

Загалом цей електоральний рік починався доволі оптимістично для Кремля: вибори у Нідерландах, Франції та Німеччині, згідно зі соціологією на зламі 2016/2017 років, мали б змістити старих керманичів країни, котрі ухвалювали рішення про антиросійські санкції, і привести до влади нових, лояльніших до Москви політиків. Адже ще у січні головними фаворитами президентської кампанії у Франції були «друзі Путіна»: кандидат від консервативної партії «Республіканці» Франсуа Фійон (François Fillon) і лідерка ультраправої партії «Національний фронт» Марін Ле Пен (Marine Le Pen). Навіть на «атасі» – на третій позиції – стояв провідник ультралівих, теж великий путінець Жан-Люк Меланшон (Jean-Luc Mélenchon).

У Нідерландах євроскептична й ксенофобська Партія свободи на чолі зі скандально відомим Ґертом Вілдерсом (Geert Wilders) – одним з ініціаторів тамтешнього антиукраїнського референдуму – вибилася у лідери й мала всі шанси стати урядовою. Тим часом у Німеччині Анґела Меркель і її Християнсько-демократичний союз втрачали популярність через міграційну кризу й скандали з «агресивними біженцями». Аналітики тоді вже прогнозували зміну владної команди в Берліні, формування уряду, який би був лояльнішим до Кремля.

Про вибори в Австрійській Республіці тоді ще мова не йшла, адже урядова коаліція розпалася щойно у травні цього року й тоді виникла потреба в позачергових виборах. Проте вибори австрійського президента 2016 року, які ледь не привели до владного Олімпа представника ксенофобської Партії свободи, теж давали підстави говорити про щось неладне в австрійськім королівстві.

Утім, якимось дивом всі зазначені вибори пішли зовсім не так, як того бажали кремлівські політики. Спершу Партія свободи зазнала нищівної поразки у Нідерландах, де при владі залишилися по-європейськи налаштовані політики. Далі у Франції зійшли з дистанції Фійон з Ле Пен, давши дорогу новому молодому лідерові республіки Емманюелеві Макрону. У Німеччині Меркель залишилася при владі. І лише в Австрії Кремль зміг взяти такий-сякий реванш.

Дискусії довкола «російського питання»

У ході всіх згаданих виборчих кампаній тим чи іншим боком вилізало «російське питання». Досить багато політичних сил намагалося його інструменталізувати: хтось зі знаком «плюс», хтось зі знаком «мінус». До чого я веду? До того, що це тут, в Україні, нам здається, що в протистоянні з Росією все так чітко, зрозуміло, чорно-біло (хоча й тут, як засвідчує соціологія, зрозуміло не всім). На Заході ж триває дискусія і довкола антиросійських санкцій, і довкола «демонізації» Росії, і довкола питання про спільну (з Москвою) архітектуру безпеки, і довкола того, чи має право Москва на «зони впливу».

Досліджуючи це питання, я натрапив на досить цікавий і промовистий текст у британському часописі Prospect. Це видання, окрім якісних і захопливих лонґрідів на внутрішньо- і зовнішньополітичну, історичну, культуральну, природознавчу, філософську тощо тематику, подає також опрацьовані стенограми з ним же організованих «круглих столів». Дискусії на них надзвичайно цікаві, актуальні й глибокі.

Хочу звернути увагу читачів на один з останніх таких «круглих столів», де обговорювалося питання: «Чи слід нам боятися Росії?» (Should we be afraid of Russia?). У двобої зійшлися: з одного боку – знана британська публіцистка, у минулому багаторічна кореспондентка ВВС в Москві Бріджет Кендалл (Bridget Kendall), з другого – британський політолог, письменник, професор Кембриджського університету Анатоль Лівен (Anatol Lieven). Перша відповідала на це питання позитивно, другий вперто стверджував «ні».

До речі, насторожене, м’яко кажучи, ставлення до Росії характерне майже для всіх кореспондентів західних видань, котрі попрацювали там довший час (і котрі не піддалися спокусі розбещення кремлівськими подарунками). Це можна сказати, наприклад, про німецького журналіста Бориса Райтшустера (Boris Reitschuster), котрий понад 20 років працював кореспондентом різних німецьких видань у Москві. Своє ставлення до кремлівського керівництва він виклав у книгах «Путінократія» (Putins Demokratur), «Прихована війна Путіна» (Putins verdeckter Krieg), «Російський екстрім. Як я вчився любити Москву» (Russki Extrem. Wie ich lernte, Moskau zu lieben) тощо. Те ж можна сказати і про французьких журналістів Стефана Сіоана (Stéphane Siohan), котрий працював для Le Figaro, Le Soir, Le Temps, iTélé, Canal+ та Radio Canada, і Ґулівера Краґа (Gulliver Cragg), котрий працював для телеканалу France 24, про колишнього кореспондента Gazety Wyborczej у Москві Марціна Войцеховського (Marcin Wojciechowski) і для багатьох інших.

Але повернімося до Кендалл та Лівена, бо ж нам не тільки й не стільки важливо знати, як вони відповіли – значно цікавіше дізнатися, як вони свої відповіді аргументували. Адже ця війна аргументів у західному дискурсі про Росію триває вже останні 18 років – з часу приходу до влади Путіна. І з кожним роком дискусійне протистояння стає щораз запеклішим.

Тож, як аргументує Бріджет Кендалл своє застереження, чому варто серйозно сприймати загрозу з Москви? Уже хоча б тому, що Росія – ядерна держава, держава найбільша за площею і з найбагатшими природними ресурсами. Тобто у країни є всі передумови, аби бути щасливою, бути лагідним сусідом і добрим ґлобал плеєром. А тим часом вона виступає одним з найагресивніших суб’єктів на планеті, затятим порушником спокою.

«На даний момент Путін використовує російський вплив у деструктивних цілях. В ООН він часто вдається до вето. Він залякує сусідів і експлуатує слабкості Заходу, щоб Росія виглядала сильнішою. Він заявляє, що більше не має наміру грати за правилами... Отже, Крим анексований, на сході України триває війна, а грузинські провінції Південна Осетія і Абхазія перетворилися на російські сателіти. Крім того, Росію підозрюють у втручанні в американські і французькі вибори. А список убитих російських опозиціонерів виглядає моторошно довгим, що наводить на думки про політику точкових ліквідацій», – пояснює Кенделл.

Лівен також не в тім’ячко битий, за відповіддю в кишеню не лізе. Він будує свою лінію на порівнянні зі Сполученими Штатами. До кожного з поганих вчинків Росії він підбирає американський аналог. Приміром, Лівен погоджується, що російська анексія Криму була незаконною і створила жахливий прецедент. «Однак американське вторгнення в Ірак було настільки ж незаконним і ще більш згубним. При цьому застереження Росії про можливі наслідки руйнування близькосхідних країн виявилися правильними. У Росії є вкрай несимпатичні союзники. А Саудівська Аравія – наш союзник – ще небезпечніша і несимпатичніша. Щодо використання Росією вето в ООН – ну, вибачте. Хіба вона вдається до нього частіше і з більш негативними наслідками, ніж США, які регулярно застосовують вето наперекір більшості західних демократій?», – парирує британський політолог.

Що ж, у Лівена серйозні аргументи, але, здається, вже трохи заношені. Нам уже неодноразово доводилося чути цю риторику про лінчування не… Перепрошую, афроамериканців.

А ще науковець (очевидно, зі суто експериментальною метою) закликає не ставитися до Росії так суворо, як до західних країн. «Західні політики з якогось дива вирішили, що Росія має поводитись так само, як поводяться в Європі члени Європейської Унії. Однак Росія ніколи не буде членом ЄУ. І з огляду на це було б тільки справедливо порівнювати її поведінку не з поведінкою Данії, а з поведінкою США або Китаю», – розтлумачує свою тезу Лівен, очевидно, випустивши з уваги той факт, що Росія все ж є членом таких авторитетних європейських організацій, як ОБСЄ і ПАРЄ, які теж відстоюють конкретний набір правил поведінки для учасників.

А ще Лівен пропонує більше уваги приділяти вадам західних демократій, а не відволікатися на «далекі» російські проблеми. Кендалл дуже вправно відбиває цей аргумент такими словами: «Недоліки західних демократій не виправдовують поведінки Росії. І мене турбує, що, зосереджуючись на недосконалості Заходу, ми граємо на руку Путіну і підтверджуємо його цинічні ідеї, згідно з якими хто сильніший, той і правий, хто платить, той і замовляє музику, права людини нічого не значать, а цінності лише прикривають західне лицемірство. Тому нам потрібно відстоювати свої цінності, кидаючи виклик авторитарним “Путінам в мініатюрі” у всьому світі – від Туреччини до Філіппін».

У дискусії Лівен наводить аргумент, який, здавалося б, уже давно мав би відійти в небуття, утім, він все ще, як бачимо, діє в навколоросійських дискусіях. Політолог готовий визнати, що Путін – злий, він диктатор, але він – «продукт суспільної реакції на катастрофу, яку ми допомогли створити в 1990-х роках». Цікаво, чи не так? Фактично це та сама теза, яку Путін проголосив ще 2005 року, тобто під час своєї «допрем’єрської» каденції і яка ще тоді мала б змусити демократичний світ захвилюватися. «Розпад СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ століття», – заявив він у посланні до Федеральних зборів РФ. Тобто ні Перша, ні Друга світові війни, ні Голокост, ні Голодомор, ні Чорнобиль, а саме розпад тоталітарної держави – ось що було найгіршим. А отже, за логікою Путіна, треба докласти максимуму зусиль, щоб це виправити. Тобто запустити механізм реваншизму. Що й було зроблено, як ми зараз бачимо.

Цинічний, але щирий аргумент

Але навіть не ця теза в аргументації Лівена й усіх публіцистів-путінферштеєрів мала б найбільше насторожити громадян України. Наприкінці дискусії політолог необережно кидає таку фразу: «Ми не стали битися за Україну в 2014 році (як свого часу і за Грузію), однак Росія при цьому не стала повністю захоплювати південь і схід України, хоча й легко могла це зробити. Під шумок склалася дуже зручна негласна домовленість: ми не захищаємо тих, на кого нападає Росія, а Росія не нападає на тих, кого ми станемо захищати».

І оце – аргумент аргументів. Цинічний, егоїстичний, але напрочуд щирий. Цінності – цінностями, але хай у дальньому кінці села хата горить, до нас пожежа й так не дійде, то чого ризикувати, бавитися в героя-пожежника. Тобто головне, аби Путін не зважився нападати на країн-членів НАТО, а то ще, не дай Боже, доведеться виконувати статтю 5 Статуту НАТО, в якій сказано: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх».

Лівен чомусь уперто сподівається, що Путін не нападав і не нападе на членів Північноатлантичного Альянсу, зокрема на країни Балтії: Литву, Латвію й Естонію. Але чи виправдане таке сподівання? А чи можна стверджувати з упевненістю, що Росія не атакувала НАТО? Принаймні я не став би.

Пригадаймо квітень 2007 року. Минуло кілька місяців після скандально відомої промови Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки, де російський лідер ледь не прямим текстом залякував держави Заходу. І от – вуаля – Естонія отримує реальну (хай і віртуальну) кібератаку. Скоординована атака хакерів вивела на деякий час із ладу сайти парламенту Естонії, міністерств, банківських установ, засобів масової інформації. Маленька балтійська країна зуміла вистояти, зібрати всі свої сили й подолати наслідки кібератаки.

А кібератаки на партійні сайти і сайти виборчих комісій у США під час президентських перегонів 2016 року, а атака хакерів на Францію теж у часи виборів, а на сайт німецького Бундестагу, на чеські урядові портали. Також варто додати сюди пропагандистські війни Кремля у Болгарії, Польщі, Румунії… Зрештою жодна європейська країна не була обділена увагою російських хакерів і ботів.

І тим не менше, аргументація на зразок Лівенової все ще діє на західних інтелектуалів, котрі ніби навмисне не бажають зауважувати її вад. Їх можна зрозуміти, вони прагнуть бачити світ кращим, таким, де Росія велика й мирна, котра нікому не погрожує. І їм дуже не хочеться за такий світ боротися. А доведеться раніше чи пізніше. І що раніше, то безкровніше.