Автономна особистість і терор

IQГалина Пагутяк, 3 лютого 201460526
Автономна особистість і терор

Спершу терор був економічний – знищення малого і середнього бізнесу. Його просто примушували віддавати або продавати за безцінь. Коли підприємці вийшли на протест, про них сказали: це торгаші. І протест злили. Потім почали оподатковувати все, що тільки можна. Ніхто не вийшов, бо нагорі краще знають, скільки податків можна зняти.

Потім був терор соціальний. Скасували пільги чорнобильцям та афганцям. Коли ті вийшли на протест, про них сказали: а хто їх туди посилав?

Далі настав терор інформаційно-освітній – зачищення мовних, культурних та історичних особливостей. З цим впоралися також. Тим більше, що в процесі зачистки брали участь самі інтелектуали, які намагались дистанціюватися від вишиванок, шароварів, гопака й інших, таких милих серцю простого українця речей, щиро вірячи, що це найсерйозніша перешкода на шляху до Європи. Все злилось так само.

Врешті, коли частина суспільства зрозуміла, що влада, якої вона не обирала, розпочала політичний терор, і вийшла на вулицю, настав час терору фізичного: побиття, вбивства, викрадення, катування. Польський філософ Ян Кот сказав дуже мудру фразу: «Немає значення, що з нами зробили. Важливо, що ми самі зробили з тим, що з нами зробили». Помилка полягала в тому, що більшість не зрозуміла: якщо не зупинити слабший терор, він стане дужчим.

Синдром Анни Франк

Американський психолог єврейського походження Бруно Беттельгайм (1903-1990 рр.), що пережив Бухенвальд і Дахау, у книзі «Освічене серце» описує стан свідомості людини, яка змушена пройти всі стадії терору і або зламатись, або вистояти. Історія Анни Франк відома всім. Її заможна родина могла виїхати з країни ще на початку гітлерівської окупації. Батьки принаймні могли б вивезти дітей у безпечне місце. Натомість вони вирішили залишитись разом і облаштувати собі криївку. Не тільки бути разом, а й вести звичний спосіб життя, як і раніше. Терор – це виклик,  що потребує докорінної зміни свідомості. Полягає ця зміна у тому, щоб уважно спостерігати за подіями, відмовитись від баласту речей, самостійно приймати рішення й відповідати за них. Жити чи померти, боротись чи втекти. Помилка родини Франк полягала в тому, що ті люди неадекватно оцінювали реальність і продовжували жити повсякденним життям у схованці, цілком не готові до того, що за її стінами. У них не було навіть зброї, коли їх врешті знайшли, тож вони покірно пішли на смерть після кількох років симуляції життя. Таких було багато. Євреї чіплялись за бізнес, родину, традиції, за ілюзію. Схоже відбувалось не лише з євреями, а й з німцями, які  спершу сприйняли обмеження і незручності як ознаку порядку й не зупинили нацистів, а потім самі потрапили під колеса тоталітарної машини. Суспільний інфантилізм – найкращий помічник терору. Найбільший  ворог терору – автономна особистість, яка не дозволяє собою маніпулювати.

 Бруно Беттельгайм наводить вражаючий приклад автономної особистості. Коли колону оголених в’язнів вели у газову камеру, і вони про це  знали, один з охоронців згадав, що серед них є відома танцівниця, і наказав їй потанцювати. Жінка почала танцювати, та раптом, наблизившись до охоронця, вихопила у нього пістолет і застрелила. Її, звісно, вбили. Але вона зуміла за мить до смерті стати неповторною особистістю.

Гра в пісочниці

Більшість людей в Україні прагне витіснити зі свідомості наслідки й майбутні загрози терору влади та спротиву повстанців. Коли вбили Сергія Нігояна, я мала наступного дня їхати на виступ перед читачами в інше місто. Я відмовилась спершу, як мені здавалось, через надто сильні емоції. Але тепер розумію: ця зустріч, що б я на ній не говорила, дала б сигнал моїм читачам, що нема чим особливо перейматись. Давайте, люди, жити звичайним життям, купувати і читати книги, поки воно все перемелеться. Мій сигнал був інший: нам усім слід знати, що відбувається щось дуже серйозне.

Логіка дитини: я маю батьків, які мене не покарають, якщо  буду чемна. Вони вирішать усі проблеми без мене, бо я сама нічого не вмію. Вони забезпечать мені мінімум у будь-якому разі, і за це я мушу бути їм вдячна. Якщо прийде поганий дядя, я заплющу очі і скажу: «Мене нема», і він мене не побачить. Інші дітки були нечемні, тому їх покарали. Інші дітки не заплющували очей, тому їх вкрали, завезли до лісу й покинули зі зв'язаними руками на морозі. З іншого боку, «батьки» поводяться з «дітьми» як з недорозвинутими, несамостійними, і поступово виявляється, що ці батьки несправжні. Під час Євромайдану для багатьох «дітей» настав момент істини. Вони почали дорослішати. Відкрився таємний зміст слів Христа «покинь батька і матір», що так бентежать багатьох вірян, які понад усе ставлять добробут власної родини і вважають це богоугодною справою. У дорослої людини вже немає батьків, які приймають за неї рішення і мусять піклуватись про неї. Тепер ця людина має піклуватись про інших, вирішувати й відповідати за власні вчинки.

 Для дитини, що бавиться у пісочниці, все перетворюється на гру. Вона обурюється і страждає лише тоді, коли хтось відбере у неї іграшку. Вона вірить, що батько встановить справедливість. Коли сліпа довіра обертається для неї травматичним шоком, дитина намагається зробити все, щоб цей шок більше не повторився. Так само чинить зріла особистість, але дитина чинить це від страху, а дорослий – з почуття відповідальності. Тому їхні дії – різні. Бруно Беттельгайм з власного досвіду описує стан ейфорії та безстрашність в’язнів концтабору, яким щойно сказали, що вони всі загинуть. Натомість, коли вони повертались у барак, кожен відчував самотність і страх. Тому заборона несанкціонованих мітингів для влади, яка обрала терор як засіб упокорення суспільства, така важлива. Безперечно, натовпом можна маніпулювати, якщо в ньому зібрались люди неавтономні й незрілі. Тоді може визріти стихійний бунт, спрямований на інструмент поневолення, а не на саме поневолення. У 2004 році стояли за лідера, тепер стоять за зміну системи. Можливо, вперше в історії України без синівського комплексу.

«А що я можу зробити?»

Автономна  особистість усвідомлює минуле, теперішнє й майбутнє, сама моделює свою поведінку. Навіть між двома смертями вона обирає гідну, а що вже казати про безліч варіантів, які пропонує нам життя. Неавтономна живе лише сьогоднішнім днем. Вона каже: «Мене нема». Або: «А що я можу зробити?». Вона досі не вийшла з лона псевдосім’ї, що зробила з неї жертовну овечку, яка чомусь думає, ніби її ніколи не заріжуть. Інших – так, але її не помітять у темному закутку упокорення. Дарма сподівається, про що свідчать розправи над перехожими під час зачистки Євромайданів на Сході України, коли хапали і били всіх, хто просто випадково опинився на вулиці. Коли інквізиторам закидали, що вони знищують серед єретиків людей, чия провина не доказана, вони відповідали: «Господь розбереться». Так само можуть наступного разу переплутати номер квартири, не конче прогулюватись на стометрівці. Терор потрібно зупиняти, поки він ще не дістався до твого ліжка.

Зараз багато картають східняків, які не створили структури організованого опору, щоб протидіяти полюванню на людей і тих, хто продовжує жити в епоху темного середньовіччя, щиро вірячи, що в Європі роблять м’ясні консерви з молодих дівчат. Це тому, що терор буває повзучий, триває десятиліттями, а буває блискавичний, як у Галичині під час зачистки НКВС  1941 року, коли по-звірячому було закатовано сотні тисяч людей. І західняки про це не забули, терор не викликав у них рефлексу витіснення, оскільки залишилися свідки і була проведена ексгумація жертв. Тому навряд чи галичани допустять повторення тих жахіть. У Саліні, де було закатовано три з половиною тисячі людей, над вівтарем костелу розіп’яли живого чоловіка, щоб він дивився, як вмирають інші. Лідер Майдану Дмитро Булатов зізнався, що його також розпинали. Обливання голих людей на морозі в Києві і таке саме обливання радянського генерала Карбишева гітлерівцями свідчить про сакралізацію покарання. Про це свого часу писав Станіслав Лем у есеї «Провокація» як про своєрідне «ошляхетнення жорстокості». Терор мусить виправдати свої жертви. Бруно Беттельгайм виявив ще одне «виправдання» терору – ставлення каральних органів до знищення людей як до роботи, яку треба виконати якісно. Лікарі у концтаборах дуже професійно діяли під час пологів, але через півгодини відправляли матір з дитям у газову камеру без найменших докорів сумління. Тому так важливо всім нам зрозуміти, що  з садистами і з кілерами не ведуть розмов про милосердя. Їх нейтралізують та ізолюють. Якби свого часу в Україні комуністичний режим так само засудили, як гітлерівський, ми б не мали нинішнього терору, а Схід і Захід діяли б нині спільно.

Я вже другий тиждень спостерігаю за блокуванням військової частини на Стрийській. Кожен день за волосся витягую себе з теплої хати і йду на мороз стояти 6-7 годин, щоб наших хлопців не зробили співучасниками злочину. Всі справи закинуті, більшість речей, які здавалися такими важливими, нічого вже не варті. У мене немає в казармах ні родичів, ні знайомих. Як і в більшості людей, що стоять зі мною. Це молоді дівчата, жінки, чоловіки, але нам страшно лише тоді, коли ми приходимо додому. У нас різна освіта, різні проблеми, різні життєві місії, але ніхто з нас не каже: «А що я можу зробити?».  Це нас об’єднує. І ніхто не заплющує очей. Дорослішання – це болісний процес, але без нього ми ніколи не побіжимо на допомогу, коли хтось її потребуватиме. І ніколи жодний економічний чи політичний  терор не переросте у фізичну наругу.

…Нам досі здається, що це лише поганий сон. Одного дня я зайшла у головний намет. На долівці лежав старий килим, гріла буржуйка. На саморобній лаві сиділи суворі чоловіки і дивились фільм про Слободана Мілошевича. Про розірвану на шматки країну, яка  нещодавно була цілісною. Мене охопило раптом почуття того, що я присутня в цій реальності, а те все, що за стінами намету, – лише її імітація.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 6

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук