Бий пляшки, пали траву
IQ

Бий пляшки, пали траву

Про проблеми непроговорених суспільних травм

Володимир Молодій, 12 травня 1757 2

Квітневий, вечірній, карантинний Львів. На вулиці Франка людей майже немає, хіба кілька жінок йдуть тротуаром, а біля зупинки стоїть довгобородий дідусь з темною торбиною. Сонце гріє фасади вже тільки останніх поверхів будинків по правий бік. Видається, що будівлі витягуються вгору, ніби стають на пальці, аби побути якнайдовше під теплом останніх променів. Спокійно.

Але раптом довгобородий зривається з місця. Побачивши неподалік пусту пляшку з-під пива, він підскакує до неї, хапає і, агресивно щось бурмочучи, зі всього маху розбиває її об бруківку. Після цього розвертається і йде геть, продовжуючи сварливо бубоніти собі під ніс. «П’яний або несповна розуму бідний чоловік. Хтозна, що у нього в голові, – подумалося, – трапляється».

Від стадіону «Арена Львів» на Сихів можна дістатися швидшою, «нецивілізованою» дорогою. Себто не по Стрийській і Хуторівці, а навпростець – як у пісеньці про хлопчика Помагая, «через поле, через гай». Спочатку піднятися польовим шляхом на горб, потім спуститися в лісопарк, звідти вже за кілька хвилин – високий пліт скромного обійстя братів Дубневичів. А відтіля до церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що в центрі Сихова, залишається якихось кількасот метрів. Така прогулянка, за сухої погоди звісно, може бути вельми приємною. Але тільки якщо ви не на велосипеді. Бо якщо на ровері, то проб’єте колесо і скрутите собі голову. Принаймні матимете для цього всі шанси. Тому що весь цей шлях всіяний розбитим склом.

Виляючи між осколками, напрошуються сумніви щодо останнього слова тієї думки про божевільного бороданя та пляшку. Бо «трапляється» – це про «інколи», «час від часу», «вряди-годи», так кажуть про щось нерегулярне і майже рідкісне.

Можна здогадуватися, що насіяли там того скла не якісь пекельні засівальники, а прості українські футбольні вболівальники. Повертаючись домів після футбольних матчів, вони допивають залишки свого алкоголю. А допивши, б’ють пляшки, ніби намагаються позбутися доказів своїх злочинів, як грабіжники, що викидають зброю. Товчуть пляшки, щоб відчути хоча б миттєве полегшення. Аби забути бодай на ті долі секунди, які триває дзенькіт від скляної тари, про чергову поразку «Карпат». Але головне, користуючись моментом, про свої власні життєві невдачі.

Але збутися злочинних слідів не вдається. На ранок вони виблискують на сонці, як розсипані по закамарках намистини з розірваних коралів. Як роса. Або сльози.

Всі хоч раз бачили, як на вулиці розбивають пляшку. Пусту чи не обов’язково, від пива, рідше від горілки, на Новий рік від шампанського. Коли ці характерні звуки лунають то ближче, то дальше десь серед натовпу, що повертається з якогось концерту чи свята. Гаразд, якщо не спостерігали самого акту, то його результат – точно. Скло шкіриться з хідників головних проспектів і зі стежок невеликих парків, з брудних пляжів Чорного моря і берегів уже давно не ревучого Дніпра, з подвір’їв біля будинків, і зі сходів між поверхами цих самих будинків. Усіх форм і кольорів, розмірів та об’ємів. Тупі чи гострі, старі або ще з відчутним запахом хмелю.

Якби було треба показати українців через метафору, то це було б саме розбите скло. У розбитому склі акумульована вся підсвідома українська агресія і злість. Такий неконтрольований порив психологічного звільнення від внутрішнього затиснення й напруги. У момент вульгарного дзвінкого поцілунку пляшки з ґрунтом весь цей клубок послаблюється, розтискається. Звершується закамуфльована помста за глибокі образи і травми.

Бити скло – це спосіб розрядки, який лише однієї пори року поступається весняному хіту народних розваг – палінню трави. З паліями аналогічно – не можуть опиратися бажанню одним помахом чарівного сірника вирішити мороку. А потім так само не спроможні зв’язно пояснити – чому? «Так прийнято», «я тільки трошки», «просто підпалив» тощо.

Тому це не про експресію гучних італійських сварок з битим посудом, і навіть не про бунт британських панків середини 1970-х, а радше, про почуття ресентименту. Про матюкливу суміш роздратування, гніву і злості. Про своєрідне відображення у кривому дзеркалі бентежних соціальних явищ. Розтрощити пляшку, перефразовуючи Жадана, «вкладаючи в це всю свою хоробрість, всю свою безнадію, всю свою чисто пацанську любов до життя».

Може, так вилазять наслідки незагоєних ран минулого століття? Соціальний психолог Олег Покальчук каже, що, наприклад, травма Голодомору даватиметься взнаки ще дуже довго. Оскільки її не проговорювали, то вона з покоління в покоління передавалася у щораз більш запущеному вигляді однаково незагоєною. Лише затяглася з часом зверху кіркою, яка час від часу болюче тріскає. Такими загноєними ранами вкрите все українське тіло: Великий терор, «вєлікая атєчєствінная», дисиденти.

Свою революція комуністи бачили як переродження через смерть, світле майбутнє через морок. Зрештою, вмерти змогли, а от народитися наново – ні. Тому, може, ці травми ось так і проступають тепер крізь шкіру, наприклад, гострими скляними краями. Або просочуються димом крізь пори.

Хоч, може, всі ці епітети й метафори ні до чого – бо мова попросту про брак освіти й банальне безкультур’я відверто дурноверхих.

Так чи інак, знову їдучи дорогою від стадіону на Сихів, однаково подумається: «П’яне або несповна розуму бідне суспільство. Хтозна, що в нього в голові».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук