Богоугодні справи і сучасні «угодники»
IQ

Богоугодні справи і сучасні «угодники»

Патріотизм і віра можуть стати непереборним щитом для останніх негідників

Теодор Спітюк, 1 липня 2014 1272 13

Якщо вірити соціологічним дослідженням, українці – народ релігійний і богобоязкий. Церкві, відповідно, довіряє більшість населення країни, а вірять в Бога – ще більше. Мова, звісно, про суб’єктивні відчуття опитуваних, що не обов’язково мають вплив на їхню щоденну поведінку. Після Майдану, в якому українські церкви проявили себе з найкращого боку, довіра до них зросла до максимуму. Тому саме час поговорити про сучасних «угодників».

Не секрет, що представники влади і бізнесу завжди намагаються триматися ближче до церкви, цій традиції вже не одне століття. Відомо також, що церква мала і досі має величезний вплив на своїх вірян, який «гріх не використати» у світській сфері. Але в цій статті мова йтиме не про «високу політику», а радше про локальні приклади співжиття церкви, влади й бізнесу, які, якщо їх не присікти зараз, можуть мати далекосяжні та невтішні наслідки для церкви.

За два останніх десятиліття добра традиція будувати храми для церковних громад коштом меценатів набула у нас дивних обрисів. Чого варта «приватна церва угодника Клименка» на території міністерства доходів і зборів або колекція мощів у будинку екс-генпрокурора Пшонки. У Львові масштаби, звісно, не ті, але й у нас проблематично знайти базар без каплиці, церковці або схожого «релігійного куточка». Так свою побожність виявляють меценати, яким здається недостатнім просто допомогти вже сформованій парафії. Є цьому і більш приземлене пояснення: такий «дар» Господу вже нікуди не дінеться і буде вічним свідченням духовності успішного бізнесмена. І не доведеться потім ображеному спонсору їздити по виборчому окрузі, знімаючи недавно подаровані оздоби з храмів, бо невдячні виборці підтримали іншого кандидата.

Та це вже в минулому, адже останній писк електоральної моди – поїздки місцевих парохів на Святу Землю коштом кандидата у депутати. Керівництво УГКЦ резонно засуджує схожі практики, адже вони передбачають як мінімум подальшу лояльність пароха до щедрого вірянина з політичними амбіціями. Але священики, як правило, не проти безкоштовно стати паломниками. Трапляються, звісно, й відмови, але вони поодинокі. А про відмову, скажімо, групи священиків від поїздки на користь дітей-сиріт або інвалідів ми, напевно, ніколи не почуємо.

«А там ще бурячків насію»

Це старовинне українське гасло стало дороговказом для численних громад і активістів ще на початку 90-х років ХХ ст. Тоді Українська греко-католицька церква щойно вийшла з підпілля, почався поділ в українському православ’ї, і кожна з груп прагнула закріпити за собою максимальну кількість культових споруд та земельних ділянок під будівництво храмів. Протягом наступних двох з гаком десятиліть кількість громад і церков збільшувалася пропорційно зі збільшенням числа священнослужителів. А кількість вільних земельних ділянок зменшувалася, тому виникнення конфліктів між бізнесом та церковними активістами стало питанням часу.

Є у Львові церква у районі вул. Княгині Ольги, яка якраз і є прикладом вирішення такого конфлікту на користь «громади». Місцеві активісти на чолі зі священиком оперативно встановили й освятили хрест на межі будівельного майданчика. На хрест, мовляв, рука ні в кого не підніметься. Розрахунок «громади» був правильним: після нетривалого протистояння будівельників з екзальтованими бабусями територія для будівництва житлових будинків зменшилася, на спірній території збудували церкву (зокрема і коштом забудовника, якому терміново потрібно було відхрещуватися від клейма «безбожника»), а на церковному подвір’ї облаштували платну автостоянку. Кошти з якої, звичайно, ідуть «на церкву».

Не завжди «громада» претендує на приватну територію, набагато простіше забрати «нічийне», себто державне або комунальне. Останній приклад - з міста Ужгорода, де священик примудрився освяти камінь під будівництво храму прямо на території скверу. Але зіткнувся зі спротивом реальних місцевих мешканців, які не горіли бажанням отримати чергову церкву замість парку, навіть попри ультра-патріотичні мотиви отця: церква мала бути присвячена пам’яті Героїв Небесної сотні.

Словом, активісти не сидять склавши руки. Торік у Львові з’явилася ініціативна група під керівництвом місцевих депутатів від ВО «Свобода», яка намагалася перетворити сихівський ліс на хресну дорогу. Ці діячі, теж від імені «громади», через розклеєні у під’їздах оголошення закликали чоловіків приєднатися до «акції» з бензопилами і сокирами. Метою толоки було оголошено «розчищення лісу для виготовлення технічної документації для облаштування хресної дороги». Мало того, що саме формулювання спричиняло роздуми про неадекватність цієї «громади» (адже для виготовлення технічної документації бензопили не дуже потрібні), так і розташування майбутньої дороги вибрано було, м’яко кажучи, нелогічно. Між баптистською церквою і римо-католицьким костелом.

Зрозуміло, що ні для громади (без лапок), ані для церкви схожі ініціативи і протистояння не вигідні. Вони вигідні для депутатів, які за кілька років каденції встигають вирішувати лише свої меркантильні питання (та й то не всі), а коли приходить час переобиратися, вирішують збудувати щось «для людей». Так само і новоявленим «активістам», які прагнуть стати депутатами, здається, що подібні «богоугодні» маневри є безпрограшним передвиборчим піар-ходом. Звісно, з цього користають і ті окремі священики, які зацікавлені у побудові «своїх» церков, хресних доріг, каплиць і т.п. А оскільки до місцевих виборів залишилося зовсім небагато часу, варто чекати на черговий приступ «побожності» серед захисників народного добра.

Зважаючи на славнозвісну галицьку побожність, за допомогою скульптури Матері Божої, встановленої у правильному місці у правильний час, можна не лише стати популярним серед простого люду, але й паралельно заблокувати будівництво і непогано на цьому заробити. Або побудувати хресну дорогу навколо автостоянки, тим самим фактично паралізувавши її діяльність. Інше питання, який стосунок це має до віри.

«І нашим, і вашим, і про себе не забути»

Не лише нерухомість цікавить «богоугодних діячів». Сліпа й некритична віра парафіян так само важлива і в іншому сегменті «церковного бізнесу» – туристичному, тобто паломницькому. Безкоштовні тури в Ізраїль для священиків напередодні виборів – це лише найбільш знакова частина «туристичного айсберга». Насправді там мова йде про приємну, але халяву, а справжні гроші крутяться у сфері послуг під виглядом паломництва. Неправильно було б безапеляційно стверджувати, що кошти, виручені з вірян-туристів, не йдуть на допомогу потребуючим – можливо, і йдуть. Але є очевидні речі, які пояснити неможливо: чим керуються організатори таких турів, коли пропонують греко-католикам відвідати Почаївську лавру. Там же одразу при вході написано, що греко-католицизм – «усохшая ветвь православия», папа римський – «глава католической церкви» на противагу Христові – главі «церкви православной». Це якийсь варіант релігійного мазохізму: вислуховувати доктринальні пасажі «казаков» і «женьщин», чи гроші не пахнуть?

«Не перетворюйте дім Отця Мого на базар»

Із цим твердженням якось не складається останніх років двадцять. Мова не про крамниці релігійної літератури і супутніх товарів у кожному другому храмі. Це явище значно ширше, його можна впевнено назвати специфічним українським «економічним дивом». Суть «дива» проста до непристойності – гроші (себто інвестиції) беруться у парафіян, після чого парафіяни (себто інвестори) стають звичайними споживачами на рівні з усіма іншими.

Наприклад, є у Брюховичах реколекційний центр УГКЦ. Там можна провести два тижні з дитиною і духовно збагатитися, щоправда – за ціною відпустки в Болгарії (включно з дорогою). Дарма, що протягом кількох років парафіяни чемно спонсорували будівництво цього центру (це називалося «збірочки на наш центр»), ніяких знижок чи хоча б оплати за собівартістю не передбачається. Зате там же можна замовити проведення бенкету чи корпоративу. У бенкетному залі, теж збудованому коштом «збірочок». В цьому контексті будівництво хресної дороги у сихівському лісі може зіграти з її ініціаторами і «громадою» злий жарт, бо якщо пройтися цим лісом трохи далі від церкви, можна натрапити на дошку оголошень римо-католицького костелу. Порівняння цін на реколекційні табори чи паломницькі поїздки – не на користь греко-католиків. Якщо ж пройтися ще далі і дійти до баптистів… Може, в них якісь не такі «збірочки»?

Важко сказати, чому так відбувається. Людський чинник, звісно, присутній. Але говорити про це як про поодинокі випадки чи «перекоси на місцях» уже не випадає. Заробляння грошей поставлено на системну основу, яка підважує головні підвалини кожної церкви – людську віру. Можливо, церква занадто швидко збільшила кількість священиків, і ця кількість ще не перетворилася на якість. Можливо, священики більше зайняті облаштуванням свого сімейного побуту, ніж станом парафії. Значить, потрібно вимагати від них такої ж відкритості й прозорості, якої вимагається від державних органів. Зрештою, обидві системи (і церковна, і бюрократична) існують завдяки праці тих, кому вони гарантують спасіння на цьому або на тому світі.

Патріотизм і віра можуть стати непереборним щитом для останніх негідників. Проти святої справи не годиться виступати, навіть якщо її роблять (а так воно найчастіше і відбувається) останні брехуни у корисних цілях. І можна не зважати на критику: проти «єдності», «народу» чи «віри» жодні логічні аргументи не спрацюють.

P.S.

Тим, хто пробує на кожному п’ятачку встановити й освятити, варто для власного розвитку спробувати почитати наукову літературу, присвячену Реформації, релігійним війнам в Європі, а також історії іконоборства у Візантійській імперії. Бо і на віру треба мати міру.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук