Час на девишиванкизацію

IQВолодимир Павлів, 8 жовтня 2012487868
Час на девишиванкизацію

Вперше на проблему профанації народного символу – вишитої сорочки – автор цих рядків звернув увагу десь у середині 90-х років, коли в модному столичному ресторані «Царське село» у вишиванки одягли гардеробників-негрів, котрі ні слова не розуміли українською.

Надіюсь, востаннє – під час цьогорічної виборчої кампанії, коли вишита сорочка стала мало не «уніформою патріота» для поголовної більшості кандидатів у депутати по виборчих округах Західної України. Кандидатів, серед яких не бракує відвертих брехунів і популістів, а навіть шахраїв і злодіїв.

Для зовсім молодих вишиванколюбів варто зробити короткий виклад курсу з історії цієї проблеми. У відповідній літературі можна прочитати, що українська вишивка – це один із видів народного декоративного мистецтва. Тобто способів прикрашання одягу та предметів домашнього і ритуального вжитку з різних тканин і шкіри. Прийнято вважати, що вишивка має в собі теж окультний характер, як відлуння поганського світу наших предків. У цьому сенсі елементи вишивки сприймаються як обереги від усього поганого, починаючи від блискавки і неврожаю до бездітності і нещастя. Тож кольори і різні елементи вишивки мають начебто свою ауру, свою енергетику тощо.

Але таке трактування вишивки – це дещо ідеалізований варіант. Натомість можна припустити, що вишивання мало в собі й більш приземлену мотивацію. Скажімо, що було робити простій селянці довгими зимовими вечорами у часи, коли ще не було телебачення й Інтернету, а книги й газети були важкодоступними? При тому, що практично весь одяг був зроблений з того, що вродило на власному полі чи виросло у власній стайні – льон, вовна, шкіра тощо. Однаковий матеріал, однакові барвники, однаковий крій, можливо, людині з більш розвинутим почуттям красивого і тоді хотілось хоч чимось виділитись. І для цього якнайкраще надавалася вишивка.

Однак це не виключає присутності й якихось містичних моментів. Людина, яка вірить у вищі сили, може сміливо припустити, що переживання, мрії, надії і страхи сільської жінки могли підсвідомо чи й свідомо закладатися в узори, якими вона прикрашала такі важливі предмети ритуального призначення, як вишита сорочка для нареченого або сина чи «рушничок щастя» для сватів або процедури вінчання. Такий взір міг бути твором дуже індивідуальним і навряд чи його позичали б комусь іншому, а чи й хотіли б інші його наслідувати. 

Але майже весь цей світ вірувань був зруйнований, коли у життя наших предків втрутилася радянська влада. По-перше, через її войовниче безбожництво, а по-друге – через безсовісну експлуатацію селян, у яких не залишалося ні часу, ні засобів, ні бажання займатися плеканням традицій. Тож традицію цю частково зберегли тільки окремі вишивальниці та невелика частина інтелігенції, яка збирала, колекціонувала і пасивно популяризувала те, що дивом збереглося не тільки від радянської влади, але й від вологості, молі та мишей. Підкреслюю, що «пасивно», бо при комуністах за активну популяризацію можна було заплатити кар’єрою або й свободою. Однак завдяки цьому захопленню патріотичної інтелігенції найкращі взірці української вишивки з різних регіонів збережені нині зовсім не у селах, навіть не в музеях, а у приватних колекція західноукраїнських міст та у головних центрах діаспори США чи Канади.

З появою на світовій мапі держави Україна нечувано зросла й потреба маніфестувати свою українськість – зокрема у тих, хто з її виникненням пов’язував якісь позитивні надії. І тут знову вишита сорочка стала найкращим засобом для публічного демонстрування українського патріотизму – дарма, справжнього чи декларативного. Спочатку це стосувалося переважно населення західних областей та середовищ української діаспори. Але з часом мода на вишиванку поширювалася з заходу на схід (і країни, і діаспори), тож згодом попит почав перевищувати пропозицію. Це, своєю чергою, зродило низку абсурдних тенденцій – вишиванкове заробітчанство, вишиванка як «прикол», вишиванка як пародійно-глобалістичне явище.

Збережені у скринях і приватних колекціях запаси «старовітчини», які потрапили на продаж, вичерпалися швидко. Тож підприємливі українські жіночки, стимульовані безробіттям і збіднінням, знову взялися за голку з ниткою. Задля кращого рекламування власного товару ці ж, здебільшого, початково-освічені жіночки озброїлися підчитаними у популярній літературі байками про «обереги» та «давні традиції». А також уважно дослухалися до побажань і смакових преференцій клієнтури. Це, звісно ж, призвело до потворного змішування регіональних особливостей, не кажучи вже про вихолощення будь-якої метафізичної суті сучасної вишивки.

Люди старші традиційно нарікають, що молодь не підтримує традицій предків. І от в силу різних причин українська молодь зацікавилася вишиванками, але на свій молодіжний спосіб, тобто «по приколу». Масова молодіжна мода передбачає теж такі елементи, як дешевизна, всюдисущість, і простота у експлуатації. А оскільки сорочка занадто урочиста, а біле надто марке, а кольорове вишиття потрібно прати у спеціальних умовах, то для молоді вигадали щось особливе – футболки, розмальовані під вишиванку. Саме час міняти слова народної пісні: високий та стрункий – футболка-малюванка. Дійшло до того, що для молоді у західноукраїнських містах проводять спеціальні курси – як відрізнити справжню українську вишиванку від китайської підробки.

Бо торкнулися вишиваних сорочок і глобалізаційні процеси з їхніми гаслами – швидше, більше, дешевше. Хто ж так вміє робити, як не китайці? Так з’явилися китайські підробки української вишивки. А можливо, ще якісь – хто ж там розбере, звідки походять підробки. Щоправда, цей процес доцільніше назвати пародійно-глобалізаційним. Бо якщо американські джинси розповсюдилися на весь світ, то у випадку з українською вишиванкою ситуація зовсім протилежна – «весь світ» робить вишиванки для України.

У такому контексті вже звучать як знущання слова апологетів унікальності української вишивки: «Сьогоднішня українська вишивка — результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса світу, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування…».

Та досить жартів, бо ситуація зробилася зовсім не потішною. Відомо: що популярне в народу, те популярне й у політиків, а також в інших шахраїв і пройдисвітів. І це сталося з вишиванкою в Україні. Там, де сама декларація українськості, попри всю її поверховість і штучність, дає хоч якісь політичні бонуси, її відразу ж беруть на озброєння різні політтехнологи, всеможливі виборчі штаби і PR-служби. Зовнішнім символом декларативної українськості, як було сказано вище, стала у нас вишиванка. Це може призвести до її повної компрометації. Так, як свого часу зогидніли українцям символи «помаранчевої революції» через експлуатацію їх різними покидьками, так ми невдовзі можемо оплакувати й вишиванку.    

Тут варто ще раз повернутися до історії, щоб показати, що політична експлуатація вишиванки завжди служила їй погану службу. У містах елементи народного строю – передусім вишиванки – першими почали носити інтелігенти-хлопомани, а вслід за ними націонал-революціонери, що в результаті призвело до кількох прикрих курйозів. З одного боку, українську вишиванку почали одягати євреї чи поляки, щоб будити національну свідомість у малоросів та галицьких русинів. З іншого ж боку, відомий приклад, коли за царських часів київський поліцмейстер змушував місцевих проституток вдягати національний стрій.  

У новітніх часах навряд чи хтось когось змушував одягати вишиванку. Але ж є таке поняття як «політика лояльності» щодо керівництва чи інших впливових людей. Тож якщо президент, прем’єр чи керівник парламенту вдягає вишиванку, то й чиновнику якось не випадає її не вдягти, а то, не дай Боже, запідозрять у нелояльності.

Є також тиск суспільних стереотипів. Наприклад, на перший дзвоник в українській школі всі «справжні українські діти» (як, зрештою, і вчителі) мають прийти у вишиванках. На масові гуляння з нагоди національних свят кожен «свідомий українець» повинен вийти у вишиванці. Кожен борець за Україну у межах Facebook зобов’язаний причепити зображення вишиваної стрічки на свій профіль – і отримати сатисфакцію від виконаного патріотичного обов’язку. А найсвідоміші патріоти мають взагалі брати участь у парадах вишиванок – передусім у Параді вишиванок ім. Бандери. Степан Андрійович, мабуть, у гробі перевертається від того, що українська молодь нині присвячує його імені не терористичні акти чи військово-диверсійні операції, а показ модної продукції сільських бабів.

На цьому тлі якось навіть неповажно виглядає проблема з обуренням такою ситуацією в колах справжніх поціновувачів, знавців і колекціонерів української вишиванки. Частина цих людей просто фізично потерпає від того, що змушена обмежити свою пристрасть до одягання колекційних взірців вишитої сорочки, щоб не розчинитися у «стаді профанаторів». Залишається тільки думати, що ж зробити з цією проблемою? На щастя, у світі є позитивні приклади.   

Між величезними Індією і Китаєм затиснута невеличка держава Бутан – країна будистського щастя. У розумінні мешканців цієї країни щастя полягає не у задоволенні життєвих потреб чи особистих амбіцій, а у глибокому відчутті сатисфакції, не пов’язаному з матеріальними цінностями. Бутанці теж шанують національний стрій, але його носіння поза межами власного дому у цій країні суворо регламентується законом.

Так-от, на думку автора цих рядків, в Україні настав час провести кампанію девишиванкизації публічного життя. Її суттю мало б стати громадське засудження, масове шельмування та дієве ігнорування тих державних чи громадських діячів, які використовують вишиту сорочку з нешляхетною метою. Наприклад – задля того, щоб дорватися до владних структур чи прикрити діяльність, що завдає шкоди безпеці й добробутові громадян України, і взагалі – їхньому відчуттю щастя.   

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 68

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Гість 1 листопада 2012, 21:43

    Дайош декімононізацію Японії, дешортизацію Баварії і Тиролою, декілтизацію Шотландії і прочая, прочая, прочая.

    Вовапавлів

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • [email protected] 31 жовтня 2012, 16:33

    Зараз в усьому світі висміюється та шельмується все національне. Глобалізація.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Думич Микола 24 жовтня 2012, 09:29

    Вы свой, вы новый мир построили. Подлый, грязный мир нищебродов и расторможенной гопоты. Мир, которым правят падшие.
    Цивилизационный тупик, вдохновенно заблёванный пролетариатом.
    В коммуне – останоффка…
    Животным только в нём и хорошо, но вам здесь – нравится…

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук