Чесна праця, люди праці і їхні одвічні вороги

Попри активні розмови про федералізацію України, ідеї реформування місцевого самоврядування, перманентні скандали і «боротьбу» на локальному рівні, мусимо констатувати сумний факт – в нас, у Львові, повністю відсутня місцева політика.

Вона зведена до рівня чистої економіки (читай – дерибану), яку, наче фіговим листочком, намагаються прикрити гучними патріотичними заявами обранці різного калібру. Вони бачать себе коли не загальнонаціональними лідерами, то принаймні депутатами Верховної Ради, а безоплатну роботу «на благо місцевої громади» сприймають радше як трамплін до омріяного мандату. Телевізійні новини місцевого характеру – це кримінал, курйози, солодка патока псевдокультури. У крайньому разі – безпорадні працівники комунальних служб. Справжніми ж вершителями людських доль виступають столичні чиновники та народні обранці національного масштабу. Схожа ситуація – і з інтернет-ресурсами: місцеві новини без «перчинки» не викликають такого жвавого обговорення як «наша національно-визвольна боротьба із окупаційним режимом». Ми звиклися з думкою, що справжня політика можлива лише «там», і ліфт Арбузова для нас є важливішим за рідний, обписаний матюками, "ароматизований" сечею і через раз несправний підйомник. Причину будь-якої проблеми ми підсвідомо шукаємо «там», нагорі, адже звикли до того, що «Київ не виділяє кошти», «нема роз’яснення з Києва», «Київ призначає на посади» і т.д. і т.п. Звичайно, надмірна централізація - це погано, але ж не можна будь-яку безгосподарність (і власну безпорадність) аргументувати засиллям столичних хапуг.

Простіше, звісно, таку поведінку списати на важкий спадок радянського минулого, або ж на "вічну окупацію". Це зручно і, здавалося б, логічно, оскільки в Україні стару радянську систему не знищено, а тільки трохи припасовано до сучасних реалій. Постійне кивання в бік минулого та виправдання на зразок "нас так виховали", колись таки має припинитися. Бо, попри те, що минуло вже більше двадцяти років, як нема СРСР, а його "виховання" живе і перемагає. Але ж у такому разі треба визнати: або ми є такими чудовими учнями, або таке виховання не викликало у нас спротиву і лягло на благодатний ґрунт. Продовжуючи це припущення, приходимо до висновку, що у нашому суспільстві є всі передумови для побудови «суспільства тотальної безвідповідальності», а надії на зміну ситуації у найближчому майбутньому ніяк не видно.

Перша і головна передумова – повага до «чесної праці». Ідіоматичним стало розуміння того, що людина праці має «пахати», тяжко заробляючи на хліб насущний монотонною, виснажливою морально і фізично, нецікавою роботою. І що довше протягом доби така людина працює, то важчою вважається робота, а тому більш почесною. Чомусь ніхто не задумується над тим, що про роботу треба судити за її плодами, а не по тому, що вона важка. Так само майже ні в кого чомусь не виникає сумніву, що "людина праці" може так багато і важко працювати не через велику працелюбність, а через низьку кваліфікацію. Від такої «людини праці» годі чекати ініціативності (бо ж не вискочка), раціоналізації (не лінивий), чи пошуку альтернативних розв’язків (не «наймудріший»). Під чесною працею в нашому суспільстві однозначно розуміється ручна робота, яка не терпить механізації – копати бульбу означає саме копати її, а не виорювати чи видобувати з-під землі спеціальними комбайнами. Наше уявлення про чесну працю є несумісним із кооперацією, технічними нововведеннями і взагалі зі здоровим глуздом. Саме тому в нас так багато палаців і дорогих легковиків і так мало техніки і вантажівок. Весняне або осіннє поле густо всіяне людьми і радше нагадує роботу на панщині. Бо як інакше можна пояснити те, що в працелюбних українців у кожному селі, як гриби після дощу, виростають нові церкви, що тягнуться до сонця золотими банями, а поля заростають бур'яном та лісом?

Другою передумовою є тотальна тяга до «справедливості», зокрема, до справедливого розподілу. В цьому випадку моральні закони невблаганні: що довше і важче людина працює, то більше вона заслуговує на винагороду. Результати роботи, продуктивність, супутні витрати (чи навіть втрати) від такої діяльності – діло третє. Саме почуття «справедливості» змушує «людину праці» думати про статки начальника більше, ніж про продуктивність своєї роботи, і весь свій раціоналізаторський талант спрямовувати на пошуки найсправедливіших систем розподілу. При цьому ділити треба не обов'язково серед тих, хто забезпечив результат, а серед тих, хто більше «напахався». Трудодень міцно засів у свідомості «людини праці», і кожне його закінчення вже є успіхом та волає про винагороду.

По-третє: досягнути процвітання через терпіння і труд, які от-от все перетруть, можна лише тоді, коли суспільство позбудеться паразитів. Різного роду адміністратори, управлінці, підприємці та «вошива інтелігенція» - не що інше, як баласт на тілі змордованого тяжкою працею народу. Вони не «пашуть», ходять в чистому одязі, на якому в прямому значенні відсутні сліди роботи, самі планують свій робочий день, не чекають закінчення зміни. А окремі "паразити" взагалі не знімають стрес алкоголем не лише наприкінці кожного робочого дня, а навіть в кінці тижня чи навіть після отримання зарплати. Найбільше обурює «людей праці» те, що ці "паразити" не «допахалися» до свого статусу довгими трудоднями, а їм просто пощастило в житті. Ось така несправедлива і жорстока доля до "людей праці" в українському суспільстві.

Людина, яка звикла все життя відливати чавунні форми, ніколи не зрозуміє роботи програміста. І навіть якщо взятися пояснювати їй, наскільки важливою може бути робота програміста для удосконалення процесу сталеваріння, вона не погодиться визнати сидіння в офісі  рівнозначним її важкому "гаруванню". Це те ж саме, що спробувати пояснити професійному торговцеві нерухомістю особливості формування ціни на віртуальні інтернет-пошуковики – нічого, окрім віконечка на комп'ютерному екрані, він не побачить.

Як не крути, а за такої ситуації українська політика не могла бути не популістською. Народ хоче чути, як йому повернуть вкрадене, дадуть в морду банді, переможуть ворогів. При чому всі ці обіцянки мають бути озвучені на центральному телебаченні, бо «люди праці» звикли мислити масштабно. Ось чому постулати "розвинутого соціалізму" присутні в програмах і риториці всіх без винятку політичних партій, а особливо успішні не гребують навіть більшовицьким стилем, національно прикрашеним, відповідно до регіональних вподобань електорату. А в цей час народ, гнівно осуджуючи імперську "комуну", продовжує дивитися у майбутнє через рожеві окуляри брежнєвського застою.

Логічно, що місцеві депутати (люди надзвичайно чутливі до настроїв виборців) не надто клопочуться місцевими проблемами. На комунальних проблемах або на наших дорогах до Верховної Ради не заїдеш. А от вимога звільнити міністра чи вивести російський Чорноморський флот із Севастополя – цілком інша справа. Ці питання, без перебільшення, залишаються найбільш актуальними для місцевих громад. Головними ворогами, як завжди, є всілякі табачники, проти яких місцеві обранці не втомлюються приймати гнівні звернення, заяви, вимоги та інші папірці.

Треба бути політичним самогубцем, щоб акцентувати увагу суспільства на місцевих проблемах. Така позиція не принесе ані популярності, ані всенародної любові, ані недоторканності та омріяного мандата депутата Верховної Ради. Залишається сподіватися, що такі диваки все ж знайдуться. Тоді крім походів, маршів, заяв та іншого епатажу ми нарешті зосередимося на проблемах реального життя: освоєнні нових високотехнологічних виробництв, створенні додаткових робочих місць, створенні ОСББ і найголовніше – на поверненні чесності у людські взаємини.