Чи дійсно «ніколи ми не будемо братами»

Пам’ятаєте вірш «Ніколи ми не будемо братами»? Дуже популярний був у 2014 році. Основний його меседж: все, ви на нас напали, відібрали Крим, затіяли війну на Донбасі — тепер ми більше не брати і ніколи не будемо!

Реальність, на жаль, складніша. Звісно, у вірші не йдеться про братерськість в біологічному розумінні — йдеться про сумнозвісний «русскій мір», певну світоглядну єдність. І тут виникають питання.

Я вже неодноразово писав, що версія історії, яку нам намагаються накинути офіційні інституції і яка позитивно сприймається значною частиною активних членів суспільства — калька російської. Таке саме чорно-біле ставлення до Другої Світової, такі самі «діди, що воювали», такий самий Вождь-Провідник, якого не можна критикувати, бо інакше ти — ворожий запроданець, таке саме виправдання злочинів згаданих «дідів». Тільки інакша назва «дідівської» армії та ім’я Вождя-Провідника.

Але сприйняття історії — це далеко не єдине, що єднає нас із Росією.

Скажімо, сучасна забудова наших меґаполісів. Київ розвивається до болю схоже на Москву: в той час, як європейські столиці відходять від принципу багатоповерхових мікрорайонів — у нашій столиці «мурашники» ростуть мов гриби. При чому навіть нахабніше, ніж у Москві: там принаймні у центральній частині міста влада більш-менш зупинила це явище — у нас же продовжується знищення історичної забудови та зелених зон заради чергових висоток.

Такий тип забудови — маркер стану суспільства. Він означає, що столиця (поряд зі ще кількома великими містами) висмоктує соки з решти держави. Люди з провінції їдуть до столиці, попит на нерухомість зростає, а корупція та відсутність концепції цивілізованого розвитку міста призводить до перетворення цього міста на кам’яні джунґлі.

Таку ситуацію неможливо уявити в Берліні чи Варшаві: це наш, «братній» феномен.

Йдемо далі. Наші багатії роблять ставку на ті самі ознаки розкоші, що й їхні російські колеги. Втеча Януковича нічому не навчила: досі в моді (як і в російських колег) розкішні псевдокласичні палаци. Палац — взагалі дуже незручна штука: надто багато йде коштів на його утримання, на відміну від, скажімо, сучасної європейської вілли. Але в умовах, коли тобі не потрібно заощаджувати, бо потік грошей надто великий — палац стає ознакою статусу серед людей з аналогічним типом мислення. А цей тип, схоже, однаковий — від Чопа до Владивостока.

Ось так ми з росіянами й живемо у спільному просторі: багатоповерхові «мурашники» меґаполісів, розкішні палаци багатіїв, містечка і села, де молодь або тікає або спивається без гідних перспектив у житті.

Єдине, що вирізняло досі українців і не давало нам бути зовсім вже ідентичними з «братами» – це критичне ставлення до влади. Однак останнім часом з’явилося надто багато осіб, котрі виправдовують будь-які дії президента та його оточення тим, що «він не може все владнати», «він не всесильний», натомість «народ у нас на фронт масово не йде, податки сумлінно не сплачує, тільки сидить і критикує». Начальник хороший — але народ йому дістався поганий. Типова «русскомірна» теза.

Та й знаменита російська формула «распіл-откат-занос» кожному українцю знайома без тлумачення. Ніби вже чотири роки – «не брати», а корупційна традиція досі єднає.

Додати до цього погане володіння іноземними мовами (що — навіть в умовах заборони деяких сайтів — тримає суспільство в російській інформаційній орбіті), всепоглинаючу корупцію, відсутність особистої гідності (наприклад у вчителів та інших бюджетників, котрих змушують виконувати часто незаконні забаганки «начальників») – і отримаємо типовий «русскій мір», який виглядає так само, поводиться так само. Лише інакші обличчя на пам’ятниках і мова на вивісках.

Що вже дивуватися коли київські «наці» влаштовують на Алеї Героїв Крут акцію солідарності з московськими колегами? А що: вороги в них спільні «ліберасти», «чурки», «жидомасони». Тільки що місцеві взяли на озброєння слово «сепаратист». «Сепаратистом» в них стає будь-хто, на кого вони вчиняють атаку. А поза тим — навіть улюблена кричалка – «Ану-ка, давай-ка, у•••вай отсюда!» – запозичена у «старшого брата». Востаннє вона лунала цього місяця на Михайлівському майдані Києва. От тільки так звані «патріоти» проковтнули її закінчення «Россия — для русских, Москва — для москвичей». А так — все симетрично, ніхто не дивується.
Пригадайте: всі ми колись читали про Україну 18-го століття, наскільки сильна була відмінність з Московією в ментальному, світоглядному і навіть візуальному плані! Не в назвах, табличках і мові спілкування, а саме відмінність на значно глибшому, психологічному рівні суспільства. Зараз її майже нема. Ті самі «мєнти», ті самі «олігархи»; наші міста і села часто ставали і стають декорацією до російських фільмів, бо подібність більш ніж очевидна – і саме через це відчувається певна штучність гасла «Ніколи ми не будемо братами». Не кажи «гоп», поки не перескочиш!

Звісно, я не кажу про такий аспект, як публічне визнання «братськості». Ми можемо скільки завгодно запевняти себе у власній ненависті до держави-аґресора, не пускати в Україну російських політичних біженців і перейменовувати вулиці Льва Толстого. Але поки суспільство не перестане розвиватися у точно такому ж пострадянському тренді (хай і з деякими відхиленнями) як Росія – казати про «звільнення від братського ярма» буде зарано.