Чи відправляти депутатів під кулі та «Гради»?

Дедалі частіше у пресі з'являються заклики відправляти народних депутатів на війну. Мовляв, нехай ідуть і зі зброєю в руках відстоюють інтереси народу, нехай там демонструють свій патріотизм. Зауважимо, заяви ці звучать не тільки від народних мас, а й із вуст деяких депутатів, зокрема керівників парламентських фракцій – і пропрезидентських, і опозиційних.

Наприклад, 14 січня заступник голови парламентської фракції «Народний фронт», голова профільного Комітету з питань національної безпеки й оборони Сергій Пашинський, виступаючи з парламентської трибуни, заявив, що «народні депутати України повинні проходити військову службу нарівні з іншими громадянами... Народні депутати не повинні мати броні від мобілізації, повинні разом зі своїм народом зі зброєю в руках захищати свою землю».

Пашинському вторить Юрій Бойко, котрий наступного дня при розгляді у Верховній Раді указу президента про чергову часткову мобілізацію заявив, що Опозиційний блок підтримає цей указ, якщо парламент у повному складі разом з Адміністрацією президента і Кабінетом міністрів теж підуть воювати. Це я сам чув під час прямої трансляції засідання ВР.

І якщо раніше я такі заяви сприймав як спалах емоцій або як не дуже вдалий жарт, то тепер видно, що не так уже й мало політичних діячів говорять про це цілком серйозно. Більше того, у Верховній Раді зареєстровано відповідний проект закону («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підлягання призову на військову службу або збори народних депутатів України» № 1771 від 15.01.2015). А це вже викликає неабияку тривогу – з'явилася реальна небезпека, що таке рішення таки може бути ухвалене.

Мене важко звинуватити у надмірній лояльності до народних обранців (досить ознайомитися з моєю статтею «Як ми будемо відкликати недбайливих депутатів»), але на винесене у заголовок запитання, чи відправляти депутатів під кулі та «Гради», я рішуче і категорично відповідаю негативно. І наводжу аргументи.

Аргументацію почну з цитування Конституції:

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». (Частина перша статті 5).

«Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії». (Стаття 69).

Як випливає з цих двох цитат, вся влада належить народу, який реалізовує цю владу через делегування своїх представників до органів державної влади. Референдуми, як відомо, проводять у нас не так вже й часто, а про «інші форми безпосередньої демократії» теж відомо обмаль. Тобто, практично, єдиний реальний спосіб здійснення народовладдя – вибори. Зауважимо в дужках, що тільки вибори, зворотний процес (відкликання депутатів) неможливий, оскільки депутати не затвердили відповідного закону.

Одним із основних органів влади на загальнодержавному рівні, як відомо, є парламент. В інші центральні органи (крім президента) люди потрапляють уже без безпосередньої участі народу.

Звідси висновок перший: в цей конкретний історичний період єдиний діючий механізм здійснення народом його незаперечного права на владу – вибори. На загальнодержавному рівні – вибори президента і депутатів Верховної Ради.

Висновок другий: народ має невід'ємне право мати своїх представників у вищому законодавчому органі.

Висновок третій: порушення права народу на своє представництво в парламенті є порушенням Конституції.

Із цих тверджень шляхом нескладних логічних побудов можна дійти висновку, що будь-які спроби відсторонити депутата від виконання його обов'язків суперечать Конституції і тому неприпустимі. Природно, якщо депутат сумлінно виконує свої обов'язки і не підлягає усуненню з цієї посади за законом.

Цілком очевидно, що призов депутата в армію (а тим більше – відправка його в зону бойових дій) робить для нього неможливим повноцінну участь у роботі парламенту, що дорівнює припиненню депутатських повноважень. А це, своєю чергою, порушує фундаментальне право народу на владу.

Фінальним актом цих міркувань стає висновок: призов народних депутатів в армію суперечить Конституції і порушує право народу на владу.

Розгляньмо ще один аспект цієї проблеми. Його суть полягає в тому, що участь у бойових діях пов'язана з ризиком для життя. Депутатський мандат, як відомо, не захищає від куль, снарядів, мін та інших призначених для знищення людей предметів. Піддаючи своє життя небезпеці, депутат ставить під загрозу можливість виборців мати свого представника у парламенті.

Якщо порівняти кількість населення України і кількість депутатів парламенту, то вийде, що один депутат представляє в найвищому законодавчому органі приблизно сто тисяч жителів. Мені здається, що ці сто тисяч мають право на те, щоб їх представник був позбавлений такого ризику. Не для того його обирали.

Більш того, заради забезпечення законних прав громадян, можливо, було б доцільно на законодавчому рівні заборонити народним депутатам виконувати дії, пов'язані з ризиком для життя. І це стосується не тільки перебування в бойових порядках або відвідування фронтової зони. Депутати також мають утримуватися від участі у затриманні злочинців, від управління механізмами з підвищеною небезпекою (наприклад, літаками, вертольотами, танками, установками підвищеного тиску, атомними реакторами тощо), стрибків з парашутом і т.д. Нехай вибачать мені депутати за те, що я нібито втручаюся в їхнє приватне життя, насправді я дбаю лише про права виборців, котрі їх делегували.

Ще одне. Ми всі хочемо думати, що в депутати мають обирати кращих із кращих: найпорядніші й найчесніші, найрозумніші та найвідповідальніші, найпатріотичніші й найзаконослухняніші. Я чув від багатьох людей чимало вимог до людських рис депутатів. Але мені так і не прийшло на пам'ять, щоб хоч хтось серед цих характеристик згадав уміння володіти зброєю і прийомами рукопашного бою, знання тактики військових дій або способів маскування на місцевості. Я не пам'ятаю, щоб хтось із депутатів у передвиборчій програмі робив акцент на своїй військової доблесті, умінні вбивати та кількості знищених ворогів.

А тому цілком закономірно і, по-моєму, правильно, що переважна більшість депутатів, м'яко кажучи, не зможе увійти у число найбільш сміливих і вправних воїнів, здатних успішно протистояти навченим, тренованим і досвідченим у ратній справі супротивникам. Відряджати їх на фронт як «гарматне м'ясо»? Чи воно нам треба? Ну, хіба що з помсти, а помста, як відомо, гріх. Особливо, якщо така помста призначена політичним опонентам.

Ще, хоч би як я з собою боровся, постійно гризе така недобра думка, що безпосередньо депутат, який закликає відправити воювати своїх колег, сам десь у глибині душі сподівається (або впевнений), що така доля омине стороною його самого. Ну, ось ніяк не вдається такого припущення позбутися. Інакше чому б цьому депутатові не здати свій мандат і не піти прямо в АТО добровольцем і там демонструвати свій патріотизм та доводити свою правоту особистим прикладом? Принаймні у цьому випадку у Центральної виборчої комісії будуть законні підстави, щоб заповнити спорожнілі місця у лавах народних обранців.