Чи є в Україні національне питання?

IQВіктор Тимошенко, 10 жовтня 2012525660
Чи є в Україні національне питання?

Ціна і роль «етнічності» у політичному житті України зростає і набирає величезний потенціал конфліктності.

На виборах до Верховної Ради у боротьбі за місця в парламенті «національне питання» буде одним з головних у політичному житті країни.

 

Не будіть сплячого собаку!

«Не будіть сплячого собаку» – напевно, попередження тим людям, партіям чи народам, які починають сперечатися, хто з них кращий, з'ясовувати, у кого кров від Адама і Єви, а культура і віра – від Біблійних пророків. Їх концептуалізм і стиль мислення приблизно такий: «Я правий! Ти не правий! Заткнися!».

Уточнюю: хочу сказати лише, що дискусії про те, мій чи твій народ-богоносець, – це завжди виставлені назовні граблі! Хто на них наступає, обов'язково отримує дуже боляче по мармизі.

Але це лише констатація факту. Так було завжди в історії відомих нам цивілізацій. Пам'ятаєте, в «Апокаліпсисі» Мела Ґібсона головний герой «Лапа Тигра» кричить своїм переслідувачам, які хочуть його вбити: «Це мій ліс, тут я живу! І я, і мої діти будуть полювати тут завжди!».

 

Біологічне і соціальне в етнічному

Соціологічна концепція «етнічного» домінує в науці. І лише крихітна група наукових дисидентів вважає «етнічність» біологічною популяцією. Біологічне в розумінні «етнічного» табуйовано в науці.

Політика «етнічного» в історії з різними полюсами вела або до злочинів, геноциду, етноциду, або до стрімкого прогресу.

Наприклад, нацисти стверджували, що вони – предки якихось людей, у котрих кров, розріз очей, колір волосся і форма голови не така, як, наприклад, у народів другого сорту, приміром у слов'ян, які недостойні жити на Землі. У Третьому Рейху була «расова гігієна», а в уряді Гітлера був міністр, який відповідав за чистоту німецької нації.

А хто не знає, що «росіяни – народ-богоносець», а «євреї – народ обраний Богом». Це не тільки міфи. Ось промова президента США Джорджа Буша 3 вересня 2000: «Наша нація обрана Богом і вповноважена історією для того, щоб бути для світу моделлю справедливості».

Кожен з нас, читачу, і сьогодні не може відчути і розсудливо пояснити, що таке етнічність, національність. Сам термін «нація» походить від латинського «бути народженим».

Вчені-етнографи, антропологи, філософи, біологи пропонують тисячі дефініцій «етнічного», «національного». Але погодьмося, що український національний секс або український національний характер – не більше, ніж метафора.

Сьогодні вкрай неполіткоректно вказувати на «етнічність» у сенсі богообраності. Як саркастично писав Лесь Подерв'янський «бо ВСІ люди – це браття на землі, окрім жидів, татар, негрів, білорусів». Водночас є естетична оцінка «українськості», яка в натхненні та красі піднесена у поезії, музиці, образотворчому мистецтві.

Фахівці з євгеніки надрукували тисячі книг про поліпшення природи людини. Батько євгеніки Френсіс Гальтон мріяв: «Те, що природа робить сліпо, повільно і безжально, людина може робити обачно, швидко і гуманно».

Якщо уявити собі етнічність як щось намертво пришите до тіла людини, то це шлях до расизму. Адже расизм буває не тільки біологічний, але й культурологічний. Скотитися до расизму може будь-яка країна, зокрема високорозвинута.

Але реальність така, що дедалі частіше, коли людина стурбована і відчуває страх перед своїм майбутнім, несе тягар особистої відповідальності за свої вчинки та долю народу, держави – «етнічне», «національне» виповзає з темних і світлих закутків нашої підсвідомості. Аксіома полягає в тому, що народ як цілісність спочатку існує як етнос, а лише потім може стати політичною нацією.

Але ми підсвідомо боїмося націоналізму, який «кров ставить вище за ґрунт», а «національне» в людині – вище її за соціальну сутність. Тобто національне – природне, соціальне – результат виховання.

 

«Етнічне» і влада

І для нинішніх часів «національне питання» постійно є одним з найактуальніших. Чому? Бо про «національне» згадують тоді, коли пахне владою. Навіщо депутатам-регіоналам потрібні були законопроекти про мови, про державний статус російської? Насправді це була політична проба, діагностика, замір: яка ще потрібна провокація, щоб посіяти нестабільність, невпевненість, підірвати суспільство зсередини, а далі – розвалити країну, розпочати громадянську війну.

Тому ініціатива про другу державну мову – не дурість окремого народного депутата, а злочин політичної партії. Азбука полягає у тому, що ненависть, в основі якої лежить «образ ворога» іншої національності, – це спосіб консолідації, партійний «мобілізаційний проект».

Коли у політиків немає аргументів, або вони – дилетанти у вирішенні економічних, соціальних проблем суспільства, держави, виборців, то зі скриньки Пандори дістають «національне питання». Національні відносини – це фундамент, вихідний, первинний принцип, з якого народжуються всі інші соціальні та культурні ієрархії. Карл Маркс, щоправда, писав, що в основі всіх проблем – економічні причини і суперечності. Але з цим можна посперечатися. Загадковий націоналізм є лише серпанком, вуаллю, що приховує екзистенційні проблеми суспільства.

 

Реквієм етнічності співати рано

Актуальність «етнічного» у розвитку української держави, вихід на авансцену політичної боротьби національних питань засвідчує, що етнічність ховати рано. В Україні, де рівень етнічної гомогенності (однорідності) високий, формування етнодержави є конфліктним чинником. Причина – висока частка російськомовного населення та й усіх інших численних етнічних груп, які історично живуть на території України. Тому єдина можливість національної держави в Україні має бути заснована на ідеї громадянської нації.

Етнічність пручається і глобалізації, й інформаційній революції, і постіндустріальному суспільству. Етнічність не просто виживає, але й зміцнюється у сучасному світі.

 

 

Навіщо держава?

Сьогодні модно говорити, що в державі більше немає потреби, що територіальна держава, як форма самоорганізації суспільства, відмирає. Її замінюють «федералізм», «глобалізація», «культура світу». Реальна політична практика багатьох сучасних правлячих еліт – це «входження в цивілізований світ», «загальнолюдські цінності», а полісну систему політики намагаються реанімувати без природної соціальної ієрархії, без національного міфу, без громадян конкретної держави.

Тим не менше, державність залишається найвищою цінністю суспільства, народу, нації. Це перевірена історією форма самоорганізації людей. Народ, писав Вебер, стає нацією, якщо створює державу. Тому відродження України, «український прорив» неможливі без об'єднання змістів «нації» і «держави».

Сьогодні, коли мова йде про те, чи бути Україні на політичній карті світу, «етнічне» володіє величезною притягальною силою, стає матеріальною силою, здатною зберегти державу. Тому що етнічність – первинна і сильніша, могутніша за будь-які силові поля, котрі організуюють суспільство. Тому що в етнічності – тільки Богу зрозуміла відмінність соціального від біологічного, крові від ґрунту в людині.

Етнічність у політиці – це свіжа ідея, конструктивна, отже, прогресивна. Природно, за умови, що націоналізм – це коли шукають, як і що об'єднує людей різних національностей. щоправда, за умови, що націоналізм буває не тільки радикальним, а й ліберальним та демократичним.

 

Національна чи громадянська держава?

У недалекі (з погляду соціального часу) радянські часи одна правляча партія хвалилася, що «національне питання вирішене». Щоправда, додавала: «у тому вигляді, в якому нам дісталося від капіталізму». Як воно було вирішене – ми дізналися тільки після розвалу СРСР.

Чим відрізняється національна держава від громадянської, етнічна – від політичної? Чому недруги України і «п'ята колона» всередині країни так успішно використовують «національне питання», «національні суперечності» у підриві державності України? Важливо підкреслити, що модерністське трактування нації як надетнічної громадянської спільноти та джерела легітимної державної влади сьогодні є найпоширенішим у західній етнополітології.

Тут можна посміятися. «Всі німці, - писав Брехт, - розумні, чесні і до того ж націонал-соціалісти». А засновник аналітичної психології Зіґмунд Фройд довірливо повідомляв своїй подрузі: «Ніколи не довіряйте арійцям. Ми євреї, пані Шпільрейн, євреями ми і залишимося». Коротше, як говорив Сартр, пекло – це інші!.

 

«Економічно доцільний єврей»

В основі національних проблем України лежить стара як світ ідея панування однієї нації над іншою, тобто економічні інтереси. За всієї ненависті фюрера й ідеології нацизму до євреїв, у фашистській Німеччині знайшлося місце для «економічно доцільних євреїв». Чому не згадати культовий фільм Стівена Спілберга «Список Шиндлера». А суть політичної та економічної експансії Партії регіонів за мовною (читай: національною) ознакою – в одному: видавлювання людей, громадян країни, за національною ознакою з ключових політичних та економічних позицій.

Економічний націоналізм – це бюджетні преференції «правильним» регіонам і закон каудильйо: «своїм все, чужим – закон». Наш український Карабах – це економічні суперечності між Сходом і Заходом України, між Львовом та Донецьком. А можливо, в основі цих проблем лежить звичайний агресивний регіоналізм, суть якого – децентралізація, сепаратизм, деволюція.

А тепер – не про дуже серйозне, але вже дуже до місця. Знаєте, що є у світі звичайне взуття, яке коштує мільйон доларів. І готові його купити тисячі покупців – арабських шейхів-мільярдерів. Це ті самі мешти, які арабський журналіст кидав у президента Джорджа Буша, коли той приїздив до Іраку. Цікаво:  якої ненависті більше у капіталізації цього антиамериканського взуття – національної, етнічної, расової, релігійної, соціальної, класової?

 

Тепер запитання

Питань багато, і від їх вирішення залежить майбутнє України. Ось деякі з них. Що таке національна ідентичність? Чи потрібно сьогодні де-юре «право нації на самовизначення»? Націоналізм об'єднує чи роз'єднує людей? Чи загрожують Україні етнічні чистки? Національні війни?

Педалювання етнічності у боротьбі за владу – це добре чи погано!? Це небезпечно чи прагматично? Чому виникли глобальні «дуги нестабільності» національних воєн в Східній Європі і пострадянській Азії?

Чому етнічні війни, сепаратизм, «ненависть до іншої нації», войовничий регіоналізм отримали таке глобальне поширення? І ще: національні суперечності – це проблема бідних чи багатих?

 

Висновки

У нас, українців, є позитивний досвід. Помаранчева революція якимось незбагненним чином показала, що нація творить історію, а головний опонент влади – це народ, а не опозиційні політики, і що сьогодні політична еліта абсолютно ворожа до всього українського, всього національного.

Питання важливі, метафізичні. На них немає простих відповідей. Тому порядком денним нинішнього політичного часу має бути гасло: як навчитися жити, коли всі ми – різні?

Водночас нам, українцям, є чим пишатися. На відміну від Росії, Балкан, Молдови, Кавказу в Україні немає національних війн, збройних конфліктів. Колись в інтерв'ю авторові цих рядків другий президент України Леонід Кучма пояснював цей феномен «унікальністю українця», неповторністю його психології, ментальності.

Україна – плавильний казан націй, етносів, етнічних груп. Але якщо українці бажають зберегти себе, свою державу, культуру, віру і не бути «змитими» глобалізмом капіталістів або шовінізмом нашого північного ракетно-ядерного сусіда, треба зберегти унітарну державу Україну – сильну, єдину, могутню.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 60

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Штаннь Олександр 9 квітня 2013, 13:58

    У ЧОМУ НАША ПРОБЛЕМА
    «И будет там большая дорога, и путь по ней назовется путем святым, нечисте не будут ходить по нему…»
    Один з індійських мислителів зробив таке спостереження, що людство у своєму еволюційному розвитку пройшло такі етапи. На початку людською громадою правила одна особа – вождь, шаман… Далі королі, царі змушені були радитися з групою осіб, що наближалися до їх рівня за своїми можливостями. Потім настала черга для групового правління. Це вже була представницька – парламентська система. При ній народ мав деякий, опосередкований вплив на владу. А що ж далі? Далі – час для прямої демократії, – неопосередкованої влади народу! Основа прямої демократії – місцеве самоуправління. Центральній владі делегуються лише окремі, загальнодержавні функції, вирішувати котрі народ не компетентний, та це і неможливо організаційно, технічно.
    За яких же умов настає можливість для реалізації прямої демократії ?
    Тоді, і лише тоді, коли рівень самосвідомості – освіченості, самоповаги, рішучості і відповідальності пересічної людини досягне достатньої для цього висоти. Бо, як говорив китайський філософ Ван Ямін, - справжнє знання є те, що проявляється у дії. Якщо немає дії, то немає і підстави говорити про наявність знання.
    Так чого ж не вистачає у нашій самосвідомості?
    Не вистачає знання, що життя людини складається не тільки з паркана, будинка, стола і наїдків. Людська істота, за твердженням не тільки деяких духовних вчень, а вже і за висновками певної частини науковців, гіпотетично складається з таких «тіл», планів : Фізичний план, Ефірний, Астральний, Ментальний, Причинний, Буддхічний, Атмічний… Не вистачає усвідомлення, що все у Всесвіті поєднане одним енерго-інформаційним полем, котре і є творцем Всього існуючого; що творчою силою у цьому полі є інформація, ідея; що основоположною ідеєю Центрального енерго-інформаційного поля – Бога, є Любов. Любов до Бога, до ближнього, до себе… Що кривдячи: грабуючи, утискаючи, оббріхуючи, обдурюючи,замовчуючи добре у ближньому, ми, зрештою, кривдимо самі себе… Повторюємо за Т.Шевченком: «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть», та самі не віримо у це, і кривдимо, кривдимо… Хто цинічно, відверто, а ті – пакостять спідтишка, як щури…
    Чумаченко В.А. у книзі «Шлях у невимовне» пише: «Розуміння змістовності тих шляхів, котрими йшли люди Знання в Україні, потребує висвітлення одного важливого боку людського життя. Ця сторона торкається висоти тих чеснот, які виробляє той чи інший етнос протягом своєї багатовікової історії.
    Чому у незруйнованому етносі так глибоко вшановується чесність, духовна щирість, працьовитість та гідність? …Що є та правдивість, навіть тоді, коли це не в особистих інтересах? Який є у людини вищий інтерес у цьому?
    Тим інтересом є слідування істині, тій Правді життя, що є самою основою буття і завжди існує в навколишньому світі, незважаючи ні на що («Бог в усьому» - один з головних принципів усіх релігійних традицій світу). Звірення своїх дій з довколишнім робить шлях людини в житті полишеним тих негараздів, які одразу ж чекають її вже на порозі дому, коли вона робить негідні вчинки.
    …Тобто йдеться про те, що в основу українського етносу з прадавніх часів закладалася мета досягнення мистецтва керування своєю долею. Творчість людей Знання в Україні, серед яких характерники Запорозької Січі займають чільне місце, сягала тої висоти пробудженого духу, коли людина опановувала самі закони організації довколишнього світу…»
    Видатна землянка Є.І.Реріх в одному з своїх листів пише: «…Поймем, что не массы слагают великую историю и славу страны и нации, но ее великие люди. Ибо великие возможности приходят с великими людьми. Пусть проснется в нас национальное достоинство, без которого нет истинного патриотизма…», 1935рік.
    Елітним духовним шаром України-Руси були, гадаю, не славетні князі з сотнями їх наложниць, а люди Знання, люди Прави: кріри за княжої доби, та козаки-характерники за доби козаччини. Ці люди жили, діяли у руслі Правди життя. Чому ж кріри, вони ж – характерники не відіграли потужної ролі у житті держави? Бо вони занадто випередили у своєму духовному розвитку людність країни. Суспільство не було готовим сприйняти їх; і їх було дуже мало – одиниці…
    Тепер же часи, умови для існування, розвитку українства, людства в цілому змінились на краще. Духовна інформація з езотеричної (таємної, призначеної тільки для посвячених) перетворилася на екзотеричну (доступну для всіх, і для непосвячених) і чекає на своїх прихильників і подвижників.
    Отже, для відродження і тотального поповнення когорти людей Знання в Україні, для докорінної, радикальної зміни способу і якості нашого життя, першим завданням є – просвітництво, ще раз просвітництво і труд, особистий приклад.

    Олександр Штань, м. Чернігів



    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Штаннь Олександр 9 квітня 2013, 13:54

    ДЕРЖАВА І ДЕРЖАВНА МОВА
    « Ми - українці! Це – наша земля!»
    Вячеслав Чорновіл
    Деякі політичні сили піднімають питання про надання російській мові статусу офіційної у регіонах компактного проживання етнічних росіян в Україні, або навіть другої державної.
    Для підведення правової основи під цей намір використовуються посилання на європейське законодавство, приклади двомовності у деяких країнах Європи, Канаді.
    Придивімося пильніше, глибше до мовної ситуації в деяких з держав.
    У Швейцарії, наприклад, існують чотири рівноправні державні мови. Це стало можливим і законним тому, що конфедеративна держава Швейцарія утворена групами від чотирьох народностей, разом з їх власними мовами і територіями.
    Відомо, що більшість країн світу мають багатонаціональне населення.
    Серед них є такі, як США, Канада, Австралія, де корінні етноси (індіанці Америки, бушмени Австралії) не відіграють вирішальної ролі в житті своєї країни, а панівне становище там займають представники інших націй, які прибули з інших земель. Питання про державну мову у таких країнах вирішується відповідно до мовної належності більшості населення, так би мовити, шляхом голосування, а, часом, і колотнечі.
    Інші поліетнічні народи, а таких більшість у світі, мають корінну, титульну націю, яка одвічно живе на своїй території, має свою мову, вікові культурні традиції.
    У таких країнах, до числа яких належить й Україна, питання про державну мову не може вирішуватися залежно від мовних уподобань тих, хто прибув для постійного чи тимчасового перебування з інших країн. Тут мова лише корінного етносу має неспростовне право бути державною. Ні про яку двомовність у цьому випадку не може бути й мови.
    В Російській Федерації присутні національні утворення, котрі мають свої мови і мешкають на власних, що одвічно належали їм територіях. Тому у таких територіально─національних утвореннях функціонують як офіційні їх рідні мови. Але, звернімо увагу, державною в Російській Федерації є лише одна ─ російська мова!
    Ті громадяни України, котрі мають російське етнічне походження , не мають в Україні своєї власної, етнічно належної їм території, тому російська мова не може претендувати тут ні на статус другої державної, ні офіційної у регіонах компактного проживання етнічних росіян на території держави Україна. Російський етнос вже має і територію, і державу , де неподільно панує їх власна ─ російська мова. І не зовсім толерантно влаштовувати Росію на території іншої держави, якщо там облаштувалася певна кількість етнічних росіян… Недобре « ходити зі своїм статутом у чужий монастир».
    Національні меншини в Україні мають право на користування і вільний розвиток своїх рідних , або будь-яких інших мов у вільному спілкуванні між людьми, літературі, мистецтві, навчанні у недільних школах, але обов‘язково поза : державною освітою, офіційним діловодством, судочинством, мовою у війську, офіційними висловлюваннями у державних органах, установах, закладах.
    Деякі народні депутати України висловлюються під час пленарних засідань ВР України російською мовою - «з поваги до їх російськомовного електорату». Тоді обранець від румунськомовної, наприклад, общини, що компактно проживає на території України, може висловлюватись у Верховній Раді України своєю - румунською мовою… Депутат від татарського народу, тим паче, - татарською… - і держава УКРАЇНА розчиниться, зникне через зникнення державної мови корінного етносу.
    Такі народні депутати не хочуть зрозуміти, що висловлюючись у Верховній Раді України російською мовою з поваги до свого електорату, вони поводяться з неповагою до всіх інших виборців, розривають країну, протиставляють її частини. Вони тим самим порушують закони України, основний закон – Конституцію, принижують гідність корінної нації.
    І якщо « можна» ввести в Україні російську мову, як другу державну (з поваги до російськомовної частини електорату) , то тоді «можна» прийняти і другий – російський державний прапор, і гімн, і герб… .
    Один з народних депутатів України на засіданні ВРУ повідомив, що україномовні класи в московській загальноосвітній школі не заповнені учнями, бо українці, котрі постійно мешкають в Росії, не бажають віддавати своїх дітей в україномовні класи… І мудро чинять! Навіщо українцеві в Росії академічна, базова україномовна освіта?! Як він впишеться з нею у російськомовний соціум Росії? То чому ж частина етнічних росіян в Україні так настирливо вимагають російськомовної державної освіти в Україні?! – вони прагнуть витіснити з ужитку українську мову в Україні і тим знищити саму українську націю!.. Бо без мови не існує нації – це розуміють всі…
    Деякі фашисти, під час окупації України, справляли нужду просто з ганку, не зважаючи на присутність жінок і дітей, бо вони не вважали нас за людей, нікого було соромитись… Нардепи, котрі висловлюються у Верховній Раді суверенної України російською мовою, також не вважають українців за людей – представників суверенної держави… Немає з ким рахуватись… Це – вища форма відвертого цинізму!
    Не націоналісти використовують мовне питання для загострення протистояння між регіонами України. Якраз група антиукраїнськи налаштованих політичних сил де-факто нахабно, цинічно, по- завойовницьки не визнають Україну як суверенну державу, де присутня автохтонна нація , нація, що одвіку проживає на цій своїй території, має свою древню мову, культуру і переважає за кількістю жителів країни. Це ображає свідомих українців (на жаль їх мало, інакше така ситуація з мовою не могла б і виникнути) і вони енергійно заявляють свій протест, подаючи приклад іншим, як потрібно жити у честі.
    Всім, в усьому світі має бути зрозумілим, що у етнічних українців, окрім України, немає іншої землі, іншої країни, де може безроздільно панувати їх єдина, Богом їм дана українська мова. Цього « не розуміють » лише ті, хто принципово, брутально, агресивно не визнають існування самої СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ.

    Олександр Штань, м.Чернігів


    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Штаннь Олександр 9 квітня 2013, 13:52

    Розгляньмо, як бачать поставлену тут проблему про співвідношення національного та загальнолюдського видатні російські мислителі.
    Подивимось, як висвітлює поставлену тут проблему всесвітньовідомий російський філософ Н.А. Бердяєв. Звернімося до його твору „Судьба России”, М., Мысль, 1990.
    Цитати з твору.
    « Национальность есть индивидуально бытие, вне которого невозможно существование человечества…»
    „К космической вселенской жизни человек приобщается через жизнь национальную. Космополитизм есть уродливое и неосуществимое выражение мечты об едином, братском и совершенном человечестве, подмена конкретно-живого человечества отвлеченной утопией. Кто не любит своего народа и кому не мил конкретный образ его, тот не может любить и человечество, тому не мил и конкретный образ человечества…” (с. 85)
    „Национальный человек – больше, а не меньше чем просто человек, в нем есть родовые черты человека вообще и ещё есть черты индивидуально-национальные. Можно желать братства и единения русских, французов, англичан, немцев и всех народов земли, но нельзя желать, чтобы с лица земли исчезли выражения национальных ликов, национальных духовных типов и культур”. (с. 85)
    „Культура никогда не была и никогда не будет отвлеченно-человеческой, она всегда конкретно-человеческая, т.е. национальная, индивидуально-народная и лишь в таком своем качестве восходящая до общечеловечности…”
    „Общечеловеческое значение имеют именно вершины национального творчества”.
    „Национальность есть положительное обогащение бытия, и за неё должно бороться, как за ценность. Национальное единство глубже единства классов, партий… Каждый народ борется за свою культуру и за высшую жизнь в атмосфере национальной круговой поруки. И великий самообман – желать творить помимо национальности”.
    „Есть только один исторический путь к достижению высшей всечеловечности, к единству человечества – путь национального роста и развития, национального творчества. Всечеловечество раскрывает себя лишь под видами национальностей. Денационализация, проникнутая идеей интернациональной Европы, интернациональной цивилизации, интернационального человечества, есть чистейшая пустота, небытие. Ни один народ не может развиваться вбок, в сторону, врастать в чужой путь и чужой рост… Творческий национальный путь и есть путь к всечеловечеству, есть раскрытие всечеловечества в моей национальности, как она раскрывается во всякой национальности”. (с. 88)
    „И поистине всякая денационализация отделяет нас от всечеловечества… Творческое утверждение национальности и есть утверждение человечества. Национальность и человечество – одно”.
    Тут ми ознайомились з деякими поглядами на місце національного і загальнолюдського російського філософа Н.А. Бердяєва (1874-1948).
    Подивимось, як бачить цю проблему велика росіянка О.І. Реріх. У творі „Надземное” говориться таке:
    „...любовь к человечеству не исключает любви к родине. Можно встретить заблуждение, что отдельный народ тонет в понятии человечества. Некоторые воображают, что такое толкование будет знаком широкого мышления…
    Нельзя думать, что особая любовь к родине будет чувством узким и несовершенным. Можно знать несовершенство дел на родине, но, тем не менее, устремление к ней не уменьшится…”
    „…Граждане, служите родине и знайте, что вы пришли сюда выполнить великий долг”.
    Великий російський науковець, художник, мислитель Н.К. Реріх у статті „Звучание народов” (Гімалаї, 1933 р.) пише: „Давно сказано, что душа народов звучит не только в самих словах, но именно в звуках. Это и есть то подлинное звучание, которое выражает сущность, ибо каждый звук есть и цвет, есть и вся эссенция Бытия. Сравнительная фонетика наречий даст прекрасное зеркало души народов”.
    „Упоминая нацию, мы должны безбоязненно определить, что есть национализм. Если это какое-то понятие, связанное с человеконенавистничеством, то оно будет попросту вредно и должно подлежать уничтожению, как и всякая ненависть, злоба, самость и невежество. Но в понятии национализма есть такие ценные основы, что, поняв его в чистейшем звучании народов, в их высшем проявлении, мы увидим ещё один фактор прогресса”.
    „Цивилизация предъявит свои требования. Но она в своей механической условности никогда не поймёт, что есть истинный национализм, что есть характерное звучание народа, полное творческих возможностей… Ценности национализма нужно синтезировать, для сокровищ творчества нужна оправа и понимание”.
    Тут варто зауважити, що з чиєїсь нелегкої руки пішов гуляти Україною термін „шароварщина”. Помисливі, слабодухі люди легко підхопили це „поняття” і стали соромитися, сахатися свого, самобутнього, корінного. А от увесь цивілізований світ шанобливо ставиться до своєї минувшини. Англійський принц Чарльз, наприклад, у певних обставинах не вважає за „шароварщину” вбратися у шотландську національну спідничку.
    Ще один штрих до уяви про самобутність народів дає аналіз творчості російського філософа А.С. Хомякова кандидатом філософських наук В.І. Керімовим.
    „Язык, по мнению мыслителя, – прямо таки „дом бытия” той или иной этнической общности, он держит „мысли под своей незаметной опекой”, влияет на развитие и направление умственных способностей народов. Более того, заимствование чужого языка и утеря своего приводит к уничтожению всей прежней нравственной, умственной и бытовой жизни.” („Философия”, 1989/5, „Знание”, М., с. 10).

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук