Так звана демократична громадськість очікувала на саміт НАТО в Гаазі з чималою тривогою. Надто багато перешкод і пасток виникло на шляху до успішного проведення зустрічі глав держав та урядів західного військового блоку. Головна пастка – звісно, президент Сполучених Штатів Дональд Трамп. Багато експертів проговорювало ймовірність того, що глава Білого дому вдасться до фатального кроку на кшталт єльцинівського: «Я втомився – я йду геть!». А він погрожував це зробити ще під час своєї першої президентської каденції, вимагаючи від решти країн-членів підвищити свої оборонні бюджети до жалюгідних нині двох відсотків.
Тому організатори саміту, а передовсім генеральний секретар НАТО Марк Рютте, який вперше проводив такий важливий захід, намагалися зробити все, щоб, борони Боже, не допустити такого розвитку подій. Навіть основну програму саміту було скорочено з двох до одного днів, аби шанований американський гість не знудилися.
Значно складніше було з виконанням вимоги Трампа про підняття військових бюджетів країн-членів Північноатлантичного Альянсу до неймовірних 5% від ВВП. Саме це чинна американська влада декларувала як умову подальшого існування військового блоку. Чи точніше, присутність у цьому блоці Америки з її 66% військової потуги, як порівняти зі сукупним військовим потенціалом решти країн-членів. Тобто можна було б впевнено стверджувати, що НАТО без США вже було б не НАТО. Тому кров з носа ця теза про 5% мала бути вписана в підсумковий документ саміту.
Тож не буде перебільшенням казати, що саміт в Гаазі мав для Альянсу історичне значення, навіть екзистенційне. Він мав надати більше ясності щодо американської відданості безпеці Старого континенту в епоху другої президентської каденції Трампа.
Тому пан Рютте мусив активно попрацювати напередодні саміту з 31 країною Альянсу, щоб сподобатися 32-й. Праця була надзвичайно важка й виснажлива. Для багатьох країн 5% від ВВП – це були неймовірні гроші, болісні втрати для соціальних та інфраструктурних проєктів, а головне – небезпечні політичні збитки для урядових політичних сил. Щоб обґрунтувати такі зростання військових витрат, треба було пояснити населенню реальність російської військової загрози, довести, що ризик прямої російської інвазії в Європі – не якась примара.
Переконати в цьому безпосередніх сусідів Росії не було проблемою. Країни Балтії, Польща, Фінляндія, Норвегія і так готувалися стрімко підвищувати оборонні бюджети й укріплювати кордони. А от, наприклад, з Угорщиною чи Словаччиною, де все ще в урядах перебувають латентно проросійські персони, виникали проблеми. Ще складніша ситуація була з Іспанією. Іспанський прем'єр-міністр Педро Санчес резонно стверджував, що Росія – далеченько, а безпосередні сусіди – Португалія і Франція – є напрочуд дружніми й миролюбними країнами. «Для Іспанії прихильність до цільового показника в 5% ВВП буде не тільки необґрунтованою, а й контрпродуктивною. Це віддалило б Іспанію від оптимальних витрат і завадило б поточним зусиллям Євроунії щодо зміцнення своєї екосистеми у сфері безпеки й оборони», – обстоював свою позицію Санчес.
Керівникові НАТО довелося піти на хитрість: розбити зазначені 5% на частини. Члени НАТО повинні будуть виділяти 3,5% свого ВВП на класичні оборонні потреби. Ще 1,5% планується інвестувати в боротьбу з тероризмом і в розвиток інфраструктури, яка може використовуватися у військових цілях, – наприклад, у мости, здатні витримати танки, у залізничні колії й порти, кібербезпеку тощо. Окрім того, військова допомога Україні теж зараховуватиметься в ці п’ять відсотків.
Урешті-решт вмовити вдалося навіть іспанців, але тільки тому, що в підсумковому документі саміту було вписано застереження, що 2029 року (дивним чином саме в рік закінчення президентського терміну Трампа) необхідність дотримання цих показників повинна бути верифікована. А остаточне досягнення 5-відсоткової мети заплановано до 2035 року.
Можна з впевненістю й сумом стверджувати, що більша частина такого поважного заходу, як саміт Північноатлантичного Альянсу, перетворилася на спектакль-буфонаду для єдиного глядача – Дональда Трампа. Добре, хоч вистава таки йому сподобалася. Виходячи до публіки після всіх офіційних зустрічей, американський президент виглядав цілком задоволеним.
«Ми (США – ред.) будемо з ними (європейськими країнами-членами, – ред.) до кінця. НАТО стане дуже сильним завдяки нам. Ми підтверджуємо нашу залізну відданість колективній обороні, як це закріплено у статті 5 Вашингтонського договору – що напад на одного є нападом на всіх», – заявив Дональд Трамп, красуючись у світлі телевізійних софітів.
Отже, військово найпотужніша, ядерна держава Альянсу залишається вірним (наразі) союзником і готова захистити Європу від імовірного зовнішнього вторгнення. Американська ядерна парасолька над Старим світом все ще відіграватиме роль найпотужнішого стримувального чинника.
Можна впевнено стверджувати, що на саміті не тільки не сталося катастрофи, але й досягнуто великого успіху. Адже чітка заява Європи взяти курс на посилення власної військової могутності, на можливість захищатися самостійно від евентуальної зовнішньої агресії однозначно можна назвати успіхом. Особливо після десятиліть пацифістських настроїв на континенті, стрімкого скорочення збройних сил, тісної економічної співпраці з Росією.
Не став провальним цей саміт і для України, а радше, знову ж таки, успішним. Президента Володимира Зеленського зустрічали на заході як дорогого гостя (не такого дорого, звісно, як Трамп, але все ж).
До речі, Трамп і Зеленський таки зустрілися на маргінесі саміту, хоча багато хто висловлював сумніви, що така зустріч взагалі відбудеться. А якщо й відбудеться, то чи пройде гладко. Усі ці побоювання виявилися марними. Зеленський назвав розмову з американським колегою «тривалою та змістовною» (вона тривала довше запланованого часу). Сам Трамп запевнив, що мав «гарну зустріч зі Зеленським». Зрештою, після скандалу в Овальному кабінеті, якщо зустріч Трампа і Зеленського пройшла без скандалу, то це вже можна вважати успіхом.
Що може викликати певний сум? На жаль, у цьогорічному підсумковому документі саміту немає формулювань про «майбутнє України в НАТО», про «незворотний шлях» України до членства, як це було, наприклад, на минулорічному саміті у Вільнюсі. З іншого боку, це зовсім не значить, що Альянс відмовився розглядати Україну як майбутнього повноправного члена. Просто такий був момент, який вимагав дещо інших вербальних конструкцій.
Зрештою, у документі є головне: натовці підтвердили, що й далі надаватимуть військову підтримку Україні. І для цього, як уже було сказано, передбачено оті збільшені до 5% від ВВП оборонні бюджети країн-членів.
І яскравим свідченням того, що саміт НАТО в Гаазі був успішним, є обурливі заяви російського диктатора Владіміра Путіна. Тут варто зацитувати його слова, мовлені під час візиту до Мінська зразу ж після завершення заходу в Гаазі:
«На Заході мілітаристський угар, його обґрунтовують тезою про агресивність Росії. А все навпаки. Вони беруть за відсічку 2022 рік, але все почалося раніше — коли нас надули, обдурили з нерозширенням НАТО. Кажуть, що в нас з армією проблеми, і в той же час кажуть, що ми хочемо напасти на НАТО. Логіка де? Ми плануємо скорочення витрат на оборону, а Європа робить навпаки. Що більше санкцій вводять, то гірше для тих, хто їх вводить. Вони весь час нас ховають, але самі скоро здохнуть там».
Але, заждіть, як казав Леонід Кучма, «це ж було уже». Пригадуєте, як Путін ще сім років тому, презентуючи «нові» ядерні ракети, погрожував Заходу: «Ми жертви агресії, ми як мученики потрапимо в рай, а вони просто здохнуть». Повторюється чоловік, очевидячки, занадто розхвилювався. І на те є вагомі причини: НАТО відновлює перегони озброєнь. Росії не відвернутися від них. А ми добре пам’ятаємо, чим завершилися такі перегони для СРСР.
Ми використовуємо