Де симулякр ганяє симулякра…

Ні, таки недарма Пєлєвін назвав утопічну країну, населену двоногими об’єктами для створення віртуальної реальності, Уркаїнським Уркаганатом. Автор «Чапаєва і Пустоти» та «S.N.U.F.F.a» як у воду дивився: Україна є найяскравішим прикладом ідеального місця для масштабних соціальних маніпуляцій.

Україну населяють переважно два типи людей. Одні ментально живуть за доби Брежнєва, інші – у селах часів Другої Речі Посполитої. Людей адекватних ХХІ століттю майже нема. Довкола лише представники двох архаїчних субкультур – совкової та шароварної.

І з першими, і з другими можна гратися, як із зомбі. Як виявилось, треба лише правильно підбирати опорні сигнали для програмування їхніх дій. Одним демонструють картинку «злий олігарх» і в них (як у песика Павлова) починається злобне слиновиділення. Іншим показують «москаля з балалайкою» - і та сама безальтернативна реакція. А ще є опорні сигнали (плюс відповідні картинки) «мова», «справедливість», «тушки», «висока зарплата», «нація», «халява» та багато інших. Для маніпулювання зомбі-масами не потрібні навіть програмуючі послання. Достатньо одних лише драстичних картинок та підписів-слоганів під ними.

Світ пройшов модерну стадію, пробігає постмодерну. На Львівському книжковому форумі журналістка запитала мене: «Чи є в Україні постмодернізм?» Відповідь на це питання містить елемент парадоксу. З одного боку населення України не живе у ситуації постмодернізму, воно зорієнтовано на культурні та суспільні цінності (знакові маркери) минулих епох. З іншого – це ж саме населення є об’єктом зовнішньої постмодерної гри (адже не на Марсі живемо, ми не граємо – нас грають).

Для переходу з рівня «вівці» на рівень «чабана» правила постмодерної гри вимагають від гравця особливої символічної жертви. Як у дитячій грі. «А» і «Б» не казати, в бік дверей не дивитись. Більшість із запрошених до гри погоджується. І починає ганяти симулякра неозорими просторами батьківщини. Одночасно симулякр ганяє «чабана». Тому що вищий за «чабана». Симулякр – десь у віртуальний гіперфреймовій хмарі. А «чабан» разом із своїми «вівцями» – у жо… себто, у зніяковілому місці мешкання носіїв архаїчної свідомості.

Україну (=Уркаїну, Оркаїну, окраїну) окупувала орда симулякрів. Ці симулякри мають різне (водночас протилежне) партійне та світоглядне походження. Вони розмальовані у різні кольори і виконують кожний свою роботу. Кожний із них у свій спосіб розкладає реальність на варіанти, пропонуючи нам одночасно йти кількома стежинами. Більшість із нас приймає цю пропозицію і лишається стояти на місці, твердо вірячи, що кудись іде. Тим часом останній поїзд у майбутнє вже давно залишив той порохнявий вокзал, де ми завмерли, оточені симулякрами, немов хижою зграєю кривих дзеркал.

Орда щогодини стає численнішою. Вичерпання симулякрової навали найближчим часом не передбачається. «Как нам пережить большую зиму?» - запитували в одному із фільмів Ельдара Рязанова.

А насправді: як?

Особисто я можу розповісти одну давню історію.

У березні 1945 року, коли французькі війська підходили до провінційного швабського Фрайбургу, десять професорів університету, разом із студентами залишили містечко і піднялися на верховину Шварцвальду, до замку Вільденштайн. Серед десяти професорів був один із найвидатніших філософів ХХ століття Мартін Гайдеґер. Поки в долині відбувалася окупація, Гайдеґер читав студентам лекції. Серед тем були «Критика чистого розуму» Канта, поезія Гьольдерліна та історія Середньовіччя. У гірському замку було мало харчів, але лекції – як згадували через десятиліття ті вільденштайнські студенти – незле відволікали від голоду. Бо були цікаві.

Так уже виходить, що зовнішня небезпека виводить стежки творчого мислення до печер креативної досконалості. Цьому є відомі культурні приклади. Новели «Декамерону» розповідають у місті, охопленому чумою. Шостакович створює Сьому симфонію у блокадному Ленінграді. В окупованому нацистами Парижі Жан-Поль Сартр пише своє «Буття і ніщо». Окупація є одною з «можливих батьківщин» високоякісної наснаги. Під владою «своїх» – навпаки – пишуться здебільшого «сирітські» тексти. Або ж політичні, що майже те саме.

Відповідно, напрошується висновок, що для створення шедевру іноді зовсім не треба напружуватися та пнутися. Треба лише дочекатися окупантів. Або примислити їхнє існування. Потім впевнитися, що спротив є безглуздим (а спротив, якщо підійти до справи з філософського боку, завжди є безглуздим). Потім відкрити третій том зібрання творів Імануїла Канта. І з Кантом перемогти добу. Я особисто не знаю союзника, могутнішого за Канта.

У тому плані підпілля здається якіснішим за еміграцію. Еміграція роз’єднує, підпілля створює групи і команди з людей, котрі в іншій ситуації ніколи б, ні за яких обставин, не з’єдналися б у якусь соціальну спільноту. Еміграція – сад стежок, які розходяться у географічну безкінечність. Підпілля все звужує. Підпілля все сплутує у кубло. Підпілля і є кублом. Зі всіма наслідками покублення та зкублованості. Себто з наслідками багатовекторного ураження одною цеглою. Ураження такою собі неймовірною, несамовитою та неможливою цеглиною, котра падає на всі голови одночасно. Спочатку я нерозважливо написав «зі щасливим свистом падає». Але хто може визначити вияви «цеглинячого щастя»?

І, здається, помилиться той, хто скаже: «Я зрозумів, зрозумів, – оця «цеглина» і є окупацією!» «Цеглина» – це не окупація й не чума. Навіть не метафізичний образ цих визначеностей. Аж ніяк. «Цеглина» – це, радше, та порожнеча, яка виповзає з кімнат готелів-убивць, створених в уяві Стенлі Кубрика. Зрештою, в певному суттєвому сенсі, немає ніякої «цеглини». Є паролі і явки. Що може бути суттєвішим за паролі і явки?

У шпигунських мемуарах та відповідних дослідженнях стверджується, що під час таємних воєн Другої світової війни фаховим розвідникам не рекомендували без крайньої потреби контактувати з партизанами та підпільниками. Хоча, на перший погляд, що може бути органічнішим за співпрацю шпигуна-резидента і дружньої підпільної організації, якщо вони діють на одній території? Якщо ж добре розмислити – все правильно. Не варто їм контактувати.

У шпигуна і підпільника має бути різний стан свідомості. Вони у головному буттєво «не збігаються». Шпигун робить свою роботу. Небезпечну, нечисту й добре оплачувану. Натомість підпільник живе в особливому світі, де жодна «робота» на має чітко визначеного сенсу. Шпигун є частиною машини, а підпільник за суттю свого існування протистоїть машинам. Протистоїть особливим «рослинним» прониканням у всі шпарини усіх суспільних механізмів окупаційної доби. Тому серед підпільників переважає молодь. Молодому легше відчути себе рослиною. Адже після тридцяти починаєш розуміти час вже не як живу послідовність подій і вчинків, а як праву частину рівняння. Де замість «іксів» та «ігреків» – просте число.

Тому підпільникові властиво у добу окупації читати лекції. Економлячи харчі, розповідати про Імануїла Канта та поетів-романтиків таким самим переляканим і збайдужілим людям, захопленим зненацька світовими стихіями поглинання.

Для цього, власне, потрібні лише такі декоративні дрібниці, як гірський замок у верхів’ях Дунаю, десяток-другий відданих студентів та ворожа армія десь у долині.

Цих антисимулякрів попервах може й вистачити.