На початку квітня, виступаючи перед студентами Тернопільщини, президент Петро Порошенко заявив, що Україна відчуває колосальний кадровий голод. На його думку, причиною такого становища є корупція, якою раніше була пронизана країна.
Все це було б смішно, якби не так сумно. Адже фахівці прекрасно знають, що причинно-наслідковий зв'язок у цій парі зовсім інший. Корупція процвітає не тому, що існують погані і жадібні люди. Її породжують неякісні закони та погано налагоджений державний механізм. А це залежить насамперед від професійної підготовки та порядності людей, які готували нормативні акти.
Здавалося б, яка різниця? Корупція в Україні зашкалює – а значить, багато законів та урядових постанов готували нікудишні кадри. Виходить, що президент все-таки правий? Не зовсім. Багато нормативних актів у країні писали чиновники й політики низького штибу, оскільки людей, добре підготовлених і чесних, до цієї роботи елементарно не допускали. Але це аж ніяк не означало, що в країні існувала нестача кваліфікованих кадрів.
У багатомільйонній Україні просто непорядно говорити про кадровий голод – це принизливо щодо країни та її громадян. В Україні є свої фахівці найвищого рівня з будь-якого напряму. Інша справа, що нинішньому президентові, як і його попередникам, притаманний дуже своєрідний погляд на кадрову проблему. Тому деякі ключові пости після перемоги Майдану-2014 надали фахівцям зі сумнівною репутацією, а іноді – відвертим дилетантам і «троянським коням». Досить згадати Віталія Ярему, за прокурорства котрого розслідування злочинів проти активістів йшло як мокре горить, а багато внутрішніх недругів України спокійно робили свою брудну справу. Або міністра оборони Валерія Гелетея, внаслідок сумнівних дій котрого загинули десятки бійців АТО.
Цей перелік можна було б продовжити, але справа не в прізвищах. Важливо розуміти, що у корені кадрових негараздів на цьому етапі життя України є не «колосальний кадровий голод», а колосальне бажання глави держави оточувати себе залежними і зручними для нього людьми, нехай навіть з низькими діловими й моральними характеристиками. Крім прямих збитків країні, це несе ризик втратити багато років і величезні бюджетні ресурси на «реформи», які зрештою знову можуть обернутися пшиком.
Ситуація, коли на самій горі виявляються не фахівці найвищої проби, а «любi друзi» можуть звести нанівець насамперед ту саму боротьбу з корупцією, яку так завзято таврує Петро Олексійович. Спробую показати це на прикладі Генпрокуратури, що давно втратила народну довіру.
Після того, як суспільству з труднощами, але вдалося-таки позбутися законника Яреми, наглядове відомство почало гарячково заарештовувати одного шахрая за другим. Можна було б порадіти за Україну. Ось тільки вибірковість прокурорів сильно б'є в очі, адже у прокурорські тенета, як і раніше, потрапляють не найбільші «рибки». Що ж, із паршивої вівці хоч вовни жмут. Але щось мені підказує, що це – типова кампанійщина. Поки не буде дана оцінка діяльності Яреми на посаді генпрокурора і відомство не почне серйозно працювати по таких «акулах», як Ахметов, Медведчук і їм подібні, сподіватися на корінні перетворення в органах прокуратури і правопорядку не має великого сенсу.
На жаль, все набагато гірше, ніж може здатися на перший погляд. Залишаючись усе ще корупційним кублом, Генпрокуратура починає під шумок «фортифікуватися» і надалі може утримувати компрометуючу її інформацію всередині себе. Так, згідно з недавньою заявою заступника генпрокурора Давида Сакварелідзе, в ГПУ створюється служба для розслідування прокурорських злочинів. «Ми створюємо Службу генеральної інспекції. Вона буде піді мною, я буду куратором цієї служби», - амбітно заявив 45-річний чиновник.
Амбітність – непогана риса. Але всьому має бути межа. У даному випадку хотілося б почути не хвалькувату обіцянку, а гарантії, що нова служба, на яку витратять мільйони бюджетних коштів, буде справно ловити рідних «перевертнів».
Сумніватися у цьому доводиться ще й ось чому. Фактично ГПУ створює аналог служби внутрішньої безпеки (СВБ), якими володіли і володіють багато силових відомств. «Туди ми збираємося набрати правильних людей. Там буде десь дев'ять слідчих, три прокурори, 25 працівників, котрі проводитимуть службові перевірки, котрі активно працюватимуть над корупційними справами і посадовими злочинами, вчиненими самими прокурорами», - пообіцяв грузин, котрий милістю долі й друзів опинився на важливій держпосаді в Україні.
Справи поки що такі. На словах все це звучить красиво і багатообіцяюче. Однак практика давно показала, що перевіряти й контролювати самі себе завжди прагнуть ті, хто боїться виносити сміття з хати. Тут просто треба знати історію схожих структур. Як розповідав мені колишній співробітник центрального апарату КДБ Валерій Білорус, вперше відомчу службу внутрішньої безпеки почали створювати ще в союзному МВС.
Все почалося 1982 року, коли в Москві співробітники міліції вбили в метро захмелілого чекіста. Тодішньому главі союзного МВС Щолокову, відомому корупціонеру, міцно дісталося за це від його ж покровителя, Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва.
Крісло тоді під Щолоковим захиталося, але він на якийсь час все-таки зберіг його. Проте міністр-корупціонер зробив висновки і задався метою забезпечувати невихід інформації про злочини своїх підлеглих за межі відомства. Так вперше виникла ідея створити всередині відомства аналог СВБ. Правда, повністю реалізувати задумку Щолоков не встиг: старезний Брежнєв відкинувся в інший світ, а трохи пізніше і знятий з посади міністр вирішив за краще застрелитися.
Але ідея не померла. За словами Білоруса, вона сильно сподобалася чекістам. І коли на початку 1990-х років над КДБ нависла загроза радикального реформування, ось тоді там і з'явилася ССБ. Нову структуру піднесли владі і суспільству як очисний механізм. Насправді сутність її зберегли «щолоковською»: рятувати від заслуженого покарання своїх пройдисвітів і мерзотників.
Трохи пізніше СВБ була створена в податковій поліції, яку очолив чекіст. І пішло-поїхало по відомствах. З отриманням Україною державної незалежності її правоохоронні органи бездумно скопіювали цей «совковий» досвід.
Чи все ж можуть такі відомчі структури реально боротися за чистоту своїх лав? Свого часу в Москві мені довелося розмовляти на цю тему з екс-главою МВС РФ Анатолієм Куликовим, творцем загальносоюзного ще відомства боротьби з оргзлочинністю Олександром Гуровим, головою Національного антикорупційного комітету Кирилом Кабановим, президентом Фонду «Індем» Георгієм Сатаровим, екс-главою комітету з координації діяльності правоохоронних органів при президентові Горбачові – професором Юрієм Голиком. Всі вони були одноголосні в тому, що правоохоронні відомства не можуть самі себе ефективно контролювати, а в основному лише імітують контроль.
Чи потрібно Україні витрачати на це сили і кошти? Може, комусь дуже хочеться створити чергову синекуру? Чи не краще доручити розслідування прокурорських злочинів, наприклад, новостворюваному антикорупційному бюро?
Не кажучи вже про те, що варто всіляко розвивати контроль за органами правопорядку і нагляду з боку громадянського суспільства. На цьому шляху існує маса перешкод, але законники чомусь про це мовчать. Їм це не вигідно.
То чи можна сподіватися, що українська прокуратура здолає семиголового чудовиська, котре зветься корупцією? Багато політиків, активістів та просто громадян України, багато її закордонних друзів зараз намагаються знайти відповідь на це запитання, від якого майбутнє молодої країни залежить навіть більше, ніж від війни на Донбасі.
Наведу відповідь на нього колишнього голови Секретаріату президента, екс-керівника МНС України, позафракційного депутата Верховної Ради Віктора Балоги. На своїй сторінці в Facebook він нещодавно написав: «Корупція буде до тих пір, поки у верхах кадровий інтерес переважатиме над здоровим глуздом. Бо я не знаю, як пояснити те, що в коаліції повно професійних і достойних людей, а в уряд призначають шарлатанів і пройдисвітів».
У цьому повідомленні політика (а він знає український політикум «від і до») фігурують прізвища нинішніх глав Нацбанку України, МВС, МОЗ, Мінрегіонрозвитку та інших державних структур. Мимоволі задумаєшся: а де б ще знайти вправного «кадрового дієтолога», щоб полікував українську верхівку від псевдоспазмів «кадрового голоду» в багатомільйонній країні? Хоча хвороба ця існує лише у них в головах, але наслідки її загрожують мільйонам людей.
Ми використовуємо