У 2014 році Росія окупувала частину Донбасу та Крим. Тих донбаських і кримських підлітків, які вісім років тому потрапили під окупацію, нині мобілізовують на війну проти своєї ж батьківщини. Ось така трагедія про сучасне яничарство пишеться пером новітньої історії. І відповідальні за цю трагедію передовсім батьки цих юнаків.
Навесні 2014 року Росія, скориставшись моментом, коли українська армія в постмайданному сум’ятті була не готова відбити атаку, швидко анексувала Крим і зачистила місцевий спротив. За допомогою широкої агентурної мережі півострів був захоплений майже миттєво й майже без спротиву, що дало Кремлю підстави говорити про «добровільне приєднання».
Ще задовго до окупації півострова російські медіа і проросійські ЗМІ, які там домінували в часи правління Віктора Януковича в Україні, сформували для місцевих мешканців інформаційну реальність, у якій Росія – це успішна держава з високим рівнем життя та щедрим соціальним пакетом, що гарантує її громадянам високу стабільність. Особливо це стосувалося бюджетників, що важливо для України – країни з великим державним апаратом.
Тим же можна пояснити, що частина проросійського населення та пасіонарії Донбасу підтримали інспіроване росіянами «повстання» на сході України. Активісти «Л/ДНР», перебуваючи під впливом кремлівської пропаганди та не довіряючи постмайданній владі в Києві, хотіли отримати «стабільність», як у Криму на тлі невизначеності в Україні.
Проте якщо їхні дії на початку так званої «російської весни» і вкладаються в якусь матеріальну логіку, то подальші дії не можна назвати інакше, як свідома саморуйнація. Уже майже одразу стало зрозуміло, що на Донбасі «як в Криму» не вийде. Росія запустила нову забавку – «громадянську війну» і проведення референдуму про створення квазідержав, а не повноцінної анексії територій, як на півострові.
Тому вже на першому етапі збройного на Донбасі протистояння багато тамтешніх мешканців полишили свої домівки. Відносно проросійськи налаштовані донбасці – виїхали до Росії, відносно проукраїнські – у безпечні області України. Проте частина населення залишилась. Хтось із них належав до відкритих колаборантів, які отримали посади і зростання в соціумі: з маргінала до директора чи навіть «глави уряду». Водночас залишились люди, які не могли покинути окуповану територію з особистих причин: брак коштів, стан власного здоров'я чи здоров'я близьких тощо.
На непідконтрольній Києву території залишилися жити й ті, хто ідейно, не маючи жодного матеріального зиску, підтримав «Л/ДНР», попри розуміння прикрої ситуації й навіть військові дії. Вони залишились там жити разом зі своїми дітьми.
Досвід інших анклавів, які створював Кремль у Грузії чи Молдові, говорив про те, що освіти, економіки і взагалі будь-яких перспектив на цих територіях немає. Одна справа, коли доросла людина взяла паспорт неіснуючої країни й лишилась жити в «чорній дірі». Інша справа, коли люди свідомо позбавили дітей освіти, а отже майбутнього.
Місцеві атестати не визнаються ніде у світі. Ну, хіба що в Росії, та й то не надто охоче. Але це не дуже турбує очільників невизнаних республік та їхніх кураторів. Адже для них головним завданням освіти в «Л/ДНР» є русифікація й абсорбція дешевої кремлівської пропаганди. Недарма росіяни масово звозять на тимчасово окуповані території вчителів з Росії.
У 2022 році дітям, яким у 2014 році було 10 років, стало 18. Від початку повномасштабного вторгнення Росії на територіях ОРДЛО була проведена тотальна мобілізація, після чого «солдатів міліції» «Л/ДНР» використовують як гарматне м'ясо.
Без амуніції та навчання їх відправляють штурмувати українські укріплення, фактично використовують їх як наживку, щоб виявляти вогневі позиції ЗСУ. Для Москви життя мобілізованих українців нічого не значить, незалежно від сторони, на якій вони воюють. Навпаки, що більше родини «Л/ДНР» зазнають горя від «клятих укрів», то більшим ставатиме ментальне неприйняття України. Бо важко знайти більшу емоцію, ніж смерть дитини, брата чи батька. А саме на емоціях побудована російська пропаганда.
Проте найважче у смерті близького прийняти свою відповідальність. Під час воєнних дій вибір людини стає вирішальним, адже за кожну помилку ти платиш життям. Фактично люди, які залишились на окупованих територіях, відповідальні за своїх дітей. І тепер Москва кидає цих дітей у пекло війни як гарматне м'ясо. Ось така ціна за вибір «стабільності й високого доходу».
Не набагато краща ситуація в Криму, де Москва відразу після окупації почала масово мобілізовувати місцевих юнаків. Показовим моментом стала загибель моряків на крейсері «Москва», багато з яких були строковиками з Криму. І це попри заяви Кремля, що призовники не беруть участі у «спецоперації». Більшість моряків на момент окупації були дітьми. Такими й залишились не в останню чергу з вини власних батьків.
Крим так і не став повноцінною частиною Росії, адже анексію не визнав світ. Фактично півострів перетворився на величезну військову базу, де місцеве населення слугує ресурсом для її обслуговування. І знову таки – їхня смерть не є для Москви чимось трагічним, адже, навпаки, розв'язує проблему ментального зв'язку з Україною.
Наразі росіяни проводять паспортизацію на окупованому півдні України. Вони діють за схемою: паспорт в обмін на продовольчі товари та соцвиплати. Так окупанти пропонують вирішити соціальну кризу, яку самі ж створили. Та варто розуміти, що паспорт для чоловіка призовного віку – це миттєва мобілізація.
Окупанти вже почали складати відповідні списки і пропонувати «вигідні контракти». Нові мобілізанти – нові смерті, а з ними ненависть до України.
Тому логіка виживання для громадян, які опинилися в окупації, диктує єдиний вихід – негайно забиратися із цих земель і повертатись туди або зі ЗСУ, або після ЗСУ. Лишатись там – це ростити для Кремля «росіян», які потрібні йому лише як мобілізаційний ресурс.
Нині є сподівання, що більшість батьків вивчили уроки «Л/ДНР» останніх восьми років. Принаймні звідти долинають позитивні сигнали щодо відмови більшості батьків від навчання їхніх дітей у «російських школах».
Ми використовуємо