Для чого українцям держава?

Більшість із нас на таке запитання тільки зниже плечима і зі здивуванням на обличчі зажадає додаткових пояснень. Справді, з таким самим успіхом можна чіплятися до людей із запитаннями, чи правда, що сніг білий, а сажа чорна?

А чому не запитати, наприклад, у німців, поляків, євреїв, для чого їм держава: їм можна, а нам ні? Та й у відповідь резонно можна почути: а хіба наші предки у всі часи не вели непримиренну національно-визвольну боротьбу за утворення власної держави, а хіба цілі покоління українців не прагнули отримати свою національну державність? То з якого дива ми маємо задаватися такими питаннями? Так, ставити таке запитання, коли незалежна Україна існує вже понад двадцять років, трохи не логічно, а точніше запізно.

Етапи великого шляху

 Хіба тільки лінивий ще не писав про те, що насправді наприкінці 1980-х років ніякої реальної боротьби за українську державність не було. Погодьтеся, важко назвати боротьбою навіть доволі велелюдні мітинги за демократизацію радянської системи, трохи приправлені національним колоритом, і то тільки в західних областях УРСР? Чи думав тоді хтось із громадських і політичних активістів про суверенну Українську державу? Можливо, дехто із дисидентів і мріяв про далекі державницькі перспективи, але аж ніяк не уявляв собі якісні характеристики тієї держави. Більше того, основним завданням на той час було розхитати радянський лад, посіяти недовіру до державних інститутів, утвердити в масовій свідомості переконання, що все пов'язане з радянською владою – це тільки негативний досвід. Саме тому на весь подальший час магістральним дороговказом стало переконання: усіляка влада за означенням чужа і неукраїнська. А якщо влада чужа, несправедлива і злочинна, то й нема чого бути законослухняними. Отже, можна більше не виконувати законів цієї держави, ігнорувати загальноприйняті норми і в усьому керуватися критерієм вигідно/невигідно мені. Про яку суспільну угоду тут може йти мова, про яке суспільство рівних можливостей ми говоримо?

Вже стало правилом, що будь-які великі революційні потрясіння закінчуються періодом реакції. Таким чином активна частина суспільства намагається не зайти задалеко, щоб "обози" обивателів не відстали безнадійно від революційного локомотива. Так було у Франції, в Австрії, але так не сталося у незалежній Україні з розвалом Радянського Союзу. Чому? Відповідей може бути кілька. Одним з таких пояснень може бути твердження, що проголошення суверенної України не було революційним актом, який докорінно змінював би попередній лад. Проголошення незалежної Української держави звелося до звичайного переодягання старої партноменклатури із сірих костюмів у барвисті вишиванки, і то не надовго. У Декларацію, а пізніше в Конституцію внесли окремі атрибуційні зміни: згадали про Бога, про тисячолітню боротьбу українців за державність, а головне пропустили. У Конституції не записали, що держава гарантує своїм громадянам гідність. Всі решта положення мали і мають в українському вимірі суто декларативний характер.

Складається враження, що мрія мати свою державу засліпила українців і відібрала на якийсь час розум. Українські патріоти, через відсутність власного державного досвіду, кинулися просто фетишизувати державу. Держава, замість стати інструментом врегулювання суспільних відносин, перетворилася на священну корову, від якої годі сподіватися не те, що м'яса, але й молока і сметани. Серед українців чомусь відразу утвердилася думка, що держава слабенька, кволенька, і від неї не можна нічого вимагати, бо вона образиться і припинить існувати. А тим часом, державна номенклатура заходилася вибудовувати нову владну вертикаль шляхом злочинної приватизації усього, що донедавна перебувало у загальнонародній власності. «Немічна» Українська держава крок за кроком зняла із себе усі зобов'язання гарантувати соціальний мінімум своїм громадянам, залишивши їх на одинці зі всіма проблемами, для подолання яких і об'єднуються нормальні люди в один великий організм.

Найбільшою помилкою часів проголошення української самостійності стало надто формальне трактування положень Конституції та основних прав людини. Тоді чомусь ніхто особливо не дискутував ні щодо форми держави, ні щодо територіального устрою. Ніхто особливо не задумувався над тим, якими будуть суспільно-економічні відносини в Україні, як і над тим, яке місце у посткомуністичній державі належить приватній власності. Українці повелися як діти: проголосили і відразу втратили інтерес до наповнення свого дітища реальним змістом. А тим часом стара радянська управлінська номенклатура поспішила капіталізувати свій статус. Без жодних реформ, тільки за допомогою "шокової терапії", недавнім апаратникам та новим "патріотичним" спритникам вдалося здійснити грандіозний план – відчужити загальнонаціональне добро у народу і плавно перевести його спочатку у напівприватну, а згодом у приватну власність.

Номенклатурі було вигідно, щоб не відбулося суспільної дискусії про те, яку саме модель держави будують українці: ліберально-демократичну, соціалістичну (соціальну) чи якусь тоталітарну автаркію. Для більшості громадян держава і надалі асоціювалася з марксистським визначенням: апарат примусу і насильства, механізм забезпечення панування класу багатіїв над бідняками. Націоналісти ж, які щойно з'явилися на політичний світ, також мислили у схожому руслі. Єдине, що їх відрізняло від радянських людей, – вони бачили джерело легітимності влади в абстрактній нації. Вони черпали свої знання про державу із пропагандистських брошур 30-40-х років ХХ століття, коли панівними ідейними трендами були фашизм і націонал-соціалізм. Таким чином в Україні кінця ХХ століття зіткнулися два світогляди: марксистський та фашистський. Марксистський, базований на відсутності приватної власності, та фашистський, з притаманним йому культом держави. Від такого симбіозу нічого доброго не могло народитися, хіба що якась новітня форма націонал-соціалізму.

Марксистська модель більше не була можливою в країні, де відбулася приватизація майже всіх засобів виробництва. Націонал-соціалістичний варіант також був неприйнятний через  неважливість національної компоненти для пострадянського суспільства. Правда, на Заході України час від часу з'являлися політичні угруповання, які, взоруючи на старі соціал-націоналістичні економічні доктрини, обіцяли реалізувати їх волюнтаристськими методами. Але з огляду на їхню оперетковість і маргінальність їх не сприймали серйозно, а радше карикатурно. Проте ситуація змінилася після останніх парламентських виборів в Україні. Нехай навіть ситуативний успіх ВО «Свобода», програма якої містить багато націонал-соціалістичних тез, не може не турбувати. Нагадаю, що фашистські держави з'явилися в Європі саме в часи, коли панувало всезагальне незадоволення високим безробіттям, браком соціальних гарантій. Фашисти мобілізували адептів під свої знамена, використовуючи гасла утвердження суспільної справедливості, встановлення контролю держави над економікою, запровадження нової системи суспільної опіки. При цьому всі ці гучні обіцянки роздавали під акомпанемент критики лібералізму.  Лібералам приписували провини за все, що було не так в суспільстві. А на «чужинців» (люди не титульної нації) покладалися усі негаразди в економіці. Чим вам не модель сучасної України?

Яку ж модель держави побудували українці за останні двадцять років?

Це, напевно, одне з найскладніших і найбільш заплутаних питань нашої сучасності. І не тільки через складність та невизначеність функціонування державних механізмів в Україні. Найважче знайти відповідь на це питання через... небажання самих українців почути її. В Україні так багато процесів відбувалися «за замовчуванням», що тепер соромно собі зізнатися, що цього монстра побудували ми самі, а ще болючіше визнати, що це, напевно, і все, на що могло спромогтися наше суспільство.

Спочатку поміркуймо над тим, що таке держава, для чого вона твориться, які у неї функції. Визначень, що таке держава, є десятки, і вони кардинально різняться між собою. Політологи стверджують, що держава – це система суспільних інституцій для врегулювання справ громади. Аристотель, Руссо і Гегель вважали, що держава допомагає реалізувати моральні цілі одиниць і суспільства. На думку лібералів держава – це інструмент для забезпечення свободи одиницям. Марксисти вважають, що держава – це перехідна форма від надбудови для забезпечення панування класу багатіїв до організації безкласового суспільства. Ненависники інституту держави – анархісти – вважають, що держава є інструментом для пригнічення одиниць. Ось такий широкий спектр поглядів існує на інститут держави, але всіх їх об'єднує спільний сенс: держава – система управління суспільством.

Попри такий різнобій у дефініюванні цього суспільного інституту, є усталені, чіткі погляди на те, які існують форми та типи держави, і які обов'язкові риси мусить мати суспільне об'єднання, щоб так називатися. Отже, такими невід'ємними рисами існування держави є суверенітет і територія. Але для того, щоб краще зрозуміти, якою державою є Україна, варто все-таки зосередитися на двох важливих функціях: внутрішній і зовнішній. Отже, внутрішньою функцією держави є забезпечення порядку і безпеки в країні. Для цього в державі існують правоохоронні органи та судова система. Не треба особливо шукати прикладів (їх тисячі), щоб довести, що ці два інститути в суверенній Україні є наскрізь корумпованими, а найбільшою мрією українських громадян є ніколи не мати справи ані з міліцією, ані із системою судочинства. Система судочинства, де нема справедливості, перш за все руйнує авторитет держави, автоматично нівелюючи систему суспільного договору.

Законодавча функція мала б в ідеалі забезпечувати прийняття таких законів, які б дозволяли гармонійно розвиватися суспільству, ефективно працювати економічним механізмам. Але в Україні реальність є прямо протилежною до загальноприйнятої норми. В сучасній Україні запанувала олігархія, тобто влада небагатьох надзвичайно багатих людей, які не діють заради утвердження принципів загального благоденства, але задля неймовірної концентрації влади у своїх руках. Завдяки своєму багатству вони мають неймовірні політичні впливи, можуть дозволити собі мати не тільки окремих лобістів у парламенті, але цілі фракції, впливати на прийняття законів та кодексів. Олігархи є найбільшими ворогами середнього класу, який, своєю чергою, становить основу громадянського суспільства. Отже, Україна є олігархічним утворенням, без особливої перспективи колись побудувати громадянське суспільство.

Адміністративна функція є не менш важливою у житті держави. Саме чиновницький апарат здійснює реальне управління країною. Громадяни делегують частину повноважень іншим особам для більш ефективного управління суспільством. Проте панівна в Україні система «дозволів і заборон», перетворила нашу бюрократію із менеджерів на контролерів, де майже все залежить від їхнього суб'єктивного рішення. Зрозуміло, що така система не може бути не корумпованою. Правда, варто зауважити, що накопичення хабарів дозволяє нашим чиновникам перейти в категорію середнього класу. З тією різницею, що вони є свого роду «нелегальним» середнім класом, з яким побудова громадянського суспільства також не можлива.

Дотримання соціальної функції держави має особливе значення для українців, оскільки всі вони вийшли із радянської тоталітарної, соціалістичної системи, де гарантувався соціальний мінімум і зберігалася ілюзія соціальної справедливості. Отже, соціальна функція держави полягає у забезпеченні громадянам прожиткового мінімуму, покращенні умов праці, боротьбі з безробіттям, наданні медичної допомоги. Про який мінімум можна говорити, якщо в перші роки незалежності українці мали мізерні зарплати і пенсії, та й тих не виплачували місяцями, а подекуди й роками? Таке ставлення держави до своїх громадян привело до масового вимирання людей похилого віку і змушення молодих працездатних до еміграції. Соціальна сфера в Україні є неймовірно розбалансованою, несправедливою і цинічно жорстокою. За Конституцією всі громадяни України мають право на безкоштовне медичне забезпечення. А на практиці? Хвора людина без грошей опиняється один на один зі своєю бідою. То на яке ставлення від своїх громадян заслуговує така держава, окрім ненависті та зневаги?

Про культурну функцію можна було б і не згадувати, якби не два вкрай важливі елементи: освіта і підтримка наукових досліджень. Про які, на жаль, можна висловитися двома словами – деградація і дискваліфікація через корупцію.

Економічно-організаційна функція держави є надзвичайно важливою, особливо в умовах теперішнього глобалізованого світу. Відповідно до неї, держава має дбати про промоцію своєї економічної продукції і захищати національного виробника перед нечесною конкуренцією. І що? Система відкатів вбиває у зародку чесну конкуренцію, а отже й віру в справедливу державу. Україна є несправедливою до своїх громадян і поблажливою до всіх, хто запропонує більше.

Зовнішня функція держави передбачає стосунки з іншими державами, роботу в міжнародних організаціях, але найголовнішою є охорона власного суверенітету. Забезпечення останнього є неможливим без армії і служби безпеки. Як ви думаєте, чи після всіх цих характеристик модерної Української держави можна знайти достатню кількість патріотів, які зі зброєю в руках будуть захищати оцю квінтесенцію несправедливості? А чи знайдуться такі холоднокровні працівники спецслужб, які, безмовно спостерігаючи за масовим розграбуванням країни найвищими чинами, і собі щось попутно не прихоплять? Питання риторичні.

Епілог

Серед безлічі філософських розмірковувань про природу держави, про її сутність та функції я натрапив на думку польського вченого Лєона Пєтражицкого. Він висловив оригінальне припущення, що людям потрібна держава для заспокоєння психологічних потреб. Тобто для відчуття безпеки й афіляції. Де афіляція – це набуття людьми спільного позитивного досвіду, оскільки основною психологічною потребою людини є потреба бути разом з іншими людьми. А який спільний досвід сформувався в українських громадян від життя у суверенній Україні?

І ще хотів би наголосити на одному важливому моменті. Наша держава не існує поза своїми громадянами. Саме ми є її творцями, і її якісним наповненням. І тут вкрай небезпечною забавою може стати пошук винних не серед нас самих, а десь збоку. Не може бути й мови про якусь міфічну вічну окупацію, про пошук винних серед "чужих" (росіяни, євреї, поляки, ліберали, атеїсти і просто інакомислячі), позбувшись яких, ми нібито одним махом вирішимо всі наші проблеми. Наразі ми спромоглися на побудову несправедливої до своїх громадян держави, наскрізь корумпованої і нечесної. Ми побудували державу, яка не гарантує нам гідного життя, але відбирає нашу гідність. Після всього сказаного на цю тему я не знайшов підстав закрити питання, винесене в заголовок. Я тільки дозволю собі його трохи переформулювати: для чого українцям ТАКА держава?