Донор (не)безпеки
IQ

Донор (не)безпеки

Чому погіршилися українсько-білоруські відносини

Сергій Шебеліст, 28 листопада 2017 1255 2

На зовнішньому периметрі України – знову проблеми зі сусідами, і то не лише з Росією. Услід за Польщею, Угорщиною та Румунією, яких неабияк схвилювала мовна стаття освітньої реформи, в цей список (щоправда, з інших причин) віднедавна можна зараховувати Білорусь. Республіку, котру в нас тривалий час уважали дружньою, рідною і майже братньою.

Про те, скільки пієтету і захоплення викликає вона в ностальгуючих за СРСР, годі й казати. Законсервований президентом Олександром Лукашенком заповідник «совка» багатьом українцям досі видається оптимальною моделлю державного управління, що здійснюється сильною рукою суворого, але справедливого Бацьки. За даними опитування, проведеного 2016 року соціологічною групою «Рейтинг», 63% українців позитивно ставляться до Лукашенка. Серед пенсіонерів цей показник сягає 74%. Це найпопулярніший зарубіжний лідер в Україні.

У фарватері Кремля

Так само багатьом дуже імпонує лукашенківська політика багатовекторності й віртуозно опановане ним мистецтво політичного маневру. Цій вправності балансувати між Сходом і Заходом, Росією та Європою міг би позаздрити навіть такий досвідчений гравець, як другий президент України Леонід Кучма.

Лукашенкові вдалося заслужити звання «останнього диктатора Європи», парії, котрого не пускали до цивілізованого світу, й дочекатися поступового зняття міжнародної ізоляції. Після років санкцій та критики з боку західних лідерів і правозахисних організацій Лукашенко зустрічається у Ватикані з Папою Римським Франциском, приймає у Мінську канцлерку ФРН Анґелу Меркель, президента Франції Франсуа Олланда та (чинну на момент візиту до Мінська у серпні 2014 року) верховну представницю ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон. Його кличуть до Брюсселю на саміт країн-учасниць Східного партнерства.

На тлі відлиги із Заходом президент республіки намагається продемонструвати, означити й підкреслити окремішність Білорусі від Росії, що звикла всіх слов’ян уважати одним народом, а незгодних із цим міфом – окуповувати. Мінськ обережно дистанціюється від Москви: популяризує білоруську мову, раніше загнану в селянсько-опозиційне ґетто, й запроваджує нові традиції національних свят. 2016 року під патронатом влади вперше відбувся День вишиванки, який відзначають 2 липня, напередодні Дня незалежності.

«Вишиванка завжди була в моді, завжди була актуальною. А те, що зараз їй [надають] більше уваги, це закономірно – ми 25 років є незалежною суверенною державою, – пояснив глава МЗС Білорусі Володимир Макей. – Уже народилися покоління, котрі сприймають це по-новому, інакше, ніж ті, хто народилися у Радянському Союзі».

Свій суверенітет Лукашенко прагне захистити і в економічній сфері. Він періодично полемізує з РФ про ціни на газ і нафту, які Москва використовує як інструмент політичного впливу на лояльність Бацьки. А він, своєю чергою, намагається витиснути максимум користі із ситуації, в якій опинилася РФ. Після запровадження західних санкцій і дзеркальних антисанкцій Кремля (привіт спаленим сирам і розчавленим гусям) у Білорусі розквітнув реекспорт різноманітної «запрещьонки», включно зі славнозвісними «білоруськими» креветками й ананасами.

Попри публічні дорікання президента РФ Володимира Путіна та ревнощі з боку Москви, яка підозрює Мінськ у заграванні зі Заходом, позиція Білорусі на міжнародній арені чітко вписується у фарватер зовнішньої, а нерідко і внутрішньої політики Кремля. Так, на словах декларуючи повагу і любов до братньої України, на засіданні Генеральної асамблеї ООН у березні 2014 року Білорусь голосувала проти резолюції на підтримку територіальної цілісності нашої держави. Навіть не утрималася, що якось іще можна було б пояснити, а виступила проти в «добірній» компанії Болівії, Венесуели, Вірменії, Зімбабве, Північної Кореї, Куби, Нікарагуа, Росії, Сирії та Судану. Незмінність білоруської позиції в українському питанні засвідчило й нещодавнє голосування на Третьому комітеті Генасамблеї ООН за проект резолюції про ситуацію з правами людини в Криму.

Лукаве партнерство

Таку поведінку навряд чи можна назвати добросусідською, це швидше – ніж у спину. Тим більше, з огляду на події, котрі дедалі частіше відбуваються у двосторонніх відносинах. Тривожним сигналом стали не лише унісонні голосування в ООН, а й зникнення на території Білорусі 19-річного українця Павла Гриба, якого в серпні 2017 року ФСБ РФ виманила в білоруський Гомель і потім запроторила до СІЗО російського Краснодара, сфабрикувавши справу про тероризм. Можливо, його взяли в заручники, аби обміняти на чергового «іхтамнєта», який «загубився» в Україні.

Тривалий час білоруські дипломати не могли пояснити Києву, що сталося з хлопцем і як він опинився в РФ. Усе це підштовхувало до висновків, що білоруська сторона не є самостійною у своїх рішеннях, а спецслужби сусідньої та союзної держави почуваються там вільготно і можуть робити, що заманеться.

«Білорусь на словах веде себе як партнер, а насправді вона себе веде зовсім по-іншому», – заявила тоді заступниця міністра закордонних справ України Олена Зеркаль.

Тональність обурення Києва дуже не сподобалася Мінську, але суті справи не змінила. Те, що українцям віднедавна небезпечно відвідувати ще й Білорусь, а не лише «цитадель зла» РФ, стало ще очевиднішим після затримань власного кореспондента Українського радіо Павла Шаройка і директора ПАТ «Завод обважнювачів» Олександра Скиби. Першому інкримінують шпигунство, і цілком можливо, що його судитимуть за так званою схемою Романа Сущенка, журналіста агентства «Укрінформ», арештованого за аналогічним звинуваченням у Москві. Другому інкримінують хабарництво.

Напруження між Києвом і Мінськом сягнуло такої межі, що конфлікт вийшов у публічну площину. Обидві сторони дзеркально обмінялися висилкою дипломатів, хоча намагалися не надавати цій історії розголосу. Втім, сталося так, як сталося. І це, безумовно, впливатиме на взаємини обох держав.

При тому, що Мінськ і надалі залишається переговорним майданчиком для політико-дипломатичного врегулювання війни на Сході України, а Мінські угоди визнаються усіма сторонами конфлікту й «освячені» Радбезом ООН, щоразу більші сумніви викликає нейтралітет Білорусі. На тлі погіршення двосторонніх відносин деякі українські експерти взагалі вважають, що після всіх цих подій мінському формату варто сказати: «Прощавай!» і шукати інші столиці для перемовин. Який же це тоді з Мінська «донор безпеки»?

Ну і вже зовсім як знущання сприймаються пропозиції глави МЗС Білорусі Макея, озвучені ним після зустрічі з російським колегою Сергієм Лавровим. Дипломат заявив про готовність за потреби відправити на Донбас білоруських миротворців. Попри всю свою позірну незаангажованість, навряд чи їх можна назвати вповні нейтральною стороною конфлікту. Будь-який член Організації договору про колективну безпеку на чолі з РФ викликає і викликатиме в Україні підозру й незгоду. Вистачить нам і «незалежних» спостерігачів ОБСЄ, які запанібрата спілкуються з бойовиками «Л/ДНР». Перефразовуючи класику: із такими миротворцями й ворогів не треба.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук