Дорога до волі

IQВолодимир Павлів, 26 травня 2014193954
Дорога до волі

Наша дорога до волі – це дорога на Захід. Для українців ця дорога проходить через Польщу. Тому для нас має неоціненне значення польський досвід євроінтеграції.

Правильно скористатися цим досвідом – головне завдання для нової української еліти, яка формуватиметься після президентських виборів, а також, надіймось, позачергових виборів до парламенту та органів місцевого самоврядування.

Той, хто спостерігає за розвитком Польщі щонайменше упродовж останніх двох десятиліть, не може не заздрити полякам у їхніх здібностях використовувати на свою користь сприятливі історично-політичні обставини. Цього разу враження про успішний польський досвід група студентів журналістики та викладачів із різних міст України привезли із кількаденної поїздки до знаменитої колиски «Солідарності» – «труймяста»: Ґданськ-Сопот-Ґдиня.

У Ґдині автор цих рядків уперше побував рівно двадцять років тому. Тоді мені хотілося, щоб це була остання поїздка, оскільки містечко не тільки нічим не приваблювало, але й наганяло якусь незрозумілу депресію. Нічого дивного, адже у потрійному міському союзі Ґдині випала не найпривабливіша роль. Ґданськ – тисячолітнє місто з історією, культурою, а відтак – туристами. Сопот – найзнаменитіший польський курорт на Балтійському морі, польський «Лас Веґас». А Ґдиня? У 20-х роках ХХ століття із рибацького села з не цілою тисячею душ почала перетворюватися на портове місто – морське вікно нової Польщі на світ. Будівництво порту, доків, залізниці та простих кількаповерхових будинків без архітектурних надмірностей – задля швидкого вирішення житлової проблеми робітників, які прибували з різних регіонів країни. На 1939 рік їх уже було близько 120 тисяч. Розвиток міста перервали початок Другої світової, а потім окупація, радянське визволення та «комуна», як то кажуть, з усіма ласощами. Згодом страйки, розстріл робітників, «Солідарність», воєнний стан, крах комунізму, «шокова терапія» і прокляття простої людини – «щоб ти жив у час перемін».

Тож не дивно, що 1994-го місто залишало гнітюче враження. Єдиний яскравий образ про тодішню Ґдиню пов'язаний із єдиним відреставрованим будинком, що належав, зрозуміло, банкові і був свіжопофарбований у ядучий колір. Цю яскраву пляму у сірій буденності якийсь хуліган осквернив чорним написом: «Класно пофарбовано, нє?».   

Їдучи цього разу до Ґдині, мені захотілося знайти той будинок, щоб подивитися, як він виглядає тепер. Але вже з перших хвилин перебування у місті стало зрозуміло, що це майже неможливо, бо місто змінилося невпізнанно: відреставровані давні будинки гармонійно співживуть із новинками архітектури зі скла й заліза, сучасні спортивні об’єкти не поступаються у популярності модерним торгово-розважальним центрам, ближче до моря – розкішні вілли. Вулиці й об’їзді шляхи, мости та віадуки, транспортні розв’язки такі, які ми звикли бачити у містах старої Європи, але новіші. Відпочинкова зона – це «вилизана» набережна і десятки затишних скверів та парків. Не дивно, що це надморське зелене місто із чвертьмільйонним населенням упродовж останніх років перемагає у всепольському плебісциті із визначення найбільш комфортного для життя населеного пункту.

Головними двигунами цих змін у Ґдині можна вважати розбудову порту і розвиток підприємництва. Ґдинський порт на сьогодні має найбільший термінал для контейнерів на всій Балтиці, упродовж року він перевантажує понад мільйон контейнерів, які привозять та відвозять до порту близько ста потягів. І це ще не межа можливостей розвитку.

Що ж до розвитку підприємництва, то справжній прорив місто зробило, збудувавши за допомогою ЄС Поморський науково-технологічний парк – комплекс офісів, лабораторій та виставково-конференційних приміщень, призначених для створення можливостей місцевим фірмам розвиватися у сферах ІТ, біотехнологій, автоматики, мультимедіа, промислового дизайну тощо. Сьогодні 170 фірм, які подали інноваційні проекти, отримали тут офіси та лабораторії. Для початківців існує зал стартапів, де вони можуть погодинно винаймати повністю обладнане робоче місце. Можливості для розвитку інновацій та велика кількість молодих освічених кадрів, які тут формуються, роблять Ґдиню привабливим місцем для бізнесу щораз відоміших світових фірм. Як приклад – британська Thomson Reuters та іспанська Geoban – фірми, що обрали це місто для створення своїх перших польських офісів. 

До цього ж комплексу входить і ще одна справжня перлина місцевого навчально-розважального ландшафту, відвідувачами якої є й чимало людей з інших регіонів. Мова йде про Навчальний центр «Експеримент» – місце, де цілі шкільні класи в ігровій формі проводять уроки з біології чи природознавства. А батьки, що приводять сюди своїх дітей приватно, часто почуваються як «цар Іоан Грозний» у комедії «Іван Васильович міняє професію» під час несподіваного знайомства з холодильником чи магнітофоном.    

«Експеримент» – це чотири головні експозиції із 170 інтерактивними експонатами, на яких навчатися і бавитися можуть одночасно 700 осіб. Тут можна самотужки розібрати і скласти макет людського тіла, відчути ефекти землетрусу від 1 до 6 балів, навчитися відрізняти породи дерев та розпізнавати голоси птахів. Та найважливіше тут, як кажуть співробітники Центру, не тільки навчання у поєднанні з грою, але й розвиток фантазії і розкриття талантів дітей.

Після відвідин всіх цих місць важко навіть повірити, що таких змін можна досягти за двадцять років. Особливо якщо це порівнювати зі «здобутками» двадцятиліття української незалежності. Звичайно ж, все це має свою ціну. Без допомоги Європейського Союзу Ґдині не вдалось би досягти такого розвитку за такий період. За перше десятиліття членства у ЄС ( яке виповнилося саме у травні 2014 р.) місто отримало європейських субсидій на суму 1 мільярда і майже 42 мільйонів злотих, тобто приблизно 300 мільйонів євро.

Завдяки цій допомозі місто розбудувало дороги, змінило парк міського транспорту, обладнало по-сучасному міські медичні заклади, розбудувало інфраструктуру порту, покращило екологічну ситуацію, і навіть на культурні об’єкти вистачило.

Тож, покидаючи Ґдиню цього разу, вражень було так багато, що довелося запастися чималою пачкою інформаційних матеріалів.     

Для повноти картини ще варто кілька слів сказати про регіон, до якого належить Ґдиня, як і все потрійне місто – Поморське воєводство. А точніше – переказати слова віце-маршалка з питань євроінвестицій Вєслава Бичковського та навести кілька цифр. Отже, Поморське воєводство не є найбільшим чи найбільш розвинутим регіоном, з його 2,2 млн населення та площею 20 тис. квадратних кілометрів воно займає десь 7 позицію за показниками розвитку. З півночі воєводство має пляжно-портову лінію Балтійського моря, а по всій території розсіяні колишні рицарські замки, включно з усім відомим Мальборком. Головне місто регіону Ґданськ – є справжньою «меккою» для вітчизняних і закордонних туристів. За десятиліття в ЄС регіон отримав субсидій на загальну суму понад 3 млрд євро.

За це десятиліття Польща подвоїла свій ВВП (200% порівняно з цифрою на час вступу до ЄС), а середня зарплата зросла з еквіваленту 200-300 доларів (до 2004-го) до майже тисячі доларів. Перша декада членства в ЄС – це не тільки підсумок, але й початок нового етапу. Якщо досі Польща отримала з бюджету Євросоюзу субсидій на суму понад 70 млрд євро, більшість з яких пішли на розбудову інфраструктури, то програма допомоги на 2014-2020 роки передбачає ще понад 82,5 млрд євро субсидій, котрі цього разу будуть скеровані переважно на розвиток «людського капіталу». Поморське воєводство отримає з цієї суми 1 млрд 863 млн євро.   

Мандруючи вулицями Ґданська, розглядаючи набережну у Ґдині чи попиваючи пиво на пляжі у Сопоті, важко відігнати від себе старе-знайоме запитання: чому полякам вдалося, а нам ні? Людям молодшим чи менш поінформованим відповіді на ці запитання варто пошукати, починаючи з виставки «Шляхи до свободи», що її організував ґданський Європейський центр солідарності, котрий у серпні цього року урочисто відкриє свою нову будівлю на місці легендарної судноверфі «Сточня Гданьска», звідки починався рух «Солідарність».

Експозиція у підвальних приміщеннях починається з експонату у вигляді напівпорожніх полиць у продуктовій крамниці періоду комуністичної ПНР. Тут вдосталь оцту та гірчиці, два різновиди хліба, порожні пляшки з-під молока та «оранжади» і більше нічого. Дослівно – нічого. Далі – дійсність європейського комунізму: робітничі протести, жорстоко подавлені військом і міліцією: Познань (1956), Будапешт (1956), Прага (1968), берлінська стіна (1961), розстріли робітників на польському побережжі Ґданськ, Ґдиня, Щецін, Єльблонг (1970). Потім – «Солідарність» (1980), воєнний стан (1981-1983), Нобелівська премія миру для лідера «Солідарності» Леха Валенси (1983), Круглий стіл (1989), перші частково вільні вибори, на котрих перемагає польська опозиція, і нарешті – відкриті двері до свободи. Це для поляків. А для нас?

Виходячи з підвальної прохолоди виставки на сонячні вулиці Ґданська, більшість відвідувачів має поняття, як пролягав шлях до волі у східноєвропейських народів. Але ніхто з нас не мав відповіді на питання: чи в нас буде такий музей Майдану? Чи наші двері до свободи вже насправді відкриті?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук