Доступність: відкрите суспільство чи ґетоїзація?

«А як сюди зможе потрапити людина у візку?» – запитав я голову дільничної виборчої комісії, щойно виконав свій громадянський обов’язок. Запитання це його не те що заскочило – шокувало. Коли оторопіння минуло, голова почав щось бурмотіти про те, що вони зробили все, згідно з приписами, виконали всі вимоги.

Я повторив запитання, додавши: «А матері з немовлятами у візках?». Аби надати своєму запитанню вагомості, я підсунув до себе ближче візок з річною донькою. Кілька хвилин тому мені довелося брати увесь цей дорогий вантаж під пахву і нести через три сходові просвіти. Треба ж маля якнайшвидше привчати до демократичної процедури.

Голова комісії врешті-решт зібрався з духом і думками й випалив: «Інваліду в разі чого ми допоможемо дістатися до дільниці, наші хлопці навіть зможуть винести його у візку нагору». Це варте хвальби бажання допомогти ближньому в мене чомусь замість пошани викликало лише єхидну посмішку. Згадалися застороги викладача-майора з військової кафедри тоді ще Львівського політехнічного інституту. Наш наставник суворо повчав, у яких випадках ми маємо право пропустити заняття: «Хіба що трамвай відріже вам ноги, то мусите прийти з відрізаними ногами, показати їх мені. Щойно тоді я дозволю вам пропустити одне заняття». Зрозуміло, з боку майора це була іронічна гіперболізація у властивому йому казарменому стилі. А от голова комісії говорив цілком серйозно, не особливо замислюючись над тим, як той виборець з обмеженою мобільністю мав би прийти до дільниці й попросити допомогти йому сюди дістатися.

Вся ця історія, звісно, більше схожа на жарт, проте не думаю, що він розвеселить людей з порушенням опорно-рухового апарату. А згідно з останньою статистикою, таких осіб лише у Львові – понад сім тисяч. Але це лише частина людей, котрі потерпають від незабезпечення доступності. До категорії маломобільних груп населення (МГН), за визначенням Державних будівельних норм України (ДБН), належать: інваліди, люди з тимчасовим порушенням здоров'я, вагітні жінки, люди старшого (похилого) віку, люди з дитячими візками тощо. Тобто всі ті, хто відчуває труднощі при самостійному пересуванні, одержанні послуги, необхідної інформації або при орієнтуванні в просторі.

І що з того закону?

В Україні діє (доречніше сказати не «діє», а «є чинною») маса законів, нормативів, указів і постанов, реалізація яких не просто полегшила б життя неповносправним, а створила б їм всі умови для ведення звичного для всіх людей життя. Основний документ у цьому списку – Закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у статті 27 якого зазначено:

Планування і забудова населених пунктів, формування мікрорайонів, проектування, будівництво і реконструкція об'єктів фізичного оточення без пристосування для використання інвалідами не допускаються.

Що ж ми бачимо насправді? Органи самоврядування, представництва центральних органів, суди, міліційні відділки, театри, лікарні, вбиральні й наділа залишаються здебільшого недоступними для МГН.

Чому так? Зрозуміло – бракує коштів. А де ж вони поділися? Частково на це запитання відповіла у розмові із ZAXID.NET начальник управління соціального захисту Львівської міської ради Наталія Федорович: «Юлія Тимошенко, будучи ображеною на Віктора Ющенка за те, що не вона, а Янукович став прем’єром, виграла Конституційний суд, рішення якого зобов’язувало виплачувати всі передбачені законодавством кошти (на соціальні програми – Л.П.). А ставши за два місяці прем’єром, Юлія Володимирівна не підготувала в проекті державного бюджету ті кошти, про які вона перед тим кричала, що їх  треба виплатити мешканцям України, зокрема інвалідам, чорнобильцям, матерям, які народжують дітей. Обов’язок вплачувати ці кошти було покладено на управління соціального захисту на місцях. Тобто всі юридичні питання мешканці ставили не Юлії Тимошенко як керівнику уряду, котрий запропонував і підписав проект державного бюджету, а рядовим керівникам управлінь соціального захисту, котрі є виконавцями рішень парламенту, запропонованих урядом».

І складно цим словам пані Федорович не повірити, адже на тому, що Юлія Тимошенко винна у всіх фінансово-соціальних проблемах сьогодення, наполягають найвпливовіші нині державні діячі. Та й сама вона за свої справи нині перебуває відомо де…

Де ж шукати суть проблеми?

Хоча нас більше цікавить не так питання «хто винен?», як «що робити?». Адже проблеми доступності виникають не лише у так званих «казенних» будівлях, але й у приватних чи корпоративних: магазинах, банках, перукарнях, аптеках тощо. Ходячи центром Львова й розглядаючи входи до таких закладів, з часом усвідомлюєш: твердження, що в історичній частині міста неможливо забезпечити всі необхідні елементи доступності – міф. Якраз у центрі це реалізувати простіше, ніж у спальних районах, побудованих за радянськими «сніпами», які передбачають, що партер повинен бути на метр вищим за рівень ґрунту. Довоєнна ж забудова – і австрійська, і польська – передбачала однаковий рівень партеру й хідника. Тому якщо за останні півстоліття й відбулися якісь відхилення рівнів, то виправити їх можна дуже просто за допомогою похилих поверхонь чи невисоких пандусів. Проте у Львові продовжують облаштовувати непрохідні для возиків сходи. А якщо до них і додаються пандуси, то скористатися ними зможуть лише шанувальники екстремальних видів спорту.

Підприємці мов навмисне відгороджуються від всіх, хто не в змозі високо задирати ноги. Можна припустити, що в них з голови ще досі не вивітрилася все та ж радянська психологія, коли неповносправну людину не вважали жодним клієнтом, а жебраком, парією. Це ж лише на Заході інваліди, отримуючи солідну допомогу від держави, можуть почуватися повноцінними мешканцями, зокрема клієнтами. А як нині ситуація виглядає в Україні? З цим запитанням звернувся до Ярослава Грибальського – координатора програми «Безбар’єрна Україна»: «Раніше інвалід їздив на яких машинах? «Запорожець», часом «Жигулі» чи «Москвич». Нині ж ми бачимо міжнародний символ доступності на машинах досить дорогих, високого класу. Держава нині виплачує інвалідам достатню пенсію. Багато хто з них працює на непоганій роботі. Інша справа, що тут знову виникає проблема доступності, якщо інвалідові доведеться добиратися на роботу, а транспорт не цілком є доступним. Взяли б мене на роботу в банк, а я не в кожен банк зможу зайти. Тобто доступність також є одним із важливих чинників соціального стану».

Обійшовши кілька десятків магазинів, я зрозумів, що до сприйняття неповносправної людини за повноцінного клієнта нам ще далеко. От – магазин популярної мережі побутової техніки.

Добратися до входу на візку чи з візком – жодного шансу. Питаю в менеджера: чому? Той довго входить у суть запитання, з’ясовує, від кого я прийшов, де той інвалід. І врешті-решт дає вбивчу за своєю щирою наївністю відповідь: «Так ми ж це приміщення орендуємо, хай власник цим і займається».

От ще один нещодавно відкритий фешенебельний магазин у центрі Львова. Забезпечити тут доступність – що два палці об асфальт. Потрібен навіть не пандус, а похилий майданчик перед входом. Але ж – ні, тут влаштовують мармурові сходи a-la «Геть візочників». Захожу, розпитую – ті ж здивовані очі, та ж відповідь. І так десятки разів.

Хоча сумлінні підприємці все ж намагаються організувати доступність, адже зробити це доволі просто.

Ок, сприйняття МГН як клієнтів не працює, але є ж закони про доступність. Чому ж не діють вони? Спробуємо розпитати компетентних людей. Підемо доріжкою, якою проходять ті, хто намагається отримати дозвіл на будівництво чи реконструкцію.

От директор департаменту містобудування Львівської міської ради Андрій Павлів надає містобудівні умови. Чи здатен він змусити підприємців шанувати інвалідів? Пан Павлів лише розвів руками: «А що ми можемо зробити? Нині органи міського самоврядування повністю усунуті від процесу проектування, контролю за проектуванням та контролю за будівництвом. Але в усіх будівельних вимогах, які ми видаємо з 2006 року, обов’язковим є пункт про доступність. Інша справа, як цю вимогу виконують. Будівельники намагаються на всьому зекономити. Контроль за проектом здійснює Львівдержбудекспертиза, а контролювати будівництво і приймати об’єкт в експлуатацію вповноважена інспекція Архбудконтролю».

Експертиза

Що ж, продовжимо з’ясовувати проблему, подавшись далі вказаною паном Павлівим схемою. Отже – Львівдержбудекспертиза, директор відомства Василь Князик люб’язно погодився відповісти на всі питання, які б нас цікавили. За його словами, всі проектанти, які подають документацію на експертизу, повинні дотримуватися законів, нормативних актів, указів Кабміну, які стосуються забезпечення доступності архітектурних об’єктів.

От, приміром, у вже згаданих ДБН, пункт 4.1 котрих чітко вказує:

При проектуванні та реконструкції громадських і житлових будинків слід передбачати для інвалідів і громадян інших маломобільних груп населення умови життєдіяльності, однакові з рештою категорій населення.

Чому ж, приміром, у центрі практично неможливо зустріти магазин, аптеку, банк тощо, обладнаний пандусом, придатним для руху по ньому інвалідним візком? Пан Князик пояснює: «Це ж історичний ареал, там неможливо це зробити. Але там вхід облаштовують або підйомником, або приставним пандусом. А ще вони ставлять кнопки, але поруч з ними мали б забезпечити потрапляння інваліда досередини».

Я не сперечаюся, можливо, я погано шукав, але поки що єдиний підйомник на цілій Львівщині мені вдалося побачити лише у партері Львівської обласної ради.

Щодо кнопок виклику, якими часто обмежуються проектанти, то варто було б обладнати їх музикою, яка б відповідала їхньому реальному функціональному призначенню – на мотив «Ти кто такой? Давай дасвіданя!». Бо ніхто з опитаних мною працівників закладів торгівлі, фармації чи банківської сфери не пояснив мені більш-менш предметно, що робитиме, якщо хтось натисне на кнопку.

Доволі промовисте розташування кнопки на одній із відвіданих мною аптек.

Людина на візку чи мати з візком узагалі не має шансу до тієї кнопки дістатися. І це попри те, що в роз’ясненні Державної архітектурно-будівельної інспекції  № 22/4–3207 (06.07.2009) чітко вказано:

Що стосується кнопки виклику персоналу при вході до аптеки чи аптечного кіоску, то вона може використовуватись як додатковий засіб забезпечення доступності осіб з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів соціальної сфери. Слід зазначити, що наявність такого засобу доступності не звільняє заклади охорони здоров’я від виконання умов зазначених Державних будівельних норм у повному обсязі.

Контроль

Чому так і куди дивилася Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області? Адже її прямим обов’язком, згідно з Положенням про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, зокрема, є контроль за дотриманням: «юридичними і фізичними особами законодавства, стандартів, проектних рішень, нормативів, норм, порядків і правил під час виконання перепланування та реконструкції (дообладнання) житлового фонду, будівель громадського призначення, елементів благоустрою територій для задоволення потреб осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення».

В Архбудконтролі мене вже зустріли не так люб’язно, а коментарі погодилися давати виключно «оф-рекордс» й інкогніто. Там мені доступно пояснили, що їхній вплив на ситуацію доволі обмежений, адже, згідно з  Постановою Кабінету Міністрів України N461 від 13 квітня 2011 р.: 

Прийняття в експлуатацію об'єктів,  що належать до I - III категорії складності,  та об'єктів,  будівництво яких здійснено на підставі  будівельного  паспорта,  проводиться  шляхом  реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією та її територіальними органами, поданої замовником декларації про готовність об'єкта  до  експлуатації.

Тобто лише об’єкти вищої категорії складності мала б чітко приймати інспекція. Це, зокрема, багатоповерхівки, котрі коштують понад 15 млн грн. Але чи й з цим усе гаразд? Дозволю собі висловити сумнів. От, приміром, один зі щойно зведених будинків у спальному районі.

Зі входом до житлового сектору – все в порядку: є пандус, відповідні ліфти тощо. А от з магазинчиками, облаштованими у партері, якось не дуже склалося для МГН. Ну не чекають їх тут, та й годі.

Але повернемося до тих дрібних об’єктів, які, власне, й належать до цієї нещасливої категорії I - III. Отже, інспекція, як мені пояснили в Архбудконтролі, лише отримує декларацію про  готовність  об'єкта  до  експлуатації. Чи має Архбудконтроль право перевірити, наскільки замовник виконав усі вимоги ДБН? Так, пояснюють мені, має, але об’єктів багато, а інспекторів як кіт наплакав. От якби хтось офіційно поскаржився – то була б інша справа. Чому, наприклад, відповідного листа до нас не міг би надіслати Комітет доступності, створений при Львівській міській раді?

Усвідомлений глибиною печалі інспекторів, виходив з їхнього відомства. І тут мимоволі зауважив, що й сама будівля Архбудконтролю не надто відповідає інспектованим ним нормам щодо доступності. Така ж ситуація і в будівлі, де розташувалася Львівдержбудекспертиза (в ході підготовки матеріалу виробив у собі звичку звертати на це увагу).

Вхід до Львівдержбудекспертизи і до Архбудконтролю

Ну що ж, як то кажуть: чоботар без чобіт – це наша національна традиція.

Перехід 

Так-от, згаданий Комітет доступності, звертаюся до його голови - заступника мера Олега Синютки: чому маломобільному населенню тяжко живеться у Львові? Пан Синютка спершу глибоко зітхнув, і в цьому щирому зітханні чітко читалося контр-питання: а кому нині легко? А вголос він заявив, що це не зовсім так, що за останні роки в місті активно підлаштовували наземні пішохідні переходи до потреб МГН, опускаючи бордюри. Що Львів вже наступного року стане першим містом в Україні, де всі (понад сім сотень) наземні пішохідні переходи стануть придатними для користування інвалідами.

І з цим складно не погодитися, місто за останні роки справді змінюється просто на очах. Тобто підстав для втіхи є достатньо. Хоча є й зауваження, їх я почув у розмові з Ярославом Грибальським: «Наприклад, дуже часто трапляється так, що з одного боку бордюр на переході понижено, а з іншого – ні. Це означає, що людина відірвалася з одного берега, а до другого пристати так і не змогла. А це – вкрай небезпечно. Зрештою, навіть під час ремонтів вулиць у ході підготовки до Євро-2012 далеко не всюди пішохідні переходи були забезпечені доступністю».

Окрім того, у місцях пониження бордюрів чомусь дуже часто виникають калюжі, а взимку – ковзанки. Бордюри понижують не до передбаченого рівня (максимум – 5 см). Чи вдасться все це виправити до наступного року? Сподіваємося, що так, хоча і є певні сумніви, бо, приміром, як зазначив, Ярослав Грибальський, перехід біля головного корпусу Університету ім. Івана Франка став придатним для маломобільних груп населення лише після трьох років відповідних домагань і звернень…

Перехід біля готелю "Жорж" з одним неопущеним бордюром

Узагалі ця тема є не те що обширною – невичерпною. Ще ж ми поки що не зачіпали питання доступності на транспорті. А в статті 28 вже згаданого Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» зазначено:

Підприємства, організації та фізичні особи - підприємці, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами.

Проте зачекаємо завершення розпочатої транспортної реформи з надією на краще.

Відкрите суспільство чи ґетоїзація?

Третього грудня – Міжнародний день інвалідів. Державні достойники черговий раз виступатимуть з промовами про те, як неповносправним людям щасливо живеться в цій країні.

Ще 1999 року, коли в нас нарешті було скасовано радянські будівельні норми й правила, а натомість імплементовано нові, орієнтовані на західні стандарти принципи містобудівництва, виникла надія, що зміниться й філософія суспільства. Адже в країні рад людину з обмеженими можливостями намагалися загнати певним чином у ґето, де вона б гуртувалася із собі подібними й «не заважала» решті суспільства будувати світле майбутнє.

Тепер же суспільство мало б інтегрувати людей з особливими потребами, створивши для цього всі умови й прибравши всі бар’єри. Чи готове саме суспільство до цього? Мені здається, ще ні. Ми ще не здатні усвідомити простого факту, що біда може трапитися з кожним. Та навіть не конче, щоб траплялася біда. Зрештою, каюся, я й сам взявся за цю тему лише після того, коли відчув на власній шкурі всі незручності мандрування містом з дитячим візком. І це – у Львові, у місті, яке, за твердженням експертів, поки що найкраще пристосоване до потреб маломобільних груп населення. Навіть страшно уявляти собі, що ж робиться поза Львовом, особливо у провінціях.