Едвард Сноуден

Вшановуючи Альбера Камю

У дебатах про те, хто такий Сноуден – зрадник чи герой, губиться властива проблема: дотримання прав людини, зокрема права на приватність, недоторканність особи, коресподенції і житла. На порушення прав людини наводиться широкий спектр пояснень – від боротьби з тероризмом до того, що, мовляв, «пишуться навіть міжурядові перемовини». Авторитарні і тоталітарні режими зазвичай узагалі не вдаються до жодних пояснень. Свого часу в соціалістичній Чехословаччині таємні записи розмов опонентів режиму було використано для їх публічної дискредитації. Можливо, міжурядові перемовини й записуються – зі згоди сторін, які беруть у них участь, і з метою уникнення непорозумінь. Так само, як легітимно пишеться інтерв’ю між тим, хто формулює, і тим, хто доброхіть погодився відповідати на запитання. Записуються дискусії, лекції, виступи, прес-конференції. Коли ж записуються розмови між чоловіком і жінкою, які вони ведуть удома, спілкування між друзями, зчитується, зберігається й опрацьовується їхня кореспонденція, тоді порушується одне з фундаментальних прав людини – право на приватність. Випадки таких втручань реґулюються законодавством, перелік доволі обмежений, хоча зацікавлені намагаються якомога розширити його, подбавши, аби в цій сфері було принаймні максимум сірої зони. Скидається на те, що сама сфера дедалі більше усамостійнюється, виходячи з-під контролю наглядових інституцій, які сумнівно чи здатні що-небудь удіяти. Наївно сподіватися, що держава як така виявлятиме достатньо здорового глузду, щоб шанувати приватне життя своїх громадян. Логіка її функціонування підштовхує довідуватися все про всіх і кожного – погляди, думки, врешті, колір спідньої білизни, кількість коханців (коханок) або ж те, чому їх немає. Якщо громадянин не готовий щодня обстоювати свої права, втрачає дар заради них виявляти солідарність, він, напевно, все одно не вартий того, щоб втрачати свободи, але він їх поза всяким сумнівом утрачатиме. Прикметно, коли викривачі масових порушень прав людини знаходять притулок у тих державах, режими яких мають ще розмитіші уявлення про права людини, ніж ті, кого вони з повним моральним правом щойно дезавуювали і продовжують це робити, як Едвард Сноуден. Якщо в біполярному світі холодної війни перекидалися з ідеологічних чи фінансових міркувань, сьогодні на перший план виходить цілком інша особистість, яка, судячи з усього, не бажає бути розмінною монетою між режимами і системами, не хоче міняти один режим на інший, нічим не кращий, якщо не гірший, а притулку змушена шукати тільки тому, що не може катапультуватися в космос і вірить у можливість змін. Правдоподібно, відповідні установи країн, чиї лідери зараз обурюються, що їх прослуховували, займаються тим самим, тишкома заздрячи оснащенню американських колег, хоча, мабуть, їм для втручання в приватне життя «своїх» і «чужих» громадян його також не бракує. В цьому зв’язку хочеться згадати Камю – йому виповнилося б сто років. У запеклій сутичці з Сартром, який виправдовував топтання державою окремо взятої людини і груп людей в ім’я «світліших», «гуманніших» цілей, слушність на боці Камю. Поважні видання пишуть, що «сьогодні це вже нарешті ясно». Ще й як!