Галичани. Частина перша

Останнім часом інформаційний простір України заполонили, як правило, дуже спекулятивні повідомлення та статті про відмінності між «галичанами» та «східняками». Треба так розуміти, що до інструментарію сучасних методів політичної боротьби додався дуже вагомий і ефективний чинник – навколоісторичні баталії, а точніше інформаційні війни на теми історії.

Таке надмірне зацікавлення історією в українському суспільстві частково можна зрозуміти, оскільки модерну політичну націю без історичної пам’яті годі уявити. Але спроби вибудувати національну ідентичність, домінуючою складовою якої була б історична пам’ять, також є дуже ризикованими. Є загроза, що пам’ять про минуле може заступити перспективу майбутнього і занурити суспільство у обговорення складних історичних питань, замість вироблення стратегії і тактики розвитку. Тим більше, що для українців історія є найбільш вразливим місцем, де можливі не тільки сміливі інтерпретації, але й масштабні маніпуляції.

Сучасні політтехнологічні  методи, що застосовуються в «історичних війнах», попри свою маніпулятивність, хибують на надмірні узагальнювання та приписування величезним колективам поведінкових рис, характерних для окремих індивідуумів. Тут мається на увазі наділення окремих народів особливими характеристиками, як от чесність, героїзм, здатність до самопожертви тощо. З такою ж легкість окремим націям можуть приписувати лінивство, здатність до зради, жорстокість. Галичанам завжди приписувались якісь неймовірні властивості та здатності, але, поза дефініцією, «галичан» важко було, так би мовити, «зафіксувати» в реальному житі. Позаяк багатовимірність цього явища радше нагадувала ртуть, що при найменшому доторкові розсипається на дрібні частинки. Галичани насправді майже завжди були такою собі аморфною групою, яку виділяли інші шляхом «іншування». На шляху до формування повноцінної галицької ідентичності як правило виникало дуже багато перешкод і загальнодержавного, і внутрішньонаціонального характеру. Довший час галичани залишалися русинами, потім змогли перетворитися на політичних українців. Саме ця зміна та постійна конкурентна боротьба з поляками стали найбільшою перешкодою на шляху формування окремої галицької ідентичності. Але найбільше завадила піти своїм окремим шляхом консолідація із українцями з російської України та намагання вибудувати з ними потужну платформу для держави Україна.

Галичани майже ніколи не уявляли себе окремою самодостатньою групою. Їхня внутрішня слабкість часто виводила на перший план принцип орієнтації на більш «зрілу» та потужну силу. Для москвофілів такою силою однозначно була Росія, а для українофілів – Наддніпрянщина. Те, що галичанам вдалося зберегти за найгірших обставин свою національну окремішність, вони однозначно мають завдячувати Греко-Католицькій Церкві. Ні для кого з дослідників не є таємницею, що після приєднання цих територій до Австрії у 1772 р. русинське населення вперше було втягнуте у велику політику. Відень не довіряв старій польській еліті, а тому намагався усіляко обмежити її впливи в коронному краї. Для цього використовувались різноманітні методи. Найпоширенішою була політика заміни старої польської адміністрації вихідцями із Богемії та Моравії, для яких не чужими були слов’янські мови, і які водночас були вишколеними австрійськими бюрократами. Цей експеримент не був до кінця успішним тому, що через покоління ці богемські бюрократи встигли породичатися із місцевими поляками і сполонізуватися, виняток становили тільки німці-протестанти. 

 

Те, що галичанам вдалося зберегти за найгірших обставин свою національну окремішність, вони однозначно мають завдячувати Греко-Католицькій Церкві

 

«Верхівкової» перебудови виявилося недостатньо для того, щоб цілковито контролювати приєднану територію і зменшити можливість прямого тиску поляків на імперську столицю. Потрібні були масштабніші і глибші заходи. Саме тоді в імперській столиці з’являються плани певної «гармонізації» краю, які насправді були намаганням запровадити систему противаг у галицьку політику. Таку противагу надмірним амбіціям поляків  міг скласти досить чисельний народ – русини. Правда, окрім своєї сполонізованої церковної ієрархії цей селянський народ нічим особливо не вирізнявся від польських селян. Для того, щоб русини могли «гасити» надмірні польські амбіції, треба було провести просто титанічну працю для витворення серед них провідної інтелігентної верстви, сформувати в них повноцінну соціальну структуру.

Перші заходи у цьому напрямі позначилися юридичним затвердженням національної назви «русини» (латинізований варіант німецькою мовою - die Ruthenen) та зміною статусу унійної церкви, яка завдяки австрійцям стала називатися Греко-Католицькою. Мало того, відтепер кандидат міг бути висвячений на священика тільки після закінчення університетських студій. Чинні священики почали отримувати сталу державну платню, що зробило їх менш залежними від місцевих обставин. Оскільки греко-католицькі священики мали право одружуватися і мати сім’ї, а своїм дітям могли забезпечити набагато кращі умови, давши їм освіту, то фактично Греко-Католицька Церква в прямому розумінні цього слова «народила» майбутню світську українську еліту. В майбутньому діти священиків ставали адвокатами, журналістами, вчителями, а в політичному плані нерідко навіть соціалістами-радикалами. Тобто закиди окремих сучасних політиків від історії в тому, що галицькі українці є штучним витвором і «австрійською інтригою», не витримують жодної критики. Ніхто нікого не придумував, ніхто нікого не створював. Тут може йти мова тільки про зміну обставин із несприятливих в умовах Речі Посполитої на більш позитивну кон’юнктуру в державі Габсбургів.

Те, що формування модерної національної ідентичності у галицьких русинів відбувалося довкола їхньої релігійно-конфесійної належності, обумовило її ультраконсервативний характер. Світське і церковне досить тісно перепліталося в житті галицьких русинів, а священики ставали не тільки духовними провідниками, але й  політичними авторитетами та певною мірою репрезентантами державної влади. Структура раннього політичного руху русинів дуже легко накладалася на церковну ієрархію, а вирішальне слово залишалося за митрополитом та єпископами. Певної ваги священикам в очах селян додавало також те, що вони довший час залишалися свого роду «глашатаями» влади, ознайомлюючи в церкві селян із останніми указами та адміністративними розпорядженнями австрійської влади. 

 

Те, що формування модерної національної ідентичності у галицьких русинів відбувалося довкола їхньої релігійно-конфесійної належності, обумовило її ультраконсервативний характер

 

Соціальна однорідність, оскільки серед русинів не було, ані аристократів, ані підприємців, ані навіть великих поміщиків, сприяла на початках формуванню у них відчуття єдності за двома критеріями: приналежність до селянства і до Греко-католицької церкви. Саме тому довший час революційний рух поляків селяни сприймали як наміри «польських панів» змусити «доброго цісаря» знову повернути кабалу. Прикметною в цьому ключі є поведінка руських селян під час революції 1848 р. Хоча русини також скористалися із революційних подій, створивши свої перші політичні організації на чолі з Головною Руською Радою, але в основній своїй масі виступили як контрреволюційна сила. Пояснення такої поведінки просте, бо революційною силою були поляки. По цілому краю поширилися чутки, що польські «пани» повстали проти цісаря, щоб знову повернути панщину. За окремими переказами, які підтверджують частково архівні матеріали, русини сформували свій окремий батальйон, який мав вирушити до Будапешта на допомогу урядовим військам, щоб разом придушити революцію. Почувши про таку вірність до правлячої династії, мама молодого Франца Йосифа – ерцгерцогиня Софія вишила власноручно хоругву для цього батальйону, на якій жовтими і блакитними нитками вигаптувала слова: «Тільки вірність веде до перемоги».

Антиреволюційні настрої та лояльність до Габсбургів надовго закріпили за галицькими русинами означення «Тирольці Сходу». Ця назва прирівнювала русинів Галичини до гірських тирольців, які так само, як і вони, виявили відданість правлячій династії Габсбургів під час революційних подій. Це означення ще довго супроводжувало русинів, але в устах переконаних революціонерів звучало радше осудом «забитим», непоступовим селянам. Негативні оцінки галичанам, окрім поляків, давали ще багато наддніпрянських політиків та громадських діячів, звинувачуючи їх у партикуляризмі – намаганні розбудовувати свій окремий від українського проект. Але найбільше діставалося галичанам за відсутність революційного духу. Галичан звинувачували у відсутності у них революційно-руйнівної сили, бо для того, щоб повалити ворожу владу і збудувати власну державу, на думку наддніпрянців М.Драгоманова, М.Грушевського та навіть П.Скоропадського, неодмінно було володіти саме такою рисою. Напевно, ця критика все-таки подіяла, але тільки на молодше покоління галичан. Після подій 1917-1921 рр., коли молоді люди розчарувавшись у політичній тактиці попереднього покоління, вдалися до створення структур УВО та ОУН. Наскільки позитивною чи негативною виявилася ця тактика для українського соборного руху - мають ще відповісти історики. 

 

За окремими переказами, які Антиреволюційні настрої та лояльність до Габсбургів надовго закріпили за галицькими русинами означення «Тирольці Сходу».

 

Через призму «революційного потенціалу» оцінив галичан також їхній земляк Микола Шлемкевич, опублікувавши окрему книгу під назвою «Галичанство». Його дослідження могло б претендувати на працю з точки зору етнопсихології, якби був застосований хоча б якийсь науковий метод, а не порівняльно-оціночні характеристики. М.Шлемкевич переповів більшість стереотипів, які приписували галицькому етнотипові, здобрюючи їх невдалими порівняннями з наддніпрянцями та переповідаючи різні поведінкові практики з минулого. Пишучи про наддніпрянців, він наділяє їх рисами пасіонарних бунтівників, здатних на яскраві, необдумані кроки: «Звернемося до політичних верхів нашої недавньої історії, отже, знову до років революції й державности 1917–1920 років. Східна Україна дала армію Української Народної Республіки, що під проводом Симона Петлюри вкрилася славою в обороні своєї державности, героїчну армію, але нечисленну, коли міряти її простором і населенням України. Та коли говоримо про ті роки, тоді з якоюсь необорною конечністю виринають в уяві поруч тієї армії УНР – кольоритні повстанчі загони, що носилися з вітром по вільному степу в своїх як крила розпущених киреях і своїх голубих, зелених, жовтих, золотих і чорних шликах. Ті народні армії виростали з дня на день, як степові трави, і знову вмить зникали, пропадали як весняний дощ, що всякає в спраглу вологости землю. Це воскресали давні і тоді ще живі, вічні степові примари, і луною сповивали їх давні і нові пісні. Скільки веселого гуку і скільки вродливого і розсміяного щастя пролітало в ті дні на буйних конях по степу широкому, по краю веселому!»

Такий поетичний опис східноукраїнської отаманщини та анархії, при цілковитій безкритичності щодо цього явища, був не тільки хибним, але навіть шкідливим для наступних поколінь читачів цього твору. Автор не завдавав собі труду для пошуку раціональних пояснень явищу східноукраїнської анархії та її руйнівної сили, такі пасажі були потрібні йому для того, щоб представити галичан як сіру сукупність посередностей: «В той самий час Західна Україна дала досить велику, коли знову брати до уваги тісний простір і меншу кількість населення, але сіру Галицьку Армію, без яскравої провідної постаті; армію, що проходила вздовж і впоперек степу, неначе панцирник, розрізуючи революцією схвильоване, українське народне море. За нею залишалося менше барвистих споминів, але більше твердої дисципліни. Це знову щось із галицького стилю. І зрікатися його – це зрікатися себе...

Як бачили ми раніше, галичанство – це раціонально організована пересіч, і в такій формі воно творче і корисне. Коли ж воно зрікається цих раціональних первенів у правді, моралі, в логіці, коли воно зрікається своєї раціональної функції служення великій батьківщині, посягаючи по непосильну для нього владу над нею, воно тратить ґрунт під ногами і стає карикатурою. В бунтах і розколах власної організації воно дає карикатуру степової отаманщини. Там у 1917-му і наступних роках бачили ми живі з’яви Трясил, Підков, Гамалій, Тарасів Бульб – потужні постаті, повідь вітальних сил, що переливаються через береги. Надмір життя необнузданого коня розряжався в тій отаманщині. Галицькі отамани – це найчастіше породження не обильности, не багатства вітальних сил, але навпаки, якихсь недостатків, якогось браку. Це рекомпенсати фізичних недуг, психічних спинень, з якихсь причин незаспокоєних пристрастей. Звідси зловіщий чар і наївна – по той бік добра і зла – жорстокість степової отаманщини, і звідси ніякої краси, тільки раціонально-програмова, ідеологічно приписана аморальність і жорстокість галицької отаманії...»  

 

Галичан звинувачували у відсутності у них революційно-руйнівної сили, бо для того, щоб повалити ворожу владу і збудувати власну державу, на думку наддніпрянців М.Драгоманова, М.Грушевського та навіть П.Скоропадського, неодмінно було володіти саме такою рисою

 

Якщо припустити, що під «галицькою отаманією» М.Шлемкевич мав на увазі персональне суперництво та викликані ним розколи в ОУН, то можна було б частково погодитися із його оцінками. Але він звинувачує не так отаманщину як явище, але відсутність у галичан тієї відчайдушності, яка б безкомпромісно і неупинно могла зробити невідворотнім вибух національної революції. Даючи психологічні характеристики галицьким провідникам, М.Шлемкевич зображає їх типовими психологічно закомплексованими, ущербними інтелігентами. При цьому ущербному «інтелігентові» протиставляється природній і бунтівний тип наддніпрянця. Раціональності ставиться у приклад бунт та сила руйнування. Зрозуміло, що тут маємо справу із досить вульгарною стереотипізацією та дуже грубим протиставленням «природного наддніпрянського воїна» «закомплексованому інтелігентові», продуктові західної цивілізації. М.Шлемкевич, рухаючись у фарватері донцовських писань, відводить галичанам роль вічних «помічників» наддніпрянців у боротьбі за побудову української держави. Він пише: «Це найглибше пізнання галичанства й його завдань, осягнуте найглибшим духом Галичини. Переведене на звичайну мову понять, його зміст такий: ми, галичани, це не плем’я геніїв і героїв, але плем‘я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва. І хочемо чи ні – так бувало досі. Звідтіля приходили заплідні мислі. Досить пригадати вплив Шевченка на відродження Західної України; вплив Драгоманова на вище описану духову революцію під проводом Франка. І в новіші часи ідеї українського монархізму подав Галичині придніпрянець Липинський, і проповідь націоналізму в західних землях зв’язана з особою придніпрянця Донцова. Галичина приймала ті ідеї, оформлювала їх, живучи духово в їх тіні».

Цією статтею я хотів би започаткувати цілий цикл публікацій, присвячених темі галичан. Для того, щоб не бути звинуваченим опонентами у намаганні своїми статтями ще більше розколоти єдність і монолітність української нації, хочу вдатися до своєрідного експерименту, а саме – запропонувати низку статей на цю складну тематику, де б наддніпрянці «говорили» про галичан, а галичани - про «східняків». Тобто це має бути своєрідна ретроспектива взаємного сприйняття або несприйняття одних одними провідними політиками та громадськими діячами з обох боків колишнього кордону. Хотів би познайомити читачів із думками на цю тему М.Драгоманова, М.Грушевського, П.Скоропадського, Д.Дорошенка, О.Назарука, Л.Цегельського, І.Боберського та інших. Наступним у планах є дослідження сучасних масмедійних продуктів, де творяться і тиражуються стереотипні образи галичан та наддніпрянців. Сучасні художні фільми, літературні твори, в яких порушуються ці теми, є, на жаль, дуже ефективними методами на формування різного роду стереотипів в історичній пам’яті та свідомості. Хотів би лише додати, що спроба деконструювання побутуючих у цих творах стереотипів та кліше є не менш цікавою роботою для сучасного дослідника, ніж написання фундаментальних праць з історії науковцями наприкінці ХІХ на початку ХХ століть.