Гендерна страшилка як виборча стратегія

Остання передвиборча кампанія стимулювала громадськість до обговорення багатьох суспільно-значущих, актуальних і болючих проблем сучасного українського суспільства – від кризи ЖКГ до прав етнічних меншин, від податкової та пенсійної реформ до пріоритетів міжнародної політики… Чи не вперше в історії незалежної України деякі політичні партії звернулися й до питань забезпечення гендерної рівності. Та вир політичних дебатів викинув на поверхню й чимало брудного шумовиння, адже деякі політичні гравці не гребували навіть найбруднішими методами маніпулювання суспільною свідомістю виборців та відвертою дезінформацією громадськості. Якщо до „чорного PR-у” задля дискредитації політичних опонентів (окремих діячів чи цілих партій) українські громадяни вже встигли звикнути та навіть виробити певний імунітет протягом попередніх президентських та парламентських виборів, то прямих атак на один з пріоритетних стратегічних напрямків державної політики Україна досі не знала. Мова йде про зухвалі спроби окремих кандидатів в

В середині жовтня 2010 р. мешканців міста просто засипали листівки під назвою „SOS! Україні загрожує гендер (- гей -) „епідемія”!!!”, автором яких є Андрій Калинів, член Української республіканської партії „Собор”. Чотири сторінки цього опусу присвячені примітивно-популярному викладу авторської стурбованості з приводу впровадження гендерної політики та діяльності інституту „ювенальної юстиції”. Зокрема, А. Калинів на свій лад та в дискредитуючий спосіб дає власні визначення гендерної політики, які не мають нічого спільного з загальновизнаними в Україні та закордоном юридичними та науковими дефініціями та практиками.  Гендерна політика, відповідно до автора, хибно визначається як просування гомосексуалізму та позбавлення батьків їх батьківських прав. Пан Калинів доволі специфічно розуміє гарантовану Конституцією свободу слова – для нього вона вочевидь не передбачає відповідальності за засадничо брехливі публічні заяви та свідоме введення в оману співгромадян. Тому замість обґрунтованої та аргументованої критики згаданих явищ, він вдається до маніпулювання свідомістю своїх потенційних виборців за допомогою відвертого перекручування фактів, обману, вигадок, залякування, безсоромно граючи на національно-релігійних почуттях та сімейних цінностях українців.

Претендент на роль одного з провідників львівської громади навіть не завдав собі труду бодай поверхово ознайомитися з основними законодавчими та нормативно-правовими актами, що регулюють питання гендерної рівності та ювенальної юстиції в Україні. Намагаючись пояснити, що таке „гендер” та в чому полягає сенс державної гендерної політики в Україні, партієць із двома вищими освітами (!) вигадує недоладні визначення ключових термінів та безсоромно дезінформує громадян, покликаючись при цьому на якісь „загально прийняті науки” (?), неіснуючі (тобто вигадані) проекти законів щодо розширення прав сексуальних меншин та фіктивні „статистичні дані”.

При цьому політик вперто ігнорує той факт, що єдиним законом, який стосується питань гендерної рівності та подає юридично-правове визначення ключових понять і термінів, є Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (8 вересня 2005 року, N 2866-IV). Автор також замовчує і той факт, що цей Закон стосується виключно забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків, та заборони будь-якої дискримінації за ознакою статі. У згаданому Законі взагалі не міститься поняття „гендерна політика”, уявні загрози якої автор листівки так відчайдушно „викриває”.

Стаття 1 Закону пропонує таке визначення терміну ґендерна рівність –„ рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства». Стаття 3 Закону представляє вичерпний перелік цілей та напрямків державної політики із забезпечення гендерної рівності, а саме: утвердження ґендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов'язків; підтримку сім'ї, формування відповідального материнства і батьківства; виховання і пропаганду серед населення України культури ґендерної рівності, поширення просвітницької діяльності у цій сфері; захист суспільства від інформації, спрямованої на дискримінацію за ознакою статі”.

Хизуючись своїми дипломами, політик навіть не усвідомлює, що інтелігентна людина навряд чи дозволить собі демонструвати власне невігластво та зневажливо висловлюватись про визнану та поважну в цілому світі наукову дисципліну – гендерні дослідження: „Гендеризм є балаканиною божевільних докторантів у закритому клубі якоїсь університетської кафедри”. Слід підкреслити, що викладання курсів та проводиться наукових досліджень з гендерної проблематики здійснюється у більшості поважних закладів вищої освіти сучасної України, і такими закидами А. Калинів вочевидь атакує та дискредитує академічну громаду нашої країни. Більше того, безграмотність викладу (безліч граматичних помилок, кострубата стилістика) викликає великі сумніви щодо якості освіти самого політика, не кажучи вже про очевидну некомпетентність автора у порушених питаннях. Що й не дивно: з біографічної довідки стає відомо, що досі п. Калинів працював у жеках та інших установах ЖКГ.

У запалі критики автор наче не помічає (або й просто не знає, бо ж ніколи не читав!), що ані в згаданому Законі, ані в проекті „Загальнодержавної цільової соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2015 р.” (яка очікує свого розгляду у Верховній Раді) ніде жодним словом не згадано про сексуальні меншини чи про інші питання, пов’язані із сексуальністю чи статевою орієнтацією. Натомість п. Калинів цілком безпідставно звинувачує державні інституції (зокрема, Міністерство у справах молоді, сім’ї та спорту) не лише в потуранні чи пропагуванні, але й в прямому примусовому насадженні гомосексуальності в українському суспільстві, що є відвертим наклепом.

У проекті Програми чітко вказано, що її мета – забезпечення гендерного підходу, який „визначає те, що всі суспільні проблеми розглядаються з позиції забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків. Береться до уваги той факт, що жінки і чоловіки відмінні за анатомією, психікою, світоглядом та рольовим виявленням і повинні будувати соціальні взаємостосунки на партнерській основі, тобто бути рівноцінними взаємодоповнюючими партнерами в усіх сферах діяльності.” Тут таки подано чіткий перелік основних завдань та заходів, на виконання яких спрямована ця Державна Програма, серед яких: „розробка та запровадження ефективних механізмів, які забезпечать жінкам участь у прийнятті суспільно важливих рішень; створення умов для підвищення рівня економічної незалежності жінок і чоловіків; створення умов для забезпечення рівних можливостей жінок і чоловіків на ринку праці; створення умов для гармонізації професійних і сімейних обов'язків жінок і чоловіків; формування у суспільстві культури взаємовідносин жінок і чоловіків; покращення соціальних умов для збереження загального здоров'я населення з урахуванням особливостей статей; розвиток системи освіти, вільної від ґендерних стереотипів,  проведення наукових досліджень із ґендерної проблематики та впровадження їх результатів; вдосконалення національного механізму запобігання та реагування на факти насильства й дискримінації за ознакою статі”.

Апелюючи до неіснуючих (вигаданих автором) проектів законів щодо розширення прав осіб гомосексуальної орієнтації, автор безсоромно залякує виборців, погрожуючи Україні смертною Божою карою за потурання руйнації моральних засад та сімейних цінностей, розбещення неповнолітніх. Поборник християнської моралі є ще й фахівцем з духовної гігієни, бо ж оперує біологічними категоріями (віруси, епідемія) при аналізі соціокультурних явищ. Мабуть, п. Калиніву варто було здобути ще дві освіти - у ділянці богослів’я та біології – може б тоді його тези мали б хоч якийсь сенс.

Викликає занепокоєння те, що політичний діяч, несамовито лаючи „гендер-політику” за уявне „просовування та пропагування гомосексуалізму”, неприховано нехтує Конституцією України, яка гарантує усім громадянам рівні права та забороняє дискримінацію на підставі будь-яких відмінностей:

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.

Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

            Гіперболізуючи уявні „загрози”, що їх несе багатовіковій українській культурі гомосексуальний спосіб життя окремих громадян, автор не лише безвідповідально нагнітає масову істерію довкола цієї проблеми, але й безкарно розпалює ворожнечу в українському суспільстві, стимулює нетерпимість та гомофобію, що несумісне з принципами демократії та може мати своїм наслідком поглиблення дискримінації та насильство щодо осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.

        А. Калинів також хибно асоціює гендерну політику з ювенальною юстицією. Визначення останньої автор спотворює і зводить до абсурду: «ювенальна юстиція має за мету забрати у батьків будь-які права на виховання своєї дитини». Невідомо, якими джерелами користувався автор у своїх пізнаннях ювенальної юстиції, але очевидно офіційні визначення цього правового інституту йому невідомі: відповідно до міжнародного та українського законодавства ювенальна юстиція стосується здійснення правосуддя щодо неповнолітних злочинців, і не має нічого спільного з «правами батьків на здорове виховання дітей». Більше того інститут ювенальної юстиції не є новітнім винаходом, а діє Україні ще з радянських часів (у вигляді відповідних органів та комісій у справах неповнолітних). Авторське ототожненні гендерної політики та правосуддя стосовно неповнолітних злочинців взагалі не має жодних розумних пістав - це не що інше, як свідоме перекручування фактів з метою дискредитації обох інституцій.

        Андрій Калинів зневажає не лише національне законодавство. Програмні засади Української республіканської партії „Собор”, членом якої він є і від якої балотувався на останніх виборах, також не є для нього авторитетом. Партія „Собор” не лише відкрито декларує свою відданість європейським демократичним цінностям та дотриманню прав людини, але й у розділі 3.6. своєї Програми конкретизує: „Партія послідовно сприяє відродженню традиційно високої ролі жінки в українському суспільстві, ліквідації прихованих та відкритих форм дискримінації жінок, створенню умов для підвищення ролі жінки в суспільному житті, збільшенню представництва жінок в органах управління. Особливу увагу надаємо забезпеченню охорони здоров'я матері та дитини. Утверджуючи рівноправність жінок і чоловіків, партія обстоює принципи гендерної справедливості та реалізації засад паритетної демократії у розв'язанні всіх громадсько-політичних та соціально-економічних проблем українського суспільства. Партія підтримує принцип обов'язкового представництва різних статей у кожній п'ятірці партійних виборчих списків.” То ж, закликаючи громадян „активно виступити проти впровадження беззаконня та аморальності, т.зв. гендер-гей рівності”, партієць діє всупереч програмних засад Партії „Собор”, тобто порушує партійну дисципліну. Своїми безвідповідальними заявами та закликами п. Калинів дезінформує громадян, спотворюючи смисл державної політики забезпечення гендерної рівності, вводить в оману мешканців міста фальшивими „фактами”, розпалює суспільну ворожнечу і нетерпимість, а також декларує цілі та цінності, які суперечать політичній Програмі партії „Собор” і таким чином дискредитує поважне політичне об’єднання.

Протестуючи проти гендерної політики (принципів та завдань якої він не знає, але однаково „засуджує”), партієць навіть не усвідомлює, що рубає гілку, на якій сам сидить: невже ж батько трьох донечок бачить їх у майбутньому лише у ролі покірних домогосподарок – без освіти, фаху, повноцінної особистої самореалізації, відмежованими від громадської діяльності чи політичної участі, позбавленими права самостійно приймати рішення щодо власної долі? Чи цей чоловік справді проти рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків у всіх суспільних сферах?! Чи він сам досі живе за заповітами „Домостроя”? Адже саме еволюція концепції прав людини дала можливість жінкам брати участь у виборах, і нині саме жінки складають більшість виборців, до яких так натхненно апелює кандидат.

Зневажаючи національне законодавство, політик без вагань паплюжить (і свідомо спотворює зміст) міжнародних документів із подолання гендерної дискримінації, що ними нині керуються у своїй соціальній політиці чи не усі демократичні держави світу. Свої особисті погляди та упередження політик безсоромно нав’язує мешканцям міста, не гребуючи найбруднішими прийомами маніпулювання почуттями українців та громадською думкою.

            Насторожує також, що у своєму зверненні до мешканців міста п. Калинів неодноразово покликається на християнські цінності, норми та настанови як найвищий критерій істини, яким має керуватися політик у своїй діяльності. Вочевидь, положення та норми Конституції України для політика нічого не означають: він відверто нехтує, зокрема, вимогою Статті Основного Закону України, відповідно до якої: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.» Посилання автора на потенційні загрози „гендер-гей політики” на кшталт «під карою смерті буде заборонено священнослужителям правдиво, згідно біблійного вчення гомосиксуалізм називати гріхом, та буде зобов’язано давати шлюби збоченцям, що приведе до осквернення Божих храмів гидотною» свідчать про те, що пишучи свої агітки, кандидат в депутати навіть не ознайомився із Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (23 квітня 1991 р. N 987-XII). Стаття 5 цього Закону недвозначно визначає принципи взаємин між Державою та Церквою в Україні: „Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави (…) Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій (…) Релігійні організації не виконують державних функцій (…)Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій. Релігійна організація не повинна (…) в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.»

            Доводиться визнати, що розглянутий тут випадок Андрія Калиніва хоч і є вкрай показовим, та, на жаль, він не єдиний. Іншим прикладом дуже схожих спроб маніпулювання громадською думкою є Михайло Германюк, який представляє себе як безпартійного християнина та є членом громадської організації „Покров Пресвятої Богородиці” (що діє у тісній співпраці з незареєстрованою „Українською правовірною греко-католицькою церквою”). У своїй передвиборчій програмі 28-річний кандидат зобов’язується “оберігати націю від політики анти цінностей (ювенальної юстиції, псевдо-гендер рівності, гомосексуалізму, абортів), які ведуть до втрати суверенітету України”. Він безсоромно прикривається однією з найбільших для кожного українця цінностей – державним суверенітетом України – для реалізації своїх політичних амбіцій. Опублікований на його персональній сторінці трактат під назвою „Гендер” не лише засвідчує цілковиту тотожність риторики та аргументації з текстом листівки А.Калиніва, але й вражає неприкритою зневагою та ворожістю до сучасних жінок, що поділяють цінності гендерної рівності: „Спроектована гендерна жінка є холодним цинічним монстром, який лізе драбиною кар’єри.” Пояснюючи зміст категорії „гендер”, автор без вагань вдається до маніпулювання смислом та підміни понять, він свідомо дезінформує читача, змішуючи гендерну ідентичність з сексуальною орієнтацією. Згадуючи про проект „Загальнодержавної цільової соціальної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2015 р.”, політик безсовісно спотворює її зміст та залякує співгромадян уявними загрозами співпраці між Україною та Європейським Співтовариством у сфері забезпечення гендерної рівності: „Якщо були би прийняті гендерні закони, то це означало б тотальний розклад українського суспільства, втрату національної ідентичності, та знищення основних людських цінностей”. Зухвало дезінформуючи львів’ян, п. Германюк має нахабство називати себе поборником чесної політики: свій наклепницький текст він завершує закликом „Необхідним є правдиве інформування громадськості про цю проблематику”!

Принагідно зауважимо, що свої страшилки про уявні загрози гендерної рівності та ювенальної юстиції обидва кандидати дослівно переписали з пропагандистських пасквілів розкольницької „Української правовірної греко-католицької церкви”. Той факт, що політики-початківці намагаються пробратися у місцеві органи влади за допомогою ідей та програм організацій, чия діяльність є поза законом, має стати для виборців показником правової культури цих кандидатів - того, наскільки вони самі поважають закони України та чи будуть їх дотримуватися під час перебування на посадах.

До речі, мешканці Львова та Києва мали нагоду на власні вуха чути ідентичний за змістом і формою лемент очільників (до слова, іноземних громадян!) цього незареєстрованого релігійного об’єднання під час організованої ним маніфестації проти „гендер-гей диктатури” у Києві та Львові 20 і 28 жовтня 2010: "Євросоюз просуває на Україні гендерне законодавство, яке хоче позбавити Україну незалежності, національної традиції, національної ідентичності, і одночасно і релігійної християнської традиції…" (https://uogcc.org.ua/ua/actual/article/?article=3621). Серед гасел, що їх носили довкола державних установ монахині та нечисленні послідовники новоявленої церкви, було й таке: "Гендер+Гей=Геноцид". Подібна практика – пряме зловживання національними почуттями українців, для яких геноцид не є пустим звуком, але пов’язаний з найбільшою трагедією Голодомору, спекулювати на якій святенникам не личить. Це ніким невизнане релігійне об’єднання відоме своєю радикальною войовничою гомофобією, звинувачуючи у потуранні „збоченням” та пропагуванні гомосексуального способу життя не лише мера Львова, але й Главу Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Гузара та самого Папу Римського Бенедикта XIV! Свою принципову думку щодо шкідливості нелегітимної та підривної діяльності цього утворення на теренах Львівщини вже висловили провідники львівської інтелектуальної еліти. Однак, як бачимо, нехтуючи і правовими нормами, і позицією львівської громади, деякі кандидати в депутати вперто намагаються нав’язати краянам оті хибні ідеї та настанови, штучно роздуваючи вигадані проблеми та відвертаючи мешканців міста від реальних практичних справ міського життя.

Численні громадські організації, які прагнуть дотримання принципів гендерної рівності у всіх суспільних сферах (ті, що їх автором називаються "гендер-організаціями"), насправді щодня невтомно працюють, на практиці захищаючи права жінок Львівщини, що потерпають від насильства у таких "ідеальних" українських родинах,  відновлюючи права жінок-фахівців, незаконно звільнених з праці, вимагаючи від держави виконання своїх соціальних зобов'язань перед жінками-матерями. Горлапани-політики не надто переймаються тим, хто розшукує,  допомагає повернутися додому, надає психологічну, медичну та соціальну допомогу тим нашим співгромадянкам, які потрапили у трудове чи сексуальне рабство за кордоном, хто надає правову допомогу жінкам, які опинилися у біді і  не можуть собі дозволити послуги оплачуваного адвоката, хто допомагає багатьом жінкам встати на ноги і продовжити повноцінне життя після кризових ситуацій. Щомісяця до громадських організацій звертаються сотні людей з проблемами, коріння яких лежить саме в гендерних стереотипах та гендерній дискримінації. Щоб зрозуміти їх причини та приховані механізми працюють науково-дослідні центри, що на основі перевірених наукових методів та джерел здійснюють комплексні гендерні дослідження про історичне минуле і сучасне становище українського жіноцтва. Фахові науковці та педагоги розробляють та втілюють освітні проекти, що дає змогу новому поколінню українських громадян зростати у повазі до прав одне одного, співпрацювати на засадах партнерства у всіх сферах, включно зі сім'єю. Подолання гендерної нерівності в українському суспільстві - основна мета цих об'єднань. Для громадських організацій побудова громадянського суспільства - це не модне гасло, але щоденна наполеглива праця над вихованням гідних громадян України та забезпенням дотримання їхніх законних прав та інтересів. То яке право мають новоспечені політики та релігійні фанатики паплюжити таку благородну працю?

Повертаючись до нашого випадку, змушені констатувати: чи то через власне невігластво, чи то свідомо, у своїй пропагандистській діяльності молодий політик А.Калинів безвідповідально і безкарно порушує Конституцію України та норми чинного законодавства, перекручує сутність та цілі державної політики із забезпечення гендерної рівності. Крім того, він відверто нехтує та діє всупереч програмних засад Партії „Собор”, до якої належить. Прагнучи стати одним з лідерів громади міста, своєю зухвалою брехнею п. Калинів виказує відверту зневагу до своїх співгромадян, явно недооцінюючи інтелектуальний потенціал мешканців міста, яке є осередком освіти та культури. Коли партієць вже на початку своєї політичної кар’єри має своїх виборців за дурнів, якими можна легко маніпулювати за допомогою брехні та цинічної гри на національно-релігійних почуттях, то що ж можна очікувати від такого діяча, коли він раптом опиниться при владі?! Чи й справді львів’яни готові прийняти на віру будь-яку маячню примітивного та зухвалого політика, настільки засліпленого прагненням до влади, що він готовий ошукувати і залякувати своїх виборців, розбурхувати суспільну ворожнечу, ставити під сумнів основоположні принципи європейської демократії та підважувати засади державної політики? Якщо зараз для нього „закони не писані”, чи варто нам очікувати, що ставши посадовцем, він раптом почне дотримуватися чинного законодавства? Якщо брехня є для нього способом обстоювання моралі, то що можна сказати про моральні принципи такого діяча?! 

            Виборчі пристрасті потроху вляглися, та проблеми, які зринули на поверхню під час передвиборчої кампанії, залишилися невирішеними. І одна з них – проблема інтелектуальних та моральних якостей політиків, які прагнуть стати нашими провідниками, щоб забезпечувати дотримання наших прав та свобод. Наразі практика (розглянутий приклад аж ніяк не поодинокий) недвозначно засвідчує примітивізм, невігластво, цинізм та нахабство деяких кандидатів, що безвідповідально і безкарно порушують і суспільні, і моральні закони, насправді дбаючи лише про власні егоїстичні інтереси.

Оксана Кісь, Тетяна Бурейчак

Львівський Науково-дослідний Центр "Жінка і суспільство";

Любов Максимович, Марта Чумало, Галина Федькович

Західноукраїнський Центр "Жіночі Перспективи";

Лілія Гук

ЛГМО "Дівочий клуб "Юнка";

Ярослава Сорокопуд
Молодіжний гендерний центр ім. Наталі Кобринської