«Хапнути і віджати»
IQ

«Хапнути і віджати»

Особливості місцевого самоврядування в умовах невпинної децентралізації

Назар Кісь, 25 листопада 1790 0

Є одна львівська прикмета: якщо в обласній раді гнівно засуджують політику центральної влади або обурюються діями сусідів-поляків – значить десь на балансі завалявся санаторій або профілакторій, який треба терміново передати в оренду ефективному власнику чи відразу приватизувати. І що цікавіша нерухомість, то рішучіші наміри обласних депутатів не допустити наруги над святими символами нескореного краю.

По суті, відволікання уваги – це універсальний прийом влади (і не тільки в Україні). Але на прикладі обласної ради це особливо помітно, оскільки власності – вагон (принаймні колись був), а відповідальності – нуль. За час незалежності виросли нові покоління людей, які вже не пам’ятають, звідки ці казкові багатства і навіщо вони «раді». Але й не задумуються про природу цього явища, бо воно звичне. А дарма. Тому що це – питання не тільки про можливість казково розбагатіти «на балансі».

За часів СРСР було чимало так званого відомчого майна. Санаторії для шахтарів, поліклініки для залізничників, магазини для партійної номенклатури. Зрештою, більшовики це не самі придумали. Ще коли Русь підписувала торговий договір з Візантією, то сторони не просто клялися своїми богами, а й узгоджували, хто, кого і як судитиме. За часів Середньовіччя існувала складна система права, з погляду якої нинішнє «майно» обласної ради в місті Львові виглядало б цілком логічно. Наприклад, Магдебурзьке право виводило міщан з-під юрисдикції феодалів. Села могли жити за своїм, «волоським правом». Окремі правила, суд і звичаї мали єврейські гетто. І знаєте що? Прийшли нові часи, і люди почали вимагати емансипації. Вони хотіли рівних прав і рівних обов’язків. А права й обов’язки, хай як дивно, є взаємозалежні. Зрештою, це втілилося в принцип, за яким на певній території діють універсальні для всіх правила, а межею дії права є кордон, а не соціальний статус. Якщо, звичайно, ви не представник обласної ради або ромського табору. Ці дві категорії громадян дотримуються своїх звичаїв і намагаються зберегти традиційний уклад.

Закінчивши коротенький екскурс в історію, можемо перейти до справ сьогоденних. От стоїть собі будинок на Короленка. Це ми з вами думаємо, що він стоїть на вулиці Короленка, а насправді він «перебуває на балансі» обласної ради. І тому одні ефективні менеджери хочуть його продати, інші – переобладнати, а представники церкви (теж ефективні менеджери) – отримати для своєї благої цілі. Могло б закінчитися зовсім зле, якби не бюджет, за допомогою якого кожен депутат може проявити милосердя і «виділити на потребуючих».

Під час суперечок навколо «дому для сиріт» в різних комбінаціях перепліталися слова про мораль та ефективність, про управління і відповідальність, про законність, прозорість і політичну волю. Але як тут виміряти ефективність (не говорячи вже про мораль)? Дорожче продати? Чи більше вкласти в ремонт? Хто цю ефективність має оцінювати і за якими критеріями? І що таке відповідальність, коли кілька десятків людей в залі тиснуть на кнопки «за все хороше»?

До речі, про прозорість. На сайті обласної ради, якщо з головної сторінки перейти в рубрику «діяльність», а тоді – у «приватизацію», можна побачити аж одне рішення від 31 травня 2016 року. Решта доленосних ухвал, підозрюю, розміщені десь подалі, прикриті рутинними документами.

Але є й плюси – зручна табличка з переліком ще не приватизованого майна прямо «під рукою». Тут не тільки згадане приміщення на Короленка. На тій самій вулиці, поруч, розташований КНП ЛОР «Львівський обласний центр репродуктивного здоров’я населення», який здає в оренду свої приміщення ТОВ «Центр репродуктивного здоров’я»… Хіба ж не мило?

Цікаво, що зовсім недавно депутати обласної ради обурювалися, бо центральна влада «не бажає передавати повноваження від центральних органів виконавчої влади до органів місцевого самоврядування “на місцях”»? Навіть написали ціле звернення. Чого ж самим не передати «на місця» (в села і міста області) побільше повноважень і майна? Це ж логічно. Тим паче, що простому посполитому не принципово, яка рада виставить «зайве» майно на аукціон і прозоро, отримавши найвищу ціну, ці кошти спрямує на якісь чудові проекти.

Але не все так просто. Є речі, які не так легко продати. Якщо це, наприклад, не маленький дитячий санаторій (насправді – вілла на вулиці Коновальця), а велика лікарня? Що тоді? Тоді можна змінити місце реєстрації. Обласну клінічну «переписати» у Великий Любінь, а психіатричну – прямо на село до директора, у Заклад Миколаївського району. Ще й під гаслом, зрозумілим кожному українцю: заберу, щоб хтось не вкрав. Або, цитуючи голову обласної ради, «бо міська рада може “хапнути і віджати” землю».

На цьому етапі вартувало б уже відірватися від цирку і спробувати поглянути на ситуацію адекватно. Згаданий вище принцип територіальності, коли в певних межах всі діють за єдиними нормами, коли є загальноприйняті права й обов’язки – його ж не ідіоти придумали. Від «зміни місця реєстрації», коли лікарі починають платити податки в селі директора, сама лікарня не перестає бути в місті. Це транспорт, комунікації, навантаження на мережі. Це робота різних служб. І персональна офшорна зона, тому що можна. Нехай лохи платять. Класичне жлобство, на яке ми заслужили.

Депутатів обласної ради, до речі, обирають і у Львові. Це додає ще трохи абсурдності, адже конфронтація по лінії «місто-область» вже стала частиною місцевої політичної традиції.

І що з цим робити?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук