Хибність позірної стратегії розвитку України

Це буде не надто оригінально, але мусимо погодитися, що професійність є доброю річчю будь-де. Нам хочеться не лише, аби добре знав свою справу лікар, який може мати стосунок до продовження чи не продовження життя. Ми так само бажаємо, аби й кава у кав’ярнях була смачною. Щоб перукар зробив зачіску саме таку, як хочеться, а не просто зняв з голови волосся.

І це аж ніяк не життєво важливі питання. Проте до досконалості треба прагнути. Так російський філософ Микола Бердяєв говорив у своїм есеї про досконалість християн і недосконалість християнства. Суть зводиться до того, що християнська релігія настільки досконала, що сягнути її вершин навряд вдасться. Але це не означає, що ми не маємо прагнути до цієї досконалості. Себто не робити погано. І якщо не можеш добре, то не робити взагалі. Це щодо вчинків. А якщо брати до уваги професійні риси, то не йти працювати кухарем, коли не вмієш готувати ту чи іншу страву. Вчитися можна вдома чи у навчальних закладах. Зрештою, для того вони і є.

Недавно випало бути на круглому столі, який стосувався національної ідеї. А ще інший круглий стіл порушував тему руху України на Схід чи на Захід. Теми не нові, однак відносно достатньою мірою не ословлені. Загалом у суспільстві про це говориться багато, але емоційно і нефахово. Тому більшість розмов пустопорожні і відбуваються для задоволення мовця присутністю слухача. Але чи варто говорити для того, аби не мовчати?

Однак вказані дискусії відбувалися не на базарі між продавцями цвяхів і капусти. У них брали участь люди, які нібито претендують на згадувану професійність, здобувають чи вже здобули політологічну, історичну, економічну тощо освіти. На жаль, їхні доповіді рясніли цитатами і прізвищами людей значних у світовій цивілізації, але конструктиву помічено не було. Я сам розумію, що, підсмаживши на одній сковорідці м'ясо і яйця, сніданок буде смачним і вдалим. Бо що може бути несмачним? Та якщо додати оцту і варення, то навряд смакуватиме. Знаю, що оцет додають до борщу чи пельменів. А варення добре смакує з млинцями. Отже, важливо не переборщити з інгредієнтами. Бо якщо з першим варіантом промах маловірогідний, і бути вдалим кухарем – не проблема, то зі збільшенням інгредієнтів промах щораз вірогідніший. Себто на цих круглих столах страви не вражали апетитністю, хоч проходили вони в межах загалом прекрасного семінару.

Як на мене, проблема в тому, що потік думок був якраз псевдопрофесійним. Молоді люди мислили за схемами прочитаних підручників. Проте життя суспільства – це не математика, не графіки і не правила, а белетристика, де підручники, певна річ, потрібні як каркас, але аж ніяк не як схема. Години часу, проговорені про те, як організувати державну політику так, аби в Україні було все добре, пішли намарне. Мова йшла про технічні ходи – вступати чи не вступати країні у певні міждержавні організації. Про те, як вберегти українську мову від російського нездалого телевізійного і музичного продукту, який заполонив наш простір, тощо.

Порушення таких розмов цікаве і нібито потрібне, але хибне. Щоб Україна вийшла до того стану, який буде для нас добрим, треба постійно розвивати культуру на всіх рівнях. Загальний рівень нашої освіченості доволі низький. Відповідно, і не можемо розібратися ні з національною ідеєю, ні з мовою тощо. Через неосвіченість ми мало маємо доступу до світової культури, яка створена іншими мовами і на інших рівнях розуміння. Таким чином, освіченість не підвищиться. Тому єдине, що потрібно неухильно робити, – створювати високоякісний культурно-мистецький продукт в українському мовному просторі і на українському ґрунті. Коли він почне з’являтися у достатній кількості, автоматично відпаде багато порушених питань. Не буде потреби до когось приєднуватися чи когось від’єднувати, бо буде національна самоідентифікація. Сприйняття іноземного продукту, впливів буде на рівні польських яблук, які красиві на вигляд, але їх черв’яки не їдять. Як писав польський філософ Лєшек Колаковський, видиме є красивим, а дійсне – ганебним. А наше завдання надзвичайно складне, воно полягає в тому, аби яблука були смачними і такими, що й черв’як ними не гидує, однак і не менш красивими. Це – надзавдання, але ми мусимо до нього йти. Лише з цілеспрямованим творенням українського кіна, музики, літератури ми станемо самодостатніми і почнемо оцінювати себе не як невігласів на фоні освіченого населення Заходу, а як рівні. При рівності ми не будемо їздити в Італію на заробітки, а зуміємо вдома організуватися так, щоб заробляти не менше. Тому в культуру потрібно вкладати багато грошей і створювати, перш за все, не робочі місця з мінімальною зарплатою, а потужні культурні інституції. Лише з їх появою і після їх появи та потужної діяльності обов’язково з’являться робочі місця з високою зарплатою.

Та це лише видимий бік. Перш за все, треба пам’ятати і вдосконалюватися в плані духовності. Саме на неї треба опиратися, говорячи про розвиток України та української нації. Навчальні посібники, довідкова література з політології, економіки, історії мають бути лише прикладами, чого варто уникати. Ми говоримо про схеми, наприклад, переманювання депутата з одної партії до іншої. І що з того? Так, потрібний голос буде. Але чи багато користі буде від людини, яка зрадила. Нехай і нашого противника. Ми говоримо про суспільство, про його структуру і сприймаємо за даність загальну гріховність його побудови. Ми погоджуємося, що в політиці так має бути. Ми даємо і беремо хабарі з нібито розумінням, що тільки так можна і що саме так треба.

Є такий факт, що один вже колишній народний депутат будує за власний кошт дитсадок. За те мешканці того краю мали би за нього проголосувати. Так і сталося. Там за нього була більшість голосів. Але подумаймо, що виходить. Ця людина була обрана народом для того, щоб будувати країну. Натомість, вона, очевидно, займалася власним збагаченням, як можна припустити, різними шляхами. Так накопичилися кошти, за які можна й дитсадок побудувати. Очевидно, ті кошти вкрадені в держави. Але за дитсадок у мешканці все-одно вдячність. Це природно, але ситуація абсурдна. Адже він мав працювати на те, щоб дитсадки не в одному краю, а всюди будувала держава. А не він віддавав дещицю з украденого для продовження своїх повноважень і, відповідно, грабежу.

Коли б духовність була на відповідному рівні, то таких депутатів не було б. Відповідно, все би стало добре. Хоч може й не так, як зараз хочемо, адже чимало з наших побажань – гріховні. Не треба дивитися, що в багатьох успішних країнах духовність невисоко, а живуть заможно. Гріх рано чи пізно буде викорінено через знищення вмістилища. Ідея має бути не національна, а всесвітня, вселюдська, і це – віра в Бога, додержування Його законів. Це єдиний шлях, яким варто і ми повинні йти.