Хрести, яких немає
IQ

Хрести, яких немає

Про потребу вшанування пам'яті жертв Волинського злочину

Марек Войнар, Польща, 11 липня218614

Громадська думка великої частини українського суспільства схиляється до переконання, що Польща хоче позбавити Україну права мати свій власний історичний наратив. Ця віра зміцнюється завдяки необачним заявам лідера польської урядової партії «Право і Справедливість» Ярослава Качинського та міністра закордонних справ РП Вітольда Ващиковського, спільний пункт яких містився у фразі «з Бандерою до Європи не увійдете».

Висловлювання політиків правлячих у Польщі груп наражалися на емоційну реакцію української еліти, на яку, принаймні з кількох причин, не заслуговували. По-перше, тому що ці слова взяті з інтерв'ю тижневикам правого спрямування – wSieci та Do Rzeczy – а отже, були призначені для внутрішнього вжитку. По-друге, коли дійде час до вирішення європейського майбутнього України, ПіСу, швидше за все, при владі вже давно не буде. І по-третє, як я вже писав у попередньому тексті, питання того, з якими героями Україна увійде до Європи, не буде вирішуватися у Варшаві. Та все ж варто застановитися над тим, що приховується за суто декларативним ультиматумом, аби краще зрозуміти реалії сучасних польсько-українських відносин.

Якщо ж чесно поглянемо на проблему, то зрозуміємо, що тільки агресивній антиукраїнській меншості (яка, безсумнівно, є в Польщі) залежить на позбавленні України права на свою історію і традиції. Переважній же більшості поляків ідеться про право на власну пам'ять та гідне вшанування своїх жертв. Можете, звісно, у цій ситуації запитати: що ще ми можемо зробити після організації стількох конференцій, зустрічей, семінарів, видання десятків книг, декларацій примирення? Відповідь прозаїчна. У християнській культурі, до якої належать і поляки, і українці, пам'ять про мертвих матеріалізувалася в існуванні могили як місця пам'яті. Тим часом за чверть століття існування незалежної української держави ми змогли у чотирьох місцевостях ексгумувати і по-християнськи поховати 800 жертв волинського злочину. Навіть якби ми прийняли ту кількість жертв польсько-українського конфлікту, яку пропагують у своїх працях Володимир В'ятрович та Іван Патриляк, тобто 38-39 тисяч замордованих поляків, то це означало б, що християнського поховання дочекався лише кожен п'ятдесятий з них. Швидше за все, масштаб проблеми є більшим, і ми говоримо про одну людину зі ста. Пошук жертв стає щораз проблематичнішим. І не тільки тому, що нас полишають останні свідки. Нещодавно я зробив інтерв'ю для порталу Jagielloński24.pl з Леоном Попеком, істориком Люблінського відділу Інституту національної пам'яті, координатором ексгумацій, проведених у декількох місцях на Волині. Він стверджує, що після ухвалення 9 квітня 2015 року Верховною Радою України Закону «Про вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті» (у ньому, зокрема, міститься пункт про карну відповідальність за «зневажливе ставлення» до ОУН і УПА) змінилося ставлення українців до вказування польським дослідникам масових поховань. Українці стали побоюватися розкриття інформації про такі місця. Незважаючи на те, що ухвалений закон не містить механізмів кримінальної відповідальності, він насправді веде до закриття вуст тим, хто раніше не боявся говорити про вбивства поляків загонами УПА.

Не часто зустрінеш і хрести на місцях злочинів. На самій Волині польське населення було замордоване у майже двох тисячах населених пунктів, а хоч якесь вшанування їхньої пам’яті можна знайти лише в 180 з них. Але й там були випадки, коли таблички зривалися, а написи про вшанування померлих «коригувалися». Наприклад, «були замордовані» перетворювалося на «тут мешкали». Масштаб забуття злочину символізує унікальний пам'ятник у селі Базальтове, яке до війни називалося Янова Долина. Там споруджено монумент, присвячений пам'яті сотні УПА, яка в ніч з 21 на 22 квітня 1943 року «розбила базу польських і німецьких окупантів». Під час бою, за словами апологета УПА Петра Мірчука, загинуло кілька сотень поляків і німців, а українців – лише кілька. Що там сталося насправді – кожна розумна людина може здогадатися на підставі співвідношення втрат.

Починаючи з травня, проведення ексгумації, яке й так наштовхувалося на численні перешкоди, фактично заблокував Український інститут національної пам’яті (УІНП). Дії української сторони були подані як симетрична відповідь на нищення українських місць пам'яті у Польщі, апогеєм чого став демонтаж пам'ятника у селі Грушовичі. Така оцінка вимагає певної полеміки. За останні три роки на землях південно-східної Польщі справді знищено низку українських меморіалів, могил та пам'ятників — і легальних, і встановлених без відповідних дозволів (а таких більшість). Усі вони були присвячені УПА. Я не хочу зупинятися на оцінці цих інцидентів, оскільки вона є досить очевидною. Осквернення місця поховання, незалежно від того, хто покоїться в могилі, є просто ганебним. Вояки УПА, поховані на території Речі Посполитої, мають право на могилу і хрест. Але не на пам'ятники (особливо встановлені незаконно). Право мати свою власну пам'ять закликає нас не погоджуватися на монументи, які прославляють формування, що вчинили масові вбивства польських цивільних осіб. І саме такий характер мав пам’ятник у Грушовичах. Споруджений 1994 року без відповідних дозволів за ініціативою Асоціації українців-політв'язнів сталінізму у Кошаліні чотириметровий монумент, увінчаний тризубом, упродовж чверті століття залишався подразником польсько-українського конфлікту на перемиській землі. Найбільш контроверсійним його елементом були меморіальні таблиці, які вшановували чотири курені УПА, що діяли на Закерзонні. Серед них був курінь Івана Шпонтака «Залізняка», який 17 квітня 1945 року замордував сто мешканців В'язівниці. Роком раніше цей підрозділ вбивав поляків у селах Рудка, Вулька Кровіцька, Цішанів і Фрайвельд. Незважаючи на заяви, що під пам’ятником реально поховано колишніх членів УПА, відсутність зацікавлення з боку УІНП в проведенні ексгумації, яка б мала з’ясувати реальний статус монументу, як видається, вказує на протилежне.

Фактично, висунутий УІНП ультиматум відновлення і, що найголовніше, легалізації цього пам'ятника призводить до ситуації, в якій проведення ексгумації жертв УПА узалежнюється від польської згоди на вшанування меморіалом виконавців злочину. Навіть беручи до уваги, що польсько-український конфлікт на території нинішньої Польщі мав інший характер, ніж на Волині, а злочини, вчинені обома сторонами, більш-менш порівнювані (на думку Ґжеґожа Мотики загинуло 8-10 тисяч українців і 6-8 тисяч поляків), то й так демонтований пам'ятник прославляв підрозділ, який вчинив злочини проти мирних осіб. Тож ультиматум, висунутий УІНП, є для нащадків жертв волинського злочину, а також для всіх поляків, просто образливим. Залишається вірити в те, що це тільки примха, яка виникла внаслідок патріотичного запалу, а не привід, який використовується для того, щоб блокувати дії, які могли б кинути тінь на національно-визвольний міф українського підпілля.

Абсолютно інша ситуація виникає в тих місцях, де насправді поховано тіла вояків УПА. Тут українські вимоги відновлення місць пам’яті є обґрунтованими і, звичайно ж, польська сторона мусить погодитися на них. Проте варто поставити запитання: чи блокуваня УІНП ексгумації і наполягання на одному, з точки зору поляків, скандальному пам'ятнику полегшить дискусію про легалізацію реальних поховань УПА в Польщі? Не варто сподіватися, що така дискусія буде простою. УПА в польській пам'яті не відіграє ролі партизанського формування іншої країни, яка прагне до незалежності, а оцінюється як злочинне формування. Але якщо ми говоримо про могили, то ця дискусія все ще є можливою. Тим більше, ми можемо і повинні розмовляти про ексгумацію українських жертв, загиблих від рук польського підпілля, котрі лежать у безіменних могилах на теренах Речі Посполитої. Таких місць є набагато менше, ніж по інший бік Бугу, але все ж люди, які там спочивають, заслуговують належного поховання – не тільки як українці, але передовсім як люди.

Вшанування пам'яті жертв – українських, а також значно численніших польських – звичайно ж, урешті-решт змусить нас до чесної дискусії про історичну роль УПА та про деякі підрозділи польського підпілля. І було б добре, щоб вона відбулася. Шлях до польсько-українського примирення веде не через обопільну згоду на прославляння людей, причетних до ганебних вчинків, а через консенсус щодо того, що пам'ять про жертви є завжди важливішою за пам'ять про злочинців – незалежно від того, якими ідеями вони керувалися. То, може, варто зробити перший крок у цьому напрямку?

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук