“iDream” від молодого українського драматурга

4 березня сила-силенна людей (більшість з яких – молодь) відірвалася від своїх iPhonів, iPodів й інших i-приладів та заповнила зал Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. Причиною такого рідкісного – навіть для цього театру – аншлагу стало сценічне читання п’єси “iDream” молодого драматурга Сашка Брами.

В основі драми – реальна історія молодого українського музиканта FreddyMarxStreet, який поїхав до Нью-Йорка, щоб здійснити свою мрію – стати відомим. Заради цього він потерпає від безгрошів’я і відсутності житла, грає у станціях метро, щоб зібрати гроші на вхід до клубу, де можна зіграти дві-три пісні, а на решту купити їжу. Але його депортують (разом з мрією). Ідея приреченості мрії прописана і в інших персонажах: поліцейських Біллі і Френкі, самотньому жителеві Нью-Йорка – Браянові. Кожен з них переживає власну драму, масштаби якої прямо пропорційні висоті/глибині духовних вертикалей героїв. Автор помістив їх у макрокосмос, де залежно від сприймача, кожна мікроскладова історії/й набуває множинних значень – з різними векторами і полюсами. Це й підтвердили глядачі під час обговорення. Дія, що відбувається у контретних і реальних місцях, у точно зазначений час (адже п’єса є докуметальною) не стала побутовою, перетворилася з життєвої правди у сценічну, актуальну будь-де і в будь-коли.

На афішах було зазначено, що проект здійснений в межах драматургічно-режисерської лабораторії “Діалог” при театрі ім. Леся Курбаса. Отож, читка п’єси “iDream” заявила про те, що Володимир Кучинський знову згуртовує довкола себе інціативну творчу молодь. Цікаво, заради чого?

Любов Ільницька – Володимире Степановичу, чому у Вас виникла ідея створити режисерсько-драматургічну майстерню “Діалог”, яка її мета і програма?

Володимир Кучинський – Після періоду, коли ми в театрі займалися класикою (і чим ранішою, тим краще), якось почали контактувати із сучасними драматургами: Юрком Яремком, Павлом Ар’є, КЛІМом. Мене завжди цікавили драматурги як люди, котрі творять світ. Драматургія – це артикулювання часу, сучасності, ідей, і це чи не найцікавіше в театрі. Тому, почавши з класики, цілком закономірним було бажанням спілкуватися зі сучасниками і, можливо, тими, хто вже творить світ майбутнього.

Через Павля Ар’є, який брав участь в драматургічних проектах, таких як “Royal Court”, “Драма.UA”, виник задум створити режисерсько-драматургічно-сценографічний курс. Я спробував проговорити це в унівеситеті (Львівському національному університеті імені Івана Франка – Л. І.), але там мою ідею “закопали”. Цього року мали набирати курс при унівеситеті, але з якихось об’єктивних причин це не вдалося. Та були люди, готові вступати на курс, і я проводив для них консультації. Ці консультації мені дуже подобалися, саме таких людей я шукав. І коли з університетом не склалося, я їм запропонував проводити навчання в групі. Хоча розумію, що драматург – це не дуже колективна творчість, чи, радше, зовсім не колективна, але якесь взаємне навчання можливе. Я намагаюся не брати повної ініціативи і відповідальності на себе, і розумію, що це дуже правильно. Бо виробилася дуже паскудна звичка – вішатися на педагога, на університет, так ніби це не життя, а, мовляв, я повишу тут на вішалці в університеті, потім там повишу, а моє життя колись почнеться, і коли почнеться, тоді я використаю свої знання. Мені це зовсім не подобається. Мене цікавить або співпраця, співтворчість, або – до побачення. Мене цікавлять люди, які творять цей світ незалежно від того, що навколо відбувається і які катаклізми проносяться. Програма студії формується залежно від людей, які беруть в ній участь. От є Сашко Брама, Віра Маковій, і я одразу запропонував їм робити читки своїх п’єс. Мої учні-режисери Євген Худзик і Тамара Квеквескірі на фестивалі Драма.UA теж робили читки п’єс, і це були дуже добрі читки. Так, це не досконалі вистави, але наперед обумовлено, що це читка, ескіз. І, можливо, зараз це більш потрібно – такі щирі, адекватні ескізи, аніж розлогі тяжкі вистави, в яких не дуже зуміли розібратися ні актори, ні режисер. Спершу будемо малювати дупу коня, а тоді вже можна бавитися, як Пікассо бавився своїми картинами. Лише коли з’являється легкість, можна робити великі полотна. Я даю учасникам лабораторії структуру на якусь тему, щоб вони робили ескіз нової п’єси. Чим схожі драматург і режисер? Вони “січуть” структури – один пропонує, а другий відчитує, і кожен з цим бавиться. Це те, що найбільш театральне – скелет майбутньої п’єси чи майбутньої вистави. Цей скелет обов’язково треба бачити, а вже що навколо нього наліпить драматург чи режисер, який він зробить жанр чи стиль – це вже наступний крок. Я ставлю завдання навчитися робити ці скелети так, щоб вони були дуже театральні, щоб вони були робочі самі по собі, незалежно від того, у що їх одягнути. Такі завдання драматургічної майстерні. Просто той, хто, пишучи, йде від слова – драматург – не знає театральних “примочок”, а вся драматургія складається з простих ходів. От КЛІМ – режисер, тому з ним просто, я дивлюся на його п’єсу і все розумію – притому це дає йому змогу бути дуже ідеологічним, тобто складати дуже круті вертикалі. А все тому, що він знає, як вибудовувати діалог з глядачем, з простором, між персонажами, тому легко кодує там дуже круті ідеї. Він бере теми Богдана Хмельницького, Івана Франка, Фрідріха Ніцше і знає як зробити, щоб воно мало в собі драматургічні ходи і режисер міг цим скористатися, міг зробити це живим. А той, хто йде від літератури, може дуже добре розробити літературну тему, але йому завжди дуже важко помістити її між виконавцями, між виконавцями і глядачами, між виконавцями, глядачами, простором і часом (чи часами). Цими категоріями важко мислити, а ті, хто працюють в театрі, постійно з ними стикаються, хоча не надають цьому особливого значення. Тому мета лабораторії – наблизити одне і друге, щоб драматургу було дуже комфортно в театрі, а режисерові – у драматургії.

Текст читали студенти першого курсу акторського відділення Львівського національного університету імені Івана Франка (керівник курсу – актор театру ім. Леся Курбаса Олег Стефан). Головного героя – Макса – виконував сам FreddyMarxStreet. Упродовж місяця підготовки учасники читання зуміли створити замальовку до вистави, накреслити риси персонажів, пластичні малюнки окремих ролей, створити атмосферу. Так читання не лише ознайомило глядачів із текстом п’єси, а й вплинуло на їхній емоційний стан, занурило у “мультимедійний простір мрії” (так автор визначив місце дії у п’єсі). Свій погляд на потребу такого дійства та його позитиви висловив Олег Стефан.

Л. І. – Внаслідок появи в Україні фестивалів сучасної драматургії дедалі більшої популярності набувають сценічні читання п’єс. Чи можна сказати, що читка п’єси перетворилася із озвучення тексту у повноцінний жанр театрального мистецтва?

Олег Стефан – Наскільки я знаю, в Європі це вже давно практикують. І не тільки в Європі: в Москві є Театр Читки. Там збираються актори і розігрують сучасні п’єси. Там постійні аншлаги, і все це не безкоштовно. У людей є потреба в швидкому ознайомленні з матеріалом. Дистанція від автора до втілення його п’єси дуже велика, це пов’язано з матеріальними питаннями, вкладенням різних ресурсів: театр має погодитися, знайти гроші на постановку, та ще й потрібно знайти режисера, який міг би це втілити: авторові ж не байдуже, якої якості буде вистава. А організовуючи читку, він, очевидно, не має проблем з фінансами, лише з мінімальними витратами. Ще одним позитивом читки є наявність живого моменту, бо часто буває так, що робота мусолиться, а потім виходить, і в ній начебто все є: постановка, сценографія, великі витрати, а п’єса не звучить. А тут в акторів є два тижні на підготовку, і вони на кріслах почувають себе більш вільними, більш розкутими, у них ніхто не забирає права на помилку, у них менше страху, більше внутрішнього дозволу на свободу дії та існування. І часто в таких необмежених правилах п’єса звучить сильніше, ніж у багатовитратній постановці. Пітер Брук каже, що виставу можна робити три роки, а можна робити місяць, і правил тут немає. І в одному, і в іншому випадку може відбутися як шедевр, так і щось протилежне.

Л. І. – Ви погодилися, щоб Ваші студенти брали участь в читці п’єси Сашка Брами, хоча вони завантажені програмним навчанням, та й п’єса написана російською мовою, що для багатьох створювало труднощі…

О. С. – Я поважаю творчість Сашка, і взагалі хочеться підтримати молодих драматургів будь-чим, їм потрібно сприяти. Мені подобається, коли студент, ну, й актор, має таку природу, що його кидають у вогонь – він горить, кидають у воду – він пливе. Я тішився з двох причин: по-перше, у студентів, які виховані у Західній Україні, інакше «рот стоїть», вони належать до іншої культури і працювали іноземною мовою, але взялися за цей матеріал; по-друге, тішився, що вони за дуже короткий термін багато що змогли вивчити напам’ять, і не тільки вивчити, а й осмислити, і навіть щось зачепило їхні серця. Це говорить про їхню працездатність, і тепер мені буде цікаво подивитися на різницю між тим, як вони опрацювали цей матеріал, і якою буде їхня активність в програмному матеріалі. Я знаю, що цим зацікавлений Володимир Кучинський, а все, чим він зацікавлюється – не просто так. Це була його пропозиція до Сашка, ну, а моя згода була зрозумілою, бо я зусібіч хочу підтримати все, що молоде і живе. Сашкова п’єса «Свиняча печінка» – єдина за останні роки, яка зачепила мене за живе, зачепила мою душу, і це важливо. Це не якісь там химери, метаморфози чи історичний контекст, в якому любили порпатися драматурги дев’яностих. Сучасної драматургії, яка би писала про сьогодення в Україні – обмаль.

Л. І. – Як Ви ставитеся до того, що роль головного героя втілив його реальний прототип?

О. С. – Мені було цікаво подивитися на співіснування того, хто вже почав йти професією, та того, хто купаєтся і живе у зовсім іншій воді. У Макса не було акторських завдань, в цьому матеріалі він залишався тільки при відтворенні своєї історії. А як я до цього ставлюся? Як до унікальної можливості. І добре, що студенти знайшли з ним спільну мову, щось почерпнули від Макса. Адже отої природньої органіки, яка існувала в нього, часто бракує і студентам, і акторам. Інша справа, що він не виставлений на великий простір, він не піклувався, щоб його було чути, був самодостатньою людиною, а акторові при тому треба ще й зберегти органіку. У студентах я вже бачу відчуття того, що потрібно, аби цей матеріал чули, в них є усвідомлення того, що вони творять публічну акцію.

Оскільки в п’єсі драматург описав історію свого друга, а виконавець головної ролі втілив фрагмент власного життя, то робота над текстом і його сценічне читання викликали особливе ставлення всіх, хто цю історію проживав, творив і виконував.

Сашко Брама – Історія створення п’єси почалася, коли наш з Максом спільний друг розповів, що Макс перебуває в Нью-Йорку, грає там в метро, бомжує. Через якийсь час я дізнався, що Макса депортували зі Штатів і вирішив взяти в нього інтерв’ю, бо вже тоді починав працювати з документалістикою. Потім ми з Максом місяць були в Криму і там багато спілкувалися, я брав у нього інтерв’ю на ринках, на березі моря. Цих записів назбиралося дуже багато і я вирішив спробувати зробити зробити з них щось творче... Порізав записи в аудіоредакторі і сформував з них історію. Прослухавши її, зрозумів, що було б добре додати відеоряд з фотографій, відеозаписів, на яких Макс грає в метро. З цього в домашніх умовах було змонтовано щось на зразок фільму. Потім виникла ідея показувати фільм перед Максовими концертами. З цією музично-мультимедійною програмою ми їздили на фестивалі, виступали в квартирах, гуртожитках і підвальних приміщеннях. А п’єсу почав писати приблизно півроку тому. В процесі роботи над текстом довелось передивитись чимало фільмів про американських копів та вивчити всі примочки, якими напічкані IPhon’и. Якщо говорити про підготовку сценічного читання п’єси “iDream”, яку ми готували спільними зусиллями зі студентами-акторами, то я дуже задоволений нашою співпрацею. Особливих проблем в роботі не було, хіба що російська мова: не всі змогли вичитатись і позбутися акценту, але це другорядне, головне, що була віддача. Актори багато працювали в позанавчальний час, занурилися в тему. Вони надихали мене, дуже допомагали: деякі фрагменти тексту були несценічними і завдяки їм це вдалося виправити.

FreddyMarxStreet – Коли Сашко сказав, що його цікавить моя історія та вирішив зібрати матеріали і написати п’єсу, я не бачив у цьому нічого цікавого і не розумів, навіщо це показувати, бо ж не лише у моєму житті відбувається багато всього цікавого.

А акторський досвід був для мене колосально новим, бо я не звик дві години перебувати, як у наручниках. Я – музикант, на мої концерти люди приходять з різним настроєм, з різними проблемами, і моє завдання – привести їх до спільного знаменника, щоб всі брали участь у дійстві, тоді нас поєднує єдина нитка Але все відбувається не заради об’єднання. Коли такий настрій панує в залі, на мені – велика відповідальність за, те що я роблю і що люди винесуть із залу, довкола чого провадитимуть розмови опісля. Для мене це має величезне значення. А в театрі було дуже важко, бо я не міг нічого зробити. Я бачив, як впродовж двох годин деякі люди ворушаться, бо їм не цікаво. Хотів їх привабити, налаштувати на певний настрій, але не міг цього зробити. Я ж думав, що все можливо, а виявилося, що це не так. Одна справа – цілковита імпровізація, коли ти можеш володіти публікою, впливати на неї, коли можеш зупинитися посередині пісні і почати щось розповідати. А читку не можна зупинити, бо вона йде за текстом, а поряд – ще інші актори, які йдуть за тим самим текстом. Це моє враження від нового досвіду, нової пригоди.

Богдан Грицюк (Френкі) – Коли вступаєш в діалог з партнером, повинна бути віддача від обох, тоді тобі легше відповідати на його репліки. А з Максом мені було важко вести діалог. Я думав, що це тому, що він не актор, а потім зрозумів причину – він грав сам себе і йшов на власній хвилі, а я – на акторській, він давав експресію, але не на рівні гри. Мені здається, що ми на його фоні виглядали, як іграшки на фоні людини.

Анастасія Перець (Тіфані) – Коли я прочитала п’єcу, вона видалася мені пародією на американські фільми, але в процесі розбору тексту на поверхню виплила глибша історія. Коли я дізналася, що головний герой – реальна особа, то мені стало ще цікавіше. Я не мала брати участі в читці, але прийшла на репетицію, бо мені було цікаво побачити Макса, а потім так сталося, що мене залучили до читання. Було цікаво працювати зі Сашком, ми допомагали одне одному.

Василь Сидорко (Біллі) – Cвого персонажа я спершу не розумів, мені було важко розібратися, яким він має бути, але мені в цьому допоміг Сашко. І коли я почав працювати над Біллі, то став переживати його історію. У сцені самогубства я намагався відкрити його для себе, виправдати цей вчинок. Тут допомогла Тамара Квеквескірі: вона зуміла налаштувати мене, підказала ключ до персонажа. Я зрозумів, що він розчарувався в собі, і коли приставляв пістолет до скроні, то усвідомлював безглуздість свого життя.

Сценічне читання “iDream” – безперечно, подія у театральному просторі Львова і приклад того, як за допомогою грамотної рекламної кампанії можна привернути увагу до театрального дійства. Тепер чекатимемо наступних «ластівок» від драматургічно-режисерської лабораторії “Діалог”.