Однією з головних тем в Україні на вихідних став Facebook-пост колишнього, як виявилося, радника міністра внутрішніх справ Вадима Денисенка. Денисенко, нагадаємо, запропонував не відкривати для чоловіків кордон навіть після завершення війни. Ще на три роки не відкривати, бо «інакше ми просто не збережемося як нація».
У пості Денисенка – і цьому, і наступному, де він почав відверто залякувати українців, чи, радше, українок («якщо не буде таких обмежень, в кращому випадку, протягом наступного десятиліття сюди буде завезено 2-3 млн жителів Азії») – багато цікавого, по суті, є щодо серйозних іміджевих проблем, якби, звісно, українське суспільство всерйоз і системно хвилювало це питання. У Telegram та ЗМІ досить швидко знайшли «компромат» на автора такої от дискримінаційної ідеї – YouTube-канал його сина, який під час війни живе собі за кордоном (як розповів його колишній помічник у ВР, син виїхав за кордон задовго до війни, що, звісно ж, не задовольнило опонентів) і веде туристичний блог російською мовою. Але і без цього «компромату» Денисенку добряче дісталося за свою заяву.
Але погляньмо на пропозицію пана Вадима тверезими очима. Все-таки Денисенко не перший день у політиці, був не просто нардепом, а представником уряду (Володимира Гройсмана) у Верховній Раді VIII скликання. Тож припускати, що він не розуміє, що пише – можна, але варто розглянути й інші варіанти. Скажімо, звернувши увагу на ті слова в кінці посту, які не помітив на хвилі хайпу і хейту ніхто: «Всі ті, хто пише про комплексні заходи по поверненню – лукавлять. Ніяких реальних комплексних заходів нема і не буде. На жаль».
Можливо, ця провокація (а як інакше назвати пропозицію не випускати українців за кордон у мирний час?) розрахована саме на тих, хто має розробляти ці комплексні заходи. Можливо, це спроба саме відштовхнути найгірший сценарій розвитку подій – дивіться, мовляв, чим можуть обернутися подібні ідеї, якщо навіть зараз, на рівні звичайного керівника однієї з багатьох громадських організацій, вона викликала більш ніж бурхливу реакцію.
А в тому, що якісь ідеї щодо повернення тих українців, які уже виїхали в Європу, й утримання тих, які хочуть це зробити після завершення війни, будуть – сумніватися не треба. Бо й перші далеко не всі повернуться, і другі будуть виїжджати, це ж очевидно. А на одному патріотизмі тут не виїдеш. І рано чи пізно владі, чи цій, чи наступній, після перших повоєнних виборів – доведеться шукати рішення. І як би ці рішення не генерувалися в «офісі простих рішень». Ні, не тому, який очолював Саакашвілі. Той писався без лапок, з великої літери і все-таки не впливав, по правді, ні на що. А цей може і повпливати…
Між іншим, ця ідея – закриття кордонів – далеко не нова. Ще 2010 року нардеп від Партії регіонів Володимир Ландик, один із тих, кого було прийнято вважати «міцним господарником» (точніше, таким був не стільки він, скільки його старший брат Валентин), розповідав драматичний епізод з історії їхнього сімейного бізнесу, компанії Nord.
Історія та полягала ось у чому. Ландики хотіли відкрити в Івано-Франківську свій завод з виробництва побутової техніки. Чому донецьких бізнесменів занесло аж у Галичину? Та просто на Прикарпатті були дуже низькі офіційні зарплати. І брати Ландики вирішили, що тих копійчаних зарплат, які вони платили своїм працівникам удома – галичанам також вистачить. Але виявилося, що мешканці цього регіону краще поїдуть на заробітки в Європу, ніж будуть горбатитися на заводі у Ландиків.
Про все це пан нардеп розповідав зі щирим нерозумінням – «подивіться, як працює на Сході сталевар, машиніст. Це жахливі умови. Він заробляє 200–300 доларів. А вуйко каже: "Щоб я за такі гроші так працював?! Я піду до поляка, нарубаю йому дрів, він мені дасть 100 доларів, я ще до нього схожу"». Залишимо на совісті колишнього нардепа, який десь зникнув у вихорі нинішніх буремних часів, образливе «вуйко» (зрозуміло, що так він намагався відігратися на хитрих «западенцях», які надали перевагу роботі в Польщі над працею на його заводі), але відзначимо головне. Бізнесмен відверто і чесно визнає, що в Україні, зокрема на Сході, платять працівникам копійки. Але не всюди за ці копійки люди готові працювати – настільки, що в Івано-Франківськ довелося возити поїздом робітників із Донбасу. Та й це не допомогло.
То що ж пропонував тоді, у далекому уже (і не стільки за часом, скільки за реаліями) 2010 році Володимир Ландик? А пропонував він щось схоже на те, чим відзначився нині Денисенко: «Працювати мають усі. Потрібно закривати кордони та виробляти власний продукт».
На щастя, Ландики Україною давно не керують, і часи Партії регіонів назавжди канули в Лету разом із зляканим утікачем Віктором Януковичем та зламаними ним ручками. Але ідея – проста, як двері на прохідній заводу «Норд» – залишилася. Взяти і закрити кордони. Ідея, за яку у владних коридорах хтось обов'язково зачепиться. І подумає – а дійсно, як розробляти якісь складні схеми, як робити пільгові умови для західних інвесторів і знижувати податки (у цьому місці тихо заплакав депутат Гетманцев), можна ж просто не випускати людей з країни. І їм хоч-не-хоч доведеться працювати тут.
І все б воно було так. Якби в Україні ще не залишалося багато, дуже багато людей, які уповні застали радянські часи – часи справді закритих кордонів і відсутності будь-яких умов для розвитку, для пошуку свого власного, а не визначеного Держпланом, обкомом чи головою колгоспу шляхом у житті. Невеличкий ліричний відступ. Я родом з невеликого села в самісінькому центрі України. Села, де в радянські часи – які я дуже добре пам'ятаю, бо ГКЧП, оголошення незалежності і перші вибори президента пережив у дорослому віці – пив чи не кожен другий. З різних причин, але головними були дві:
а) все одно нічого більше робити;
б) з роботи в будь-якому разі не виженуть.
Оця безперспективність та безальтернативність і довели українських селян до, будемо відвертими, алкоголізму. А потім… Потім, після бурхливих 90-х, після знищення радянського колгоспного рудименту – рівень споживання алкоголю, простіше кажучи, кількість п'яниць у селі не те що зменшилася, а практично зникла. Чому? Чому це сталося не тоді, коли останній лідер СРСР Михайло Горбачов полум'яно боровся із цією проблемою – а тоді, коли в будь-якій крамниці, і нашій сільській також, стало можна купити алкоголь на будь-який смак?
А тому, що люди отримали можливість жити власним життям. Жити і заробляти. Так, хтось – на заробітках у Європі, а хтось і тут, зокрема й на землі, яка раніше була справжнім тягарем. Люди відчули, що в них є варіанти, є шанси, є перспектива. І в таких умовах сидіти і просто собі далі пиячити – це втратити ці шанси, причому в ситуації, коли поруч такі самі люди працюють і досягають певних висот. Так у селі з алкоголіків залишилися пара пенсіонерів та один уже відверто кінчений алкаш, якого не привабило б взагалі ніщо.
Уявіть тепер, що було б, якби не було всього того, що ми пережили – так, і розвалу пострадянської економіки, але разом з тим і нових горизонтів. Люди б просто спивалися собі, як їхні батьки і діди, не бачачи жодної іншої перспективи.
Вадим Денисенко, очевидно, із хороших, правильних міркувань – фактично пропонує загнати українців за оту радянську залізну завісу, якої ми свого часу нарешті здихалися. Уявіть собі, завершується війна, купа людей – хто після фронту, хто з тилу – захоче навіть не виїхати, а просто поїхати за кордон. Вибачте за банальність, відпочити від усього цього кошмару, забути хоч на деякий час про те, що пережила вся країна. Але – вибачте, не можна. А раптом ви утечете, хто країну підніматиме.
І, разом з тим, ми ж чудово розуміємо – усі ті винятки, які пропонує екснардеп, прогнозовано обернуться (як ота система «Шлях») купою корупційних схем. Тож якою буде реакція чоловіків, особливо тих, хто пережив війну в самому її пеклі – на те, що їх і далі триматимуть на цепу, як хатніх псів, а поруч ті, хто мають «краї» у відповідних структурах, спокійно собі їздять по Європах? Мені теж здається, що аж ніяк не в стилі «Ні, ну я розумію, треба країну відновлювати, а цей от син чергового "нового обличчя" просто повіз хворого тата на лікування, та й що, що тато потім повернувся додому сам, без синочка».
А щодо кількісного підходу… В Естонській РСР на 1990 рік нараховувалося 1,57 млн жителів. Це був пік, демографічна вершина. Через чверть століття, 2015 року, в Естонії проживало 1,31 млн. Населення зменшилося на 17%, і це грубо – бо були ж і мігранти, які приїздили до цієї балтійської країни. Для наших умовних 40 млн – 17% це майже 7 млн. Велике число, нічого не скажеш. Але, разом з тим, за ці чверть століття Естонія увійшла до:
- Євросоюзу;
- НАТО;
- єврозони;
- Шенгенської зони;
- Організації економічного співробітництва та розвитку.
І зараз, попри втрату частини населення (яке замінили мігранти, можливо, навіть з Азії, як пророкує Україні Денисенко), Естонська Республіка випереджає не тільки своїх колег по екс-СРСР, не тільки країни колишнього соцтабору, а й представників старої Європи. Скажімо, ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення в Естонії вищий, ніж у Португалії та Греції.
Тож, як бачимо, світле майбутнє (іронія долі в тому, що Вадим Денисенко очолює організацію під назвою «Український інститут майбутнього») можна забезпечити не закриттям кордонів, а іншими засобами. Навіть в умовах, коли з твоєї країни виїжджає ушестеро більше, ніж приїжджає – такими були показники міграції Естонської Республіки в найважчі пострадянські часи, 1991–1995 роки.
Залишається лише сподіватися, що цей скандальний пост пана Денисенка є не способом перевірки суспільних настроїв, не пропозицією владі, а навпаки – пересторогою. Інакше навіщо тоді усе це в країні, де після урагану війни залишиться тільки, як у старі недобрі часи, спиватися від безвиході і залізної завіси на західному та південному кордонах.
P. S. Назва статті – це цитата з одного з віршів уродженця міста Дебальцеве Володимира Сосюри про його рідну Донеччину. Ту саму Донеччину, у якій – на відміну від Донбасу Ландиків (і України Денисенка) – нічого не говорилося про закриті кордони і фактичне кріпацтво, яке час від часу пропонують українцям політики, як виявилося, різних політичних напрямів.
Ми використовуємо