Ірина Фаріон: Саме згодних називатися горщиками – в піч і ставлять

Уже кілька днів на сайті zaxid.net триває жвава антропонімічна дискусія, спровокована висловлюваннями відомого львівського філолога й заразом партійної активістки Ірини Фаріон в львівському дитячому садочку.

Свого піку дискусія досягла після публікації блогу Василя Расевича «Поза межами можливого», де гостро критикуються спроби пані Фаріон, як висловився автор, "висміяти і образити тих нещасних малюків, які мають «неправильні» імена".

Було б некоректним з нашого боку не подати й думку опонента. Ірина Фаріон:

      "Ще  В. Гумбольдт, передвісник модерних лінґвістичних теорій наприкінці ХХ століття, завважив: у мові в такий дивовижний спосіб поєднано індивідуальне із всезагальним, що однаково правильно сказати – і що весь людський рід говорить тією ж мовою, і що в кожної людини мова своя [2, 77]. Проєктуючи ці слова на антропонімійну лексику, бачимо, що власні назви людей є найбільш загальними й найбільш індивідуальними та найбільш міжнародними і найбільш національними словами водночас. І це визначає коґнітивно-ментальну типологічну природу імен, призначення яких у тому, щоб виражати і словесно закріплювати типи духовної організації.

      Для прикладу кілька національно специфічних асоціювань, які легко кладуться до творення антропонімів: в українця голова асоціюється за метафоричною подібністю з гарбузом та макітрою, відтак можливі прізвиська через велику голову Гарбуз чи Макітра; а в росіянина – с капустой чи котелком; в українця вуха асоціюються з вареником, в росіянина – з «лопухом». Зауважмо й іншу антропонімійну українсько-російську диференційність: якщо в українському антропоніміконі метафорично сконотовані антропоніми типове і навіть національно-візиткове явище, що лучить нас із чеською антропонімією, то це аж ніяк не характерне для російського антропонімікону і меншою мірою польського [7, 527]. Характер наших асоціяцій, а відтак і спосіб номінації людини лежить у тій площині, яку ще визначив у своїй психологічній концепції мови Г. Штайнталь: за своїм народженням людина належить до якогось народу, і тим самим її духовий розвиток зумовлений відповідним чином [11, 114].

      Другою  універсалією, крім зазначених когнітивних  процесів, є мотиви номінації людини, що на різних кінцях планети у найдавніші і ближчі часи базовані на містично-креативній силі слова, а саме: «ім’я – це душа» – поза іменем людина не існує. Принагідно згадаємо, що приречених на смерть часто позбавляють їхніх імен, а надають лише номери. На думку відомого вченого В. Никонова, містифікація імени виникла з непоясненної реальности [4, 31]. Але чи все можна пояснити цим матеріялістичним загальником? Не заперечуючи складностей перебігу номінацій цих процесів, а відтак усвідомлення дива слова-імени, виштовхнутого з мовних надр на поверхню, вбачаємо в імені духову природу, яка без містичного перебільшення творить наше життя. Чи можна по-іншому тепер уявити наречення Шевченка? Думаю, за Божим космічним велінням ця людина-міт народилася у переддень Тарасія, що з грецької – бунтар, і провістила українцям національну весну слова-духу. І як просто народ разом з поетами ідентифікує його однокомпонентно – Тарас: «Нам треба голосу Тараса». Чи архитиповим є для росіян називати Пушкіна Сашею або Олександром? І натомість Олександр Довженко вростає у мистецький світ як Сашко, але аж ніяк не Саша… Зрештою, навіть офіційне ім’я великої Косач-Квітки Лариса не є органічно врослим в український антропонімікон – тому вона найрідніша нам як Леся. Саме така звукова ґлоса імени лягає в українську душу.

      Ця  фономатерія складає множину сенсів (доменів) [1, 17], які я визначила б як етнострижні – власне, на них і реагує національна підсвідомість. Тому зліквідувати традиційні звукові вібрації – це зруйнувати традиційну систему іменування. А натомість іменні похідні Саша, Даша, Наташа, Діма, Вася і Вова криком кричать, що це форма не наша. Це так невластиво для нашої мови, як і збіг приголосних чи голосних, як відкидання кличного відмінка, зрештою, як уживання імен на кшталт Транквіліон чи Теопемпт – щоправда, вони асоціюються у нас із визначними діячами української культури. А з чим асоціюється Грішка, Мішка, Людка, Вєрка?

      В. Бєлінський у листі до М. Гоголя писав: «Россия представляет собой ужасное зрелище страны, где люди самые себя называют не именами, а кличками: Ваньками, Васьками, Стеньками, Палашками». А коли пірнути ще у темінь Московії, то з дослідження російського вченого В. Никонова довідаємося, що для більшости населення Росії впродовж кількох століть «уничижительная», тобто зневажлива форма на -к-а, була обов’язкова, і навіть можновладний боярин, перед яким тремтіли дрібніші бояри (що вже про чернь казати), підписував чолобитну цареві: «холоп твой Васька» [4, 19]. Ментально-психологічна картина процитованого не потребує коментарів, логічним є і висновок: якщо наша мова дедалі більше рябіє такими антропонімними покручами, то відбуваються зміни на підсвідомо-ментальному рівні нашого етноорганізму – він із природно самодостатнього перетворюється у щось узалежнене, відтак асимільоване з цілком полярною сутністю – і тоді маса перестає реагувати на світоглядну, креативну неприйнятність імен на кшталт Пєтя, Катя, Федя, хоч натомість існує щось геть ґлосально по-українському осутнене: Петрик, Катруся, Федько.

      Позаяк ім’я – це фономатерія з множиною змістів, які можна визначити як етнострижні чи простіше – адресу народу, то руйнування національної форми імени (бо ж універсальність його очевидна) тотожна найвиразнішій поразці народу у лише для нього визначеному місці під сонцем. Через таку поразку виникають омонімні покручі на зразок похідних Іра < Ірина (хоч це похідне радше від Іраїда), Гарик (?) < Ігор (хоч це похідне радше від Георгій та ін.). Благодатним ґрунтом такої інтерференційної омонімії у сфері власних назв є, безперечно, взаконене джерело «Словник-довідник. Власні імена людей», 1996 (попередні 1961, 1967, 1972, 1976), побудований на всеохопному нехтуванні (а можливо, незнанні?) української історичної антропонімії. Бо як же назвати напханість цього словника чужомовним антропоніміконом – знаковим колоніяльним тавром на зразок: Боря, Вася, Вітя, Вова, Сева, Гаврюша, Жора, Гріша, Діма, Ваня, Ванюша, Ігорьок, Іллюша, Костя, Льоня, Коля, Миша, Саша, Шура, Алик, Альоша, Паша, Фаня (< Панас), Петя, Платоша, Прошка, Серьожа, Стьопа, Тіма (< Тимофій), Федя, Фіма, Юша (< Юхим), Яша. Або жіночі: Груша < Горпина, Гаша < Гафія, Ася < Анастасія, Валюша, Вася < Василина, Даша < Одарка, Іра, Маша, Мура, Машенька, Надюша, Надюшенька, Наташа, Шура, Саша, Паша (< Парасковія), Поля (< Пелагія), Свєта, Свєтка, Фіма (< Серафима), Стеша (< Степанида), Феня (< Текля)… Втішає, що не затесалися у жіночий іменник похідні від Петрини, Михайлини, Федори, себто – Пєті, Міші, Фєді… Бо ж Свєта відразу провокує на анекдот. Зустрілися дві жінки-галичанки, та й одна радіє, що матиме невістку на ім’я Свєта. «Правда, не знаю – Великодні чи Різдвяні», – додає з гіркотою. Приблизно щось таке крутиться з дивоглядом Серьожа: Се рожа чи не се? Взагалі, власні імена – це категорія, яка не просто вказує на зміст, суть, історію, культуру, мислення тощо, а, як зазначає Надія Трач [8, 13], виказує їх.

      Упродовж  тривалого часу через  позамовні чинники й агресивно-наступальний, зверхньо-зневажливий психотип московського етносу ця корозія зачепила й українські прізвища: Богун та Гонта перетворилися на Богунова й Гонтіна [3, 312, 147], Олекса Розум, одружившись із царицею Єлизаветою, став генерал-фельдмаршалом імперії графом Разумовскім, визначний український письменник на псевдо Іван Багряний зазнав спотворення свого прізвища з Лозов’яги на Лозов’ягіна. Сергій Єфремов – насправді ж по батьківській лінії Охріменко – зазнав помосковщення свого прізвища у ХІХ ст. в духовній академії – головному осерді російського шовінізму; а відомі актори Ада Роговцева та Кость Степанков нікому не відомі як Роговець і Степанко… – такого типу прізвищеві знаки у спотвореній формі засвідчили – «це -ов включене в поліційну і психологічну гру москвинської брутальної політики» [6, 895], адже отримати ім’я – означає вкоренитися у відповідній ментальності. І вкоренялися так, що втрачали коріння, а за тим розуміння, що «ім’я та прізвище – це адреса народу» [6, 880]. Це ж можемо сказати й про українську шляхту, яка з Вербицьких ставала Вєжбицькими, з Галузовських – Галензовськими, з Головацьких – Гловацькими та ін. [12, 243]. Мабуть, не пам’ятали тоді наші предки, як і зросійщені сучасники тепер, мусульманської мудрости, що брати чуже ім’я – означає уподібнитись до чужої нації. А для чого це уподібнення? Щоб уяскравити неповагу до себе через найіндивідульніший, найбуттєвіший знак у природі.

      Національно-універсаальний аспект прізвищ чи не найяскравіше виявлений через їхню будову, що зумовлена коґнітивними процесами, адже найпоширеніша мислительсько-пізнавальна процедура у визначенні родинних стосунків базована на відношеннях: ти – батьків син, що виказано через відповідні форманти, які, за Бодуеном де Куртене, є нерозкладними елементами мовного, а зокрема онімного мислення. Таким знаково патронімним суфіксом в українській антропонімії, незважаючи на його слов’янські паралелі (білорус. -енак, рос. -енок, ст.-пол. -jonek, ст.-ч. -enek, болг. -енок), став суфікс – -енк-о.

      Візитівкою  польської прізвищевої антропонімії є суфікс -ski (-cki), російської, білоруської і болгарської – -ов/ев, сербської -ич (94 %). Усі ці форманти передають присвійну ознаку, тоді як в українській антропонімії переважає ознака патронімности (себто називання за батьком).

      Ще  одним яскравим відображенням психоповедінкового архетипу чи, за Юнгом, структурного елементу національного підсвідомого як основи всіх психічних процесів, є композитні прізвиська – сконцентровані, згущені  енергетичні центри виняткової сміхової (і не лише) культури на зразок Панібудьласка, Понесикляча, Давимука, Неїжпаска, Свербигуз та ін. [10, 157-175].

      За  ґрунтовним дослідженням М. Худаша, такі структури є багатством лише українського антропонімікону, що не властиве для  інших слов’янських мов. Типологічно спорідненою з переліченими присвійними назвами є і більшість прізвищ англійців, утворених від імени батька за допомогою форманта -s – залишку давньоанглійського ґенітива Adams або Adamson (-son «син» < давн. англ. sunu), що характерно також не менше, як на 40 % і для народів Скандинавського півострова та Данії, наприклад, Andersson (380 тис. нас.), Johansson (364 тис.), Karlsson (~ 334 тис.). Суголосними з англійськими є і добре фонетично й структурно впізнавані грузинські прізвища на -дзе і -швілі, що в перекладі означають «син», «нащадок» [7, 41, 285, 109].

      Цей початок аналізу універсально-національного  в антропоніміконі переконує  в концепційному: ім’я – це справа не тільки «іменна», а й духова, культурна, мовна, політична, ім’я – це справа духової волі або духового рабства [6, 879]. В імені ми самозбуваємось або самозабуваємось. Це один із визначальних способів індивідуалізації етносу. Тому головна героїня незнищенної «Боярині» Лесі Українки, протестуючи проти російських Аннушек і Ванєчєк, каже:  «Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови!»

Література

1.  Возняк Т. Спроба формального підходу до опису семантичного простору мови // Тексти та переклади. – Харків, 1988. – С. 17.

2.  Гумбольдт В. О различии человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода // Хрестоматия по истории языкознания ХІХ – ХХ векав. Сост. В. А. Звягинцев. – М., 1956. – С. 77.

3.  Луговий О. Визначне жіноцтво України. – К., 1994. – С. 312, 174.

4.  Никонов В. А. Имя и общество. – М., 1974. – С. 31.

5.  Потебня О. Из записок по русской грамматике // Хрестоматия по истории языкознания. – С. 138.

6.  Силенко Лев. Мага віра. – Україна, 1997. – С. 895.

7.  Системы личных имен у народов мира. – М., 1986. – С. 257.

8.  Трач Надія «Какось легчей» чи може «нужне» // Урок Української. – 2001. - № 8. – С. 13.

9.  Флоренский П. Имена // Опыты: Литературно-философский ежегодник. – М., 1990. – С. 405.

10. Худаш М. Л. Складні українські особові назви сер. XVII ст. // Питання історії української мови. – К., 1970. – С. 158 – 175.

11. Штейнталь Г. Грамматика, логика и психология // Хрестоматия по истории языкознания. – С.

12. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 243.

Джерело:

Фаріон Ірина. Саме згодних називатися горщиками в піч і ставлять (Про національне й універсальне в антропонімії) // Урок Української. – 2002. – № 7. – С. 18 – 20.

Також див.:

Фаріон Ірина. Національне й універсальне в антропонімії // Іншомовні елементи в ономастиці України. – К., 2001. – С. 108 – 113.