«Істинно Богом забуте село…»

Півгодини машиною, і ось я на місці. Це Баймаки – село на Хмельниччині, до якого неможливо доїхати іншим транспортом, адже сюди не їдуть автобуси, й залізничної колії також немає.

Дорога пролягла лісом, укритим білосніжною сніговою ковдрою. І ось ми виїжджаємо на головну вулицю села, обабіч якої вишикувались маленькі будиночки, фарбовані в блакитне, та нікому вже не потрібні руїни. Мене висадили біля автобусної зупинки – спадку радянських часів, що ще чекає на свій зоряний час.

Іще напередодні я навіть не знала, чи взагалі зможу доїхати до потрібного мені села. Зупинившись у селищі Ямполі, я попросила допомоги в місцевих мешканців. Люди здивовано позирали на мене, довідавшись, що я прямую до Баймаків. Одна з них розповіла, що автобус їздить до сусіднього з Баймаками села Ставищани лише двічі на тиждень, а далі – або шість кілометрів пішки лісом, або просити, щоби хтось возом підвіз. А ще ж до Білогір’я – райцентру, звідки ходить автобус, - доїхати треба. Та допоміг її чоловік, який погодився завезти мене машиною.

Почувши шум мотора, надвір повиходили люди. Дізнавшись, хто я й навіщо приїхала, мене відразу спровадили до найстаршої жительки села – Тетяни Малінкової.

На подвір’ї зустрічаю дочку пані Тетяни, Галину Сергіївну, яка йде по воду. Помітивши мій здивований погляд – адже колодязь у неї за спиною – вона сумно всміхається:

- Як витягну два відра, то щастя. Нема в нас води. Й у сусідів немає. Доводиться ходити до криниці біля нашої старої хати. То недалеко, можете піти зі мною.

Дорогою жінка розповідає, що прати мусять ходити на річку – хоч у мороз, хоч у спеку. В декого набрякають від такого прання руки, в інших тріскає й кровить шкіра.

Повернувшись, заходимо до невеличкої хатки. В ніс одразу вдаряє запах печеного хліба. Заходжу з господинею в одну з маленьких кімнаток: два ліжка, стіл, шафа, два крісла, старенький телевізор, над дверми вишиті рушники, на стіні ікони. Сідаю, не знімаючи верхнього одягу, адже тут дуже холодно. Втім, вазонам у хаті температура підходить – вони не лише не потерпають від холоду, а навпаки, квітнуть. Жінка гукає маму й починає розпитувати мене:

- Ви машиною зі сторони Білогір’я їхали? То вісімнадцять кілометрів, а як важко добиратися! Та що там казати, в ту, другу, сторону лише дев’ять кілометрів до Шумська, а дороги нема ніякої. А туди ближче було б до Києва, ніж через Ямпіль... А як швидку  викликати? Дзвонимо, потрапляємо на Шумськ, а вони не їдуть – дороги немає. Кажуть, дзвоніть до Білогір’я. Дзвонимо, знов потрапляємо на Шумськ. Поки додзвонишся, дочекаєшся… А якщо інсульт або інфаркт? Ось у нашого сусіда був інсульт, то викликали дочку з Нетішина, вона його вже до лікарні везла. Ледве тоді врятували… Я, як вийшла заміж, пішла жити до Тернополя з чоловіком. А то так, приїжджаю маму навідувати. Їй у лютому вже дев’яносто буде. Так усе життя тут і прожила. Може, щось вам і розповіла б, але погано чує й мало що пам’ятає.

За радянських часів Баймаки мало чим відрізнялись від інших українських сіл. Тут було близько ста дворів. Занепад почався в дев’яності роки. Тоді закрили єдиний магазин у селі: як спогад про нього залишилась табличка на старій будівлі. Раз, у кращому випадку – двічі на тиждень приїжджає машина  з продуктами. Та для людей це невелика радість: ціни на продукти вдвічі вищі, ніж у районному центрі.

- Хліб печемо самі. Молоко, яйця, сир маємо, олію ж доводиться купувати. З машини сімсот грамів коштує десь двадцять гривень, то мені діти в Тернополі дешевше купують. Стараємось усе на городі вирощувати, ще й дітям до міста передати домашнього,- подає голос Тетяна Іванівна.

Зараз у селі лише двадцять один двір. Про те, що тут колись жило багато людей, нагадують лише напівзруйновані хати. Мешканці села – переважно старші люди, які вже не хочуть покидати насиджені місця. Тут народились, виросли, тут і доживають. Веселіше в селі стає в період різдвяних і великодніх свят, а також літніх канікул: додому повертаються з дітьми ті, хто ще в юності покинув батьківський поріг, щоб розпочати доросле життя деінде. Хоча є тут і свої, місцеві діти – семеро.

Я хочу з ними познайомитись. Пані Галя каже:

- То вам треба до Лариси, в неї четверо. Її хата на в’їзді в село…

Не встигла я дійти до потрібної мені хати, як назустріч вийшла жінка з рушником, зав’язаним на голові на зразок східної чалми.

- Хочете щось купити? Ні? Журналістка? Заходьте до хати, не будемо ж надворі говорити.

Будинок не дуже відрізняється від того, де я вже побувала. Такі ж невеликі кімнати, низька стеля, всередині так само прохолодно. Жінка знімає з помитої голови рушник і поправляє вологе волосся. Мене пробирає мороз. Ці люди звикли жити в холодних хатах, адже газу в селі немає, а дрова купувати дуже дорого. Перебиваються торфом, який заготовляють улітку. Це теж справа не з найлегших. Для цього потрібно мати спеціальну лопату для копання торфу. Потім його сушать і складають, а використовують узимку ощадливо.

Жінці на вигляд років сорок. Вона має четверо дітей. Двоє вже відокремились від неї: син живе з її батьками, а дочка вийшла заміж. Двоє ще вчаться.

- Дочка-семикласниця зараз у школі в Хорошеві. В неї сьогодні святкування Нового Року, буде вірш розповідати. Ось я й збираюся поїхати, подивитись. Сусід їде, то я до нього підсяду. Якби не він, не їхала б: нема як добратися. За дітьми вже роки два автобус приїжджає. А колись возом возили, та погода ж різна буває. Як сніг чи дощ, то сидять у возі, докупки позбиваються й так їдуть. Своєї школи тут ніколи не було. Ще є син, йому вісімнадцять, учиться в Шумську. Буде водієм. Нам трохи легше: там на гуртівні купить усе що треба, то виходить дешевше. Бо з тієї машини, яка продукти привозить, купувати дорого. Та й на роботу я ніде не ходжу. Колись працювала на молокозаводі в Білогір’ї, та ж туди тепер не доїдеш. Спершу до Ставищан, а там на автобус і до Білогір’я… А як на автобус не встигнеш, то хоч вертайся додому. Інколи хтось підвезе, але то ж не завжди. То я й лишила роботу. Вдома працюю.

Лариса має невеличке, за її словами, господарство: кінь, свині, корова, гуси, кури, а ще два з половиною гектари поля. Все це мусить обійти, обробити. Взимку має більше часу на відпочинок, дозволяє собі довше поспати, та влітку день починається о п’ятій ранку й закінчується мало не опівночі. З Баймаків вона мріє переїхати десь ближче до міста.

Здавалося б, є електрика – нема проблем. Та це лише на перший погляд. Стовпи давно похилились, а до їх лагодження нікому немає справи. Коли дме сильний вітер, мешканці намагаються вулицями не ходити, кажуть, що до біди багато не треба. На запитання, чи намагається щось покращити сільський голова, люди всміхаються. Це сміх крізь сльози.

- Який голова? Наше село належить до Ставищан, там і сільський голова. Хоч би два рази на рік сюди приїхав, та де там! Часу не має ніколи. І про дорогу ми казали. Ніхто не прислухається до нас. Ось тільки церкву нам побудували недавно, допоміг виходець із нашого села. Там якраз мають світло на днях протягнути. А то й без церкви були. Істинно Богом забуте село було.

Пані Лариса розповідає про своїх сусідів. Допомагають один одному навесні обсаджувати поле, але далі працюють самі. В гості одне до одного не ходять: каже, не мають на це часу. Хіба зустрінуться на вулиці, то й поговорять.

- Бачили наш клуб? Якраз навпроти магазину. То там колись і танці були, й кіно приїжджали показувати. А тепер лише діти туди ходять. Візьмуть старий магнітофон і скачуть там. Та що там тих дітей? Усього семеро.

Виходячи від Лариси, зустріла ще одного мешканця Баймаків. Чоловік розповів, що одну з частин села і прилеглий ліс нещодавно зробили заповідником: тут водяться дикі свині, зайці, лисиці, бобри. Був навіть один олень, та його вже давно ніхто не бачив, певно, застрелили. Сюди часто приїжджають на полювання з сусідніх сіл.

- Колись можна було застрелити лисицю й шкірку продати. На них попит був, на шапки люди брали. А тепер? Може, дадуть сто гривень… Воно того не варте. А ще й від диких свиней одні проблеми. Вони як на город зайдуть, усю бараболю випорпають. Отаке в нас тут життя…

Кожен мешканець Баймаків із болем розповідав про побутові проблеми, відмежованість від інших сіл та райцентру. Та всі вони вболівають за свою маленьку батьківщину. Прощаючись, баймаківці запрошують мене приїжджати до них іще влітку – на гриби і ягоди, яких у тутешньому лісі дуже багато. Та й просто відпочити від благ цивілізації.

Наталія Критович, магістерська програма з журналістики УКУ, для «Нового погляду»

Цей текст написано в межах Школи репортажу, яка є спільним пілотним проектом Польського інституту в Києві, Українсько-польського журналістського клубу «Без упереджень» та магістерської програми з журналістики Українського католицького університету за фінансового сприяння МФ "Відродження".