Останнім часом українці масово зацікавилися історією. Це, в принципі, не дивно. Особливо коли на тебе, на чолі «другої армії світу», нападає старий дід, повернений на маразматичних теоріях «справжньої історії». А оскільки є запит суспільства, то є й реакція істориків. Це теж зрозуміло. Зрештою, це правильно і з політичного погляду. Якщо ми – українське суспільство, хочемо керувати своїм майбутнім, потрібно розібратися зі своїм минулим.
Однією з таких реакцій істориків є пропозиція розглядати всю українську історію з позиції мультифронтиру. Україна, яка розташована на стику кількох цивілізацій та екологічних зон, є природним прикордонням. І це прикордоння, закономірно, впливало на мешканців сучасної України. Цікавий і без сумніву вартий уваги підхід. Деякі питання дійсно можна розглянути під цим кутом, що, зрештою, робили і роблять багато істориків.
Але якщо завдання стоїть сформувати гранднаратив, нову схему всієї української історії, тоді виникають деякі питання. Перше з них – чому саме фронтир є основою? У світі є безліч країн та націй, для яких кордон не є чимось більш далеким, ніж для України. Великий Степ тягнеться від Китаю до Угорщини. Зіткнення релігій чи мов – теж не виняток, а радше правило. Зрештою, в історії кожного народу можна, коли є бажання, пошукати «ядро» та «фронтир». Так само не є дивиною, а радше закономірністю, що всі сучасні нації – це продукт різних впливів та культур. У чому тоді, так би мовити, фішка?
Друге питання стосується Росії. Росіяни також сформувалися на тому ж прикордонні, теж на стику цивілізацій, і їх, в принципі, також можна вивчати крізь призму мультифронтиру. Наскільки я зрозумів логіку нової концепції, українці та росіяни колись опинилися в схожій ситуації, але дали різні відповіді на історичні виклики. Тому ми такі демократичні і волелюбні, а вони такі, як є… То чи не логічніше акцентувати увагу на відповіді, яку дали ці дві нації, аніж на ситуації, в якій вони колись опинилися? Ну бо фронтир якби однаковий, а результати інші – цілком як в історії про «колиску трьох братніх народів». Воно дійсно нам треба?
Знову ж таки, повертаючись до теорії, якщо наше минуле (і наше ставлення до минулого) формує наше майбутнє, то для чого нам фронтир у центрі конструкції? Ділити з росіянами? Може, ця теорія пасуватиме більше для вивчення Російської Федерації? Дасть Бог, розпочнуться відцентрові процеси, розпад – питання кордонів стане актуальнішим.
Є в українській історичній науці щось таке, що ріднить її із вченими епохи Ренесансу. Бажання знайти універсальну відповідь, або філософський камінь, чи срібну кулю – щоб раз і назавжди все розтлумачити. Попутно пояснивши «народу», що його важке життя пов’язане з об’єктивними чинниками, і по-іншому просто не могло бути.
Колись у всьому були винні сусіди-загарбники. Потім більшовики просвітили, що винні не просто сусіди, а західні сусіди, ще й класові вороги. У дев’яностих ті, що встигли швидко «перевзутися» і стати на рейки правильної національної позиції, повернулися до витоків, де винними в народних негараздах знову стали сусіди.
Знадобилося три десятиліття, щоб відверто неактуальна «національна парадигма» набридла навіть найбільш стійким патріотам. І от ми знову на роздоріжжі, і знову шукаємо універсальну схему. А оскільки народ просить простих і приємних відповідей на складні питання, то історики змушені її шукати. Логічно було б на «запит суспільства» відповісти «42», як в «Путівнику Галактикою» (The Hitchhiker's Guide to the Galaxy) Дуґласа Адамса, але можуть не зрозуміти.
Коли в ХІХ столітті писали, що у всьому винні сусіди, ясно чому і для чого це робили. Коли більшовики говорили, що треба боротися з класовими ворогами – теж ясно... Для чого це робити зараз? Щоби переконати українців, що вся справа в географії? Ну тоді це нова спроба пояснити важке становище народу об'єктивними чинниками, а не помилками. Причому нема навіть політичного замовника такої доктрини.
І звідси випливає четверте питання: для чого нам «унікальний» підхід чи «унікальна» історія? Щоб росіянам, які вічно зайняті пошуком «свого шляху», не було сумно на цій дорозі?
Українці тепер точно зрозуміли, що фронтир, кордон і зіткнення цивілізацій бажано відсунути якомога далі на Схід. Для цього треба фронтиром зробити Росію, а краще те, що постане на її уламках.
Поляки це зрозуміли раніше, і замість бавитися в «унікальну» європейську націю давно проголосили себе щитом Європи перед лицем східного варварства. Зараз, до речі, купують під цю тему корейські танки та винищувачі.
Ми як будемо історію описувати? «На межі двох стихій» чи «як з поляками щит тримали»? Другий варіант, до речі, передбачає легший післявоєнний перехід до нормальної історії нормального суспільства Центрально-Східної Європи. До якої, сподіваюся, ми таки дійдемо.
Ми використовуємо