Коханка короля і коханки архієпископа

Одна з багатьох чудових історій львівського кохання, яка вийшла далеко поза межі Львова – це історія про те, як молода й гарна львів’янка причарувала короля однієї з найбільших і найпотужніших на той час держав Європи – Речі Посполитої. 1634 року новообраний король Владислав IV, прибувши до Львова з візитом, побачив у вікні кам’яниці на площі Ринок незрівнянну Ядвішку Лушковську і до нестями закохався на все життя.

Хто ж була ця Ядвішка? Її батько Ян Лушковський важкою купецькою працею далеко від Львова дороблявся свого маєтку. Але, вочевидь, бог торгівлі Меркурій не був надто прихильний до нього: у великій пожежі на ярмарку в Ярославі ущент згоріло куплене в кредит сукно, а невдовзі через бурю потонули його галери на Віслі, які прямували з товаром до Гданська.

Тяжкий удар долі дещо пом’якшив так званий «лист відтермінування» короля Сигізмунда III від 1627 року, який забороняв кредиторам упродовж року турбувати нещасного боржника, даючи йому можливість виборсатися з біди. Цей факт свідчить про певну людяність у соціальних відносинах тодішньої Європи, бо європейські королі особисто розглядали сотні й тисячі справ своїх пересічних підданих і ухвалювали щодо них відповідні гуманні рішення. Однак битому долею Лушковському таки не пощастило вибратися з боргів, і як висловився історик Францішек Яворський, лише «смерть дала йому вічний мораторій від жорстоких кредиторів».

Нещасна вдова Анна з малолітніми дітьми змушена була позичити 200 злотих на похорон, і не встигла вона оговтатись від горя, як до її дверей дружно почали стукати кредитори чоловіка, вимагаючи повернути купу грошей, включно й з тими 200 злотими, позиченими на поховання. Драматизм цієї ситуації досягнув апогею, коли Анна Лушковська 1631 року змушена була за борги сісти до в’язниці львівської Ратуші... Закоханий король Владислав IV забрав доньку Анни з собою до Варшави, а матері своїм дипломом надав привілей на довічне звільнення від усіляких податків і право на вирубку деревини у королівських лісах.

Те, що неодружений король привіз до свого палацу коханку, страшенно обурило шляхетську опозицію, традиційно неприхильну до будь-якого короля. Тепер шляхтичі мали слушну нагоду поширювати розповіді про розпусне життя Владислава IV, про розтринькування ним державних коштів «на повій», а шляхтич Янчинський із великим завзяття оголосив короля «публічним розпусником», акцентуючи на тому, що соромно мати такого короля. Можна лише дивуватися цій демократії і гласності у державі виборності королів і права вето одного-єдиного шляхтича щодо рішення цілого парламенту.

Папський нунцій Вісконті, прихильний до шляхтичів і наслуханий про «усілякі відьомські чари у схизматській Русі», щиро доповідав Папі Римському, що короля врекли і що його кохання – це банальні чари і диявольська сила. Примас Католицької церкви Ян Венжик навіть запропонував зцілити короля Владислава від чар святою водою і екзорцизмом, і така процедура формально відбулася, утім не допомогла. Тоді вищі кола духівництва й шляхти вирішили просто одружити короля.

З усіх монарших дворів Європи присилали портрети найпрекрасніших принцес претенденток, а в Сенаті Речі Посполитої точилися затяті дискусії щодо політичних переваг для держави того чи іншого шлюбу. Адже Річ Посполита за Владислава IV переживала апогей своєї могутності, будучи тоді фактично найбільшою за площею і політичним та військовим впливом державою Європи.

Сорокарічному королю, головно з міркувань політичних, нічого не залишалося, окрім того, аби погодитися на шлюб з австрійською принцесою з династії Габсбургів Цецилією Ренатою. 15 серпня 1637 року у віденському соборі святого Стефана відбувся шлюб Владислава IV з Цецилією Ренатою, але... за відсутності самого молодого. У ті часи надзвичайно зайняті політичними справами королі могли дозволити собі розкіш не з’являтися на власне вінчання. Цей доволі рідкісний юридичний казус називався латиною per procura (за дорученням), тобто за дорученням Владислава на його вінчанні замість нього самого був присутній його молодший брат Ян Казимир.

Молода королева Речі Посполитої прибула до палацу у Варшаві і тут їй довелося стикнутися зі своєю суперницею. Виявилося, що апартаменти Ядвішки розташовані просто над спальнею молодої королеви, і коли у внутрішньому подвір’ї королівського замку відбувалися ігрища ведмедів, турів і диких кабанів, за якими спостерігали усі придворні, вгорі над головами королівської пари і знаті лунав дзвінкий та зухвалий сміх Ядвішки. Коли ж Цецилія Рената спитала, що це за одна так нестримно регоче, серед придворних знайшлися доброзичливці, які їй на вушко усе докладно пояснили.

Король Владислав не полишив кохання свого життя заради офіційної дружини-королеви. Цецилія Рената змирилася з цим і з головою занурилася у політичні справи своєї нової батьківщини та благочинність. Утім жагучий біль ревнощів підточував її здоров’я. Ще будучи молодою, вона помирає. Владислав одружився вдруге з французькою принцесою Марією Ґонзаґа, але цей шлюб, як і перший, був лише про людське око, і все своє кохання король віддавав незрівнянній Ядвішці. Саме вона була його незмінною коханою, другом і порадницею, саме вона була біля його ложа, коли він помирав 1648 року. Владислав розумів, що після його смерті Ядвішці не уникнути переслідувань мстивих шляхтичів, і він завбачливо відправив її зі своїм сином Костянтином, якому надав свій монарший титул Ваза, до Стокгольма, до своєї кузини шведської королеви Крістіни…

***

Усемогутні чари кохання опановували у Львові не лише королів, а й вищих духовних осіб. Бургомістр і хроніст Бартоломей Зиморович не забув відзначити, що латинський архієпископ Ян Стшелецький, на прізвисько Вонтробка, який посів львівську катедру 1480 року, був «муж славний, у війнах і в шатрах воєнних призвичаєний до розпусної Венери». Подробиць такої характеристики Вонтробки Зиморович не розголошує, однак нам дещо більше відомо про сексуальність реформатора Вірменської Апостольської Церкви, з яким пов’язують прийняття львівськими вірменами Унії з Римом, Миколая Торосовича.

У церквах східного обряду дозволяється одружуватися священникам, однак особам вищого духовного стану це здебільшого заборонено. Та на це не зважав Торосович і закохався у таку собі прекрасну Олену, яка фактично стала його негласною дружиною. Поки Торосович очолював окрему Вірменську Церкву, це, вочевидь, не викликало якихось особливих нарікань з боку «вірменської нації» і його духовного оточення, утім після прийняття 1630 року Унії з Римом львівське католицьке духівництво вкупі з папським нунцієм Піґнателлі почало пильним оком зазирати до архієпископських палат, де у закапелках переховувалася пасія новонаверненого вірмено-католика. Та за жодні скарби у світі Торосович не погоджувався відмовитися від свого палкого кохання.

Ситуація склалася більш, аніж пікантна, назрівав серйозний скандал, утім король та католицьке духівництво Речі Посполитої не хотіло втратити палкого неофіта, який, наражаючись на неймовірні труднощі й небезпеки для власного життя, наполегливо добивався і зрештою добився прийняття Унії з Римом. Тоді було розроблено і здійснено підступний план викрадення Олени з архієпископського палацу. Серед придворних короля знайшли охочого, який за обіцянку великого посагу за Оленою погодився одружитися з «весталкою архієпископа».

Утім цей шлюб виявився примарним. Олена невдовзі важко захворіла, а спритний придворний інтриган, заволодівши її посагом, кинув нещасну без копійчини напризволяще у Львові. І тут виявилися ніжні почуття вірменського архієпископа до тієї, яку він стільки років кохав. Торосович забирає Олену назад до себе і впродовж двох років її важкої й невиліковної хвороби піклується про неї аж до самої смерті, витрачаючи на це немалі кошти. Не завадили йому у цьому постійні нарікання львівського католицького духівництва і самих вірмен.

Коли ж настав час похорону, Торосович вирішив поховати Олену у вірменській церкві Святого Хреста на Краківському передмісті, але проти цього виступила вірменська громада. Конфлікт був такий серйозний і затятий, що вірмени мало не вхопилися за зброю, та Торосович був непохитний. Лише втручання католицького духівництва змусило його відступити від свого наміру. Як компроміс, Олену поховали в костелі отців реформатів, і під звуки органу сам архієпископ відспівав свою кохану весталку.

Та невгамовний, велелюбний, спраглий жіночого кохання церковний пастир на цьому не заспокоївся. Як переконує нас чернець-літописець ордену отців театинців: «Миколай Торосович на місце померлої узяв нову під виглядом служниці». Високий статус Вірменської унійної церкви і її предстоятеля знову опинився під загрозою. Тоді монахи-театинці вкупі з папським нунцієм вирішили, хай там що, але заманити Торосовича до Рима, і це їм вдалося. Львівський вірменський архієпископ з усіма належними почестями, але під моральним наглядом невсипущого ока тоді ще новоствореної Ватиканом Конгрегації доктрини віри (Congregatio de Propaganda Fide) перебував у апостольській столиці впродовж шести років, фактично у почесному ув’язненні. Лише враховуючи настійливі слізливі прохання «вірменської нації», яка засумувала за своїм предстоятелем, Миколая Торосовича по шести роках відпустили з Рима додому до Львова…