Сімферополь-Simplyawful, але Україна все ж багато в чому крутіша від Америки

Один американський медійник, який побував у багатьох країнах світу, розповідав мені про свої не вельми позитивні враження від України середини 1990-х. Приїхав він якось у справах до Сімферополя, поселили його в одному з найкращих готелів міста, але в цьому готелі вже в досить холодну пору року чомусь не було ані опалення, ані гарячої води, намагався додзвонитися з номера до адміністратора – нічого не вийшло. З того всього пішов він гуляти на вулицю, навіть забув, як це місто називається, і питає у перехожого:

– А як ваше місто називається?

– Сімферополь.

– Як, як?

– Сімферополь.

– Simply awful?!? (просто жахливий)

– Та ні, Сімферополь…

Отаке враження про пострадянський період, до якого тоді належала Україна, і залишилося в американця на все життя. І досі багато в чому ми з Америкою, та й з усім західним світом загалом, залишаємося на різних, деколи цілком протилежних позиціях. Різні традиції, різна ментальність, різне світосприйняття, навіть різний гумор.

Цей випадок про несумісність, зокрема, нашого і їхнього гумору, теж хтось згадував у часи пострадянські чи навіть радянські. Йшлося про те, що представник совкового світу, намагаючись розсмішити одного американського професора, почав тому розповідати, що туалет чи то в совковому районному готелі, чи то в якійсь районній державній установі, не зачинявся зсередини, зате його можна було зачинити засувкою ззовні. Ну, нам одразу все стає зрозуміло і викликає посмішку, якщо навіть не регіт. Тобто зсередини зачинитися не можеш, і кожен, хто захоче, шарпнувши двері туалету, може зненацька застати тебе в найцікавіший момент твого сидіння на унітазі. Вже смішно, але це ще не все. По приколу будь-хто може тебе зачинити ззовні, а в такому випадку тобі треба буде сидіти в туалеті невідомо скільки, чи ламати двері, якщо вистачить сили.

Утім оповідач, розповідаючи про це, не помітив жодної посмішки на обличчі американського професора. Зрозумівши, що той не доганяє нашого гумору, почав докладно пояснювати, в чому цей гумор полягає. Знову жодної реакції, зрештою професор холодно відповів, що нічого смішного він у цьому епізоді не бачить, а бачить радше щось трагічне.

Різні світи, різні світобачення. Ще один цікавий епізод уже нещодавніх часів. Один німецький інженер встановлював якесь круте обладнання для української агрофірми. Після робочого дня керівники агрофірми запросили німця прогулятися і насолодитися чудовими українськими краєвидами. Довго йшли краєчком лісу і широченного поля. Раптом німець захотів до туалету і питає: «Де тут у вас є туалет?» Його супутники показали рукою на ліс. Німець пішов до лісу, немає його п’ять хвилин, немає десять, нарешті виходить з лісу і каже: «Там немає туалету».

Звісно, якщо ми прагнемо до Європи і загалом західного цивілізованого світу, то, хоч-не-хоч, мусимо потроху переходити на їхні стандарти життя і світосприймання, образно кажучи, зі стандарту совкової колії 1520 міліметрів переходити на євроколію 1435 міліметрів, до речі, таку колію вже незабаром підведуть до Львова. А Львів, хоча й має 614-річний історичний досвід перебування в європейському економічному, культурному і духовному просторі, і в цьому трохи випереджає решту України, все ж має на рівних пліч-о-пліч з усіма українцями прямувати до омріяної Європи.

Це доволі важка праця, яка потребує довгого часу і великих зусиль. Ось, наприклад, зоозахисники дуже просто й дохідливо пояснюють, чому вкрай шкідливо підгодовувати диких качок на львівських водоймах, особливо хлібом. Навіть висять оголошення від імені тих самих качок: «Будь ласка, не годуйте нас хлібом!», висять пояснювальні інформаційні таблиці, чому цього робити не можна, та все ж лишається доволі багато львів’ян, які не піддаються європейському вихованню. Українці напевно вважатимуть дивакуватими німців, які лишають на зиму в лісах на кущах частину ягід для підгодовування диких звірів і птахів, але німці добре на таких речах розуміються, і хліба диким качкам не кидають.

Тема розбіжності і пристосування українців до європейських і євроатлантичних цінностей величезна, просто неосяжна, тому тут можемо лишень зазначити, що ми далеко не є бідними меншовартісними родичами, яких поблажлива Європа й увесь західний світ захоче чи не захоче до себе долучити. Багато в чому Україна веде перед в різних галузях життя, що і Європі, і Америці є чого повчитися, і це не лише історія про дрони та інші новітні військові технології.

Слухаючи своїх друзів чи родичів, які з різних причини оселилися в США, починаючи від тих, хто отримав зелені карти років із тридцять тому, і закінчуючи біженцями від російсько-української війни, деколи лапаємо себе на думці, наскільки ж Україна крутіша від тої Америки, і якщо б не ця жахлива війна з боку навіженої болотної імперії, то точно Україна була б набагато комфортнішою країною для життя, аніж Америка, куди так прагнули потрапити українці від кінця XIX століття аж донині.

І в цьому плані сучасний період американської історії, який сміливо можна назвати божевільним трампізмом, не додає привабливості цитаделі світової демократії. На тлі деспотії, самодурства і явної деменції Трампа навіть такі класичні диктатори, як Саддам Хусейн, Муаммар Каддафі чи навіть Кім Чен Ин виглядають набагато респектабельнішими, аніж чинний президент США. Останнього можна прирівняти хіба що до африканських політичних дикунів минулого століття: президента Зімбабве Роберта Мугабе, президента Уганди Іді Аміна чи президента Центральноафриканської республіки Жана Бокасси.

Така ще нещодавно бажана для українців Америка нині такою явно не є. Не беручи до уваги заяложеного стереотипу про те, що овочі й фрукти в Америці не мають такого чарівливого аромату, як в Україні, а точніше взагалі не пахнуть, окрім того, що українські продукти переважають американські у тому, що стосується здорового екологічно чистого харчування, є доволі багато інших позицій, за якими ми безумовно в Америки виграємо.

США – країна найбільшої злочинності у світі і з найбільшою кількістю в’язнів у тюрмах. Щоденна стрілянина в Чикаго, щотижневі звіти поліції про жертв цієї стрілянини, бруд, намети бомжів і наркоманів на вулицях Сан-Франциско і Лос-Анджелеса, кримінальні райони фактично у кожному місті, куди заходити в будь-яку пору дня вкрай небезпечно, і де сімдесят відсотків дітей мешканців цих районів не ходять до школи. До речі, поняття кримінальних хуліганських районів, наприклад, у Львові, кануло в минуле вже доволі давно, напевно років із 40-50 тому.

А в США тисячі нападів на вулицях, десятки вбивств на ґрунті расової, національної, гендерної ненависті, жахливе вбивство українки Ірини Заруцької сколихнуло не лише Україну, але й самих американців. Вандалізм, напади на кафе, бізнеси, пограбування супермаркетів, згадати хоча би бунт Джорджа Флойда. Рекет, про який ми в Україні вже майже забули, екстремізм, ліворадикалізм, праворадикалізм…

Колись я думав, що в сентенції: «Техаський ковбой завжди на своєму обійсті зустрічає незнайомця попереджувальним пострілом у голову» – більше гумору, аніж реальності. Аж ні. Нещодавно у місті Вайтстаун в штаті Індіана 62-річному Курту Андерсену висунули звинувачення в ненавмисному вбивстві прибиральниці, яка помилилася будинком. Чоловік заявив, що декілька разів вистрілив через двері, не спробувавши перед цим зʼясувати, що відбувається, бо «боявся», що жінка намагатиметься потрапити до його дому. А у штаті Пенсильванія 11-річний хлопчик, діставши із сейфа револьвер, вбив власного батька, бо той відібрав у нього ґаджет.

Чогось такого уявити в Україні, та й напевно ще десь у світі, вочевидь неможливо, це чисто американські «приколи», бо найвище щастя для американця, як співають класики, це «тепла рушниця» («Happiness is a warm gun»), «коли відчуваєш свій палець на спусковому гачку». Культ стрілецької зброї, фетишизм усіляких «Кольтів», «Сміт енд Вессонів», «Вінчестерів», «Пісмейкерів» і т. п. червоною ниткою проходить через усю культуру, пісні, поезію, літературу, кіно, драматургію американського «Дикого Заходу» і не тільки. Давній принцип «Мій дім – моя фортеця» набув у США не лише правового, але й звичаєвого статусу. На 348 мільйонів населення США припадає від 400 до 500 мільйонів одиниць стрілецької зброї, тобто в середньому майже 1,5 одиниці на кожного американця, включно з немовлятами. США були «законодавцями моди» і впевнено тримають світове лідерство за кількістю збройних нападів і масових жертв у коледжах, університетах та інших громадських місцях. Чесно кажучи, в такій країні жити не вельми безпечно, тим більше з огляду на те, що там впевнено зростає кількість неадекватів…

Ми, навіть зважаючи на дуже важкі воєнні часи, справді багато в чому переважаємо Америку, наприклад, будь-який банківський платіж у нас здійснюється за секунди, там деколи це займає декілька днів. Українські журналісти переконалися, що наш інтернет працює краще й надійніше, аніж американський, тому завше надають перевагу нашому. Та й в усьому, що стосується цифрової трансформації держави і суспільства, Україна явно попереду США.

Навіть у деяких побутових справах Америка виявляється досить недолугою. Наприклад, така звична для нас річ, як пральна машина в хаті – для американців розкіш. Там у більшості багатоквартирних будинків немає можливості її встановити через те, що каналізація і труби в будівлях для цього не передбачені. В Нью-Йорку, Чикаго чи Лос-Анджелесі лише мешканці дорогих районів, і то не завжди, можуть собі дозволити мати власну пралку.

Здебільшого всі користуються спільними пральнями – laundry room – що нагадує совкові комунальні квартири, де мешканці ходили спілкуватися на спільні кухні, а американці ходять у спільні пральні. Хтось із мешканців, скажімо, в LA з допомогою спеціалістів вирішив собі незаконно встановити у помешканні пралку. Сусіди, помітивши, що ті зовсім не ходять до laundry room’у, зацікавились, що ж це за така дивина. Щасливі власники пралки збрехали, що носять прати білизну до своїх дітей.

Можна ще багато розповідати про такі речі, утім підсумуємо, що Україна таки іншого виходу, як стати частиною західного світу, не має, і вона поступово інтегруватиметься до нього, загалом приймаючи його закони і правила, але ввійде у нього теж не з порожніми руками. Україна, захищаючи демократичні цінності величезною ціною життя своїх героїв, заслужила повне право стати частиною вільного світу, і сподіваємося, в майбутньому його передовою частиною.