Криголам совкової ментальності
IQ

Криголам совкової ментальності

Таємниця ця тримається за сімома печатями московських спецхранів

Любко Петренко, 21 червня 2012 11935 0

Ближче до 22 червня на пострадянському просторі зазвичай спалахують суперечки довкола цієї таємничої дати (мова, звісно ж, про 1941 рік). Як могло відбутися те, що відбулося, хто винен, чи могло бути по-іншому?

Таємниця ця тримається за сімома печатями московських спецхранів. І вже понад сімдесят років крига у цій справі не може скреснути. Щоправда, два десятиліття тому розбити її спробував «Криголам» Віктора Суворова (Володимира Різуна), котрий нарешті дійшов до читача на пострадянському просторі.

СРСР увесь міжвоєнний період готувався до загарбницької війни, створюючи могутню армію з найпотужнішим у світі озброєнням; Вермахт домігся таких безпрецедентних успіхів улітку 1941 року лише тому, що Червона армія готувалася до нападу й була зовсім непідготовленою до оборони – приблизно так можна сформулювати у кількох словах основні тези автора.

Книга спершу викликала справжню бурю на пострадянському просторі, потім наразилася на запеклий опір офіційної історичної школи в Росії. Колишні апологети радянського режиму, котрі успішно продовжують кар’єру в нібито демократичній Росії, почали давати гнівну відсіч «фальсифікатору з берегів Темзи» (таким евфемізмом пострадянські історики часто означують автора «Криголама»). Офіційні історичні інститути в Росії та й добровільні «старорежимники» написали гори книжок, котрим можна дати спільну назву «Антисуворов». Хоча виникло в Росії і коло істориків-прихильників Суворова. Їх значно менше, але дискутувати вони вміють значно аргументованіше.

Консервативна українська історія

На цьому тлі досить дивним виглядає затишшя в українському історичному середовищі. Практично не було жодної реакції на «суворовський подразник» (кілька критичних щодо Суворова статей у періодиці радше є винятком, котрий лише підтверджує правило). Але ж описані в «Криголамі» події безпосередньо і передусім стосуються саме України.

Чому так? – звертаюся за коментарем до авторитетних українських істориків. Знаний дослідник українського визвольного руху Володимир В’ятрович, приміром, вважає, що українська історична наука є доволі консервативною, а «тему ІІ Світової війни монополізували історики старшого покоління, не здатні акцептувати нові революційні концепції». Водночас він зазначив, що молодше покоління його колег все ж бере до уваги концепцію Суворова, наприклад: Іван Патриляк – кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету. Хоча сам Патриляк у розмові із ZAXID.NET порадив не називати публіцистичні книжки Суворова «концепцією». Зрештою, за його словами, думки про наміри Сталіна першим напасти на Німеччину історики висловлювали й значно раніше за Суворова.

І з цим важко не погодитися: варто лише ознайомитися, наприклад, з працями німецького історика Йоахіма Гофмана. Хоча навіть він сам визнає, що раніше це були розрізнені думки, а чітку концепцію першим створив саме Віктор Суворов.

Професор Ярослав Грицак обґрунтував незацікавленість української історичної науки Суворовим трьома формальними причинами: «По-перше, щоб довести чи спростувати Суворова, треба мати доступ до центральних (московських) архівів, а українські історики такого доступу не мають. По-друге, український науковий світ взагалі дуже кволий, справжніх дискусій тут ніколи не було. А по-третє, з Суворовим тяжко дискутувати науково, бо його книжка не є науковою, зокрема не містить архівних матеріалів».

Знову ж, важко не погодитися. Справді, книжки Суворова – це радше публіцистика. Хоча кортить все ж зробити одне зауваження… Зрештою, його вже зробив російський історик Марк Солонін, котрий, погоджуючись із публіцистичністю стилю Суворова, зазначає:

Та все ж у подальшому гіпотеза В. Суворова продемонструвала головну ознаку наукової теорії, а саме: всі нові факти і документи вкладалися в рамки концепції Суворова, як патрони в обойму.

Суворов, як фаховий розвідник, оцінив величезний масив інформації про події 1941 року, яка була у загальному доступі. На цій основі й зробив свої висновки про те, хто готував Другу світову, ще на початку 1980-х, коли, здавалося, комуністичному режиму в СРСР нічого не загрожує. Здавалося…

Таємні документи

Після невдалого гекачепістського путчу в Росії відбувся хай короткий, але знаменний період декомунізації й декагебізації суспільства. Знаменитою стала знимка з тих часів: залізний Фелікс-пам’ятник, підвішений на стрілі крану, як на шибениці, демонтують із площі його ж імені. Перелякані завсідники будинку навпроти – головного офісу КДБ – ошелешено споглядали за цим процесом, з жахом очікуючи, що нині-завтра може настати і їхня черга. І кожен знав би за що. Але – пронесло. Тим не менше, скориставшись цим переляком хранителів державної таємниці, історики зуміли винести на світ Божий кілька документів зі спецхранів, котрі хоч трохи відкривали нам «страшну таємницю» 22 червня. Центральне місце серед цих паперів займає План стратегічного розгортання Збройних сил СРСР на випадок війни з Німеччиною від травня 1941 року:
«...Першою стратегічною метою дій військ Червоної Армії поставити – розгром головних сил німецької армії, розгорнутих на південь від Демблін, і вихід до 30 дня операції на фронт Остроленка, р. Нарва, Лович, Лодзь, Кройцбург, Оппельн, Оломоуц. Наступна стратегічна мета: наступом з району Катовіце в північному або північно-західному напрямку розгромити великі сили Центру і Північного крила німецького фронту й оволодіти територією колишньої Польщі та Східної Прусії...»

Окрім того, випірнули документи про розгортання західних військових округів у відповідні фронти, про створення польових командних пунктів ще 19 червня 1941 року, про стратегічну гру Генерального штабу із захопленням описаних у Планах територій тощо, тощо, тощо.

Існують ще й непрямі свідчення підготовки СРСР до наступальної війни. Їх не можна трактувати як історичні чи стратегічні аргументи, але все ж вони дають інформацію для роздумів.

Пам’ятаю, як дивувався свого часу, коли дізнався, що всесвітньовідомим плакатом художника Іраклія Тоїдзе «Родина-мать зовет» будинки радянських міст були обклеєні вже в перші дні війни, що пісню Олександра Александрова «Священная война» на вірші Лєбєдєва-Кумача оркестр виконував вже 27 червня.

Оце таланти, оце натхнення! Почуєш таку пісню – рука мимоволі тягнеться до маузера, побачиш такий плакат – стрімголов понесешся записуватися в добровольці. Справді вражає, кажу без жодної іронії. Але згодом мене почали «терзати смутні сумніви». Ну, добре, вражений віроломним нападом німця на СРСР Тоїдзе міг так сильно надихнутися, що без зволікань сотворив свій шедевр. Але творчі люди, котрі працювали за радянських часів (навіть набагато м’якших за сталінські) знають, скільки затверджень має пройти твір від малюнку до плакату, причому «плакату №1». А потім треба ж його ще надрукувати мільйонними тиражами, розподілити, відтранспортувати у найвіддаленіші куточки неосяжної радянської батьківщини. Обмірковуючи все це, починаєш розуміти, що десь тебе дурять. Мимоволі до голови приходить думка, що плакати ці були надруковані заздалегідь. І закликати вони мали зовсім не на ту війну, яку нав’яже нам Гітлер. «Родина-мать» спокійно могла волати про визволення поневолених народів за межами батьківщини, наприклад «чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать». Враховуючи, що «до британских морей» ніхто з нашою армадою не зрівняється, то завдання це виглядало цілком під силу Червоній армії. Тож, як співається у вже згаданій «Священній війні»:

Пойдём ломить всей силою,
Всем сердцем, всей душой
За землю нашу милую,
За наш Союз большой!

Текст цієї пісні, за словами автора, написано на другий день після нападу Німеччини, а вже 24 червня опубліковано у газетах «Известия» і «Красная звезда». Знову виникають дурні сумніви: а чому чогось схожого не з’явилося з початком польської кампанії, війни з «білофінами», самураями, анексії Бессарабії і північної Буковини? Звідки Лєбєдєву-Кумачу було знати, що саме ця війна стане «священною», довгою, тяжкою й напрочуд кривавою? Доти радянським людям вдалося довідатися про події на німецько-радянському кордоні лише те, що сказав у своєму виступі народний комісар В'ячеслав Молотов. Тобто, ворог вже от-от буде розбитий, перемога буде за нами. Тим не менше, швиденько пишеться цей пафосний текст, Александров оперативненько кладе його на музику. Та ще й яку музику, що аж мурашки по тілу мали б заповзати в тих, хто 27 червня опинився на Білоруському вокзалі Москви, де саме оркестр Александрова давав прем’єру свого шедевру.

Знову хочеться за Станіславським вигукнути: «Не вірю!» Ну не могли пісню так швидко запустити в загальнодержавний обіг без ретельної літературної та музичної цензури відповідних органів. А в цьому випадку – без санкції самого Йосипа Віссаріоновича. Тому радше я повірю у версію Суворова, котрий знайшов свідчення, що Сталін замовив авторам цю пісню ще в лютому 1941 року. І надихати «ломить за Союз большой» вона мала знову ж таки не захисників Батьківщини, а бійців-інтернаціоналістів.

Багато говорить про «миролюбні» наміри Кремля й тогочасний кінематограф. Найпопулярнішим у другій половині 1930-х років однозначно стає жанр воєнної утопії. Радянські громадяни всі як один насолоджувалися такими кіношедеврами як: «Батьківщина кличе» (1936), «Глибокий рейд» (1038), «Якщо завтра війна» (1938), «Танкісти» (1939), «Ескадрилья №5» (1940) тощо. Сюжет – типовий: після провокації підступних ворогів (чи то німецьких, чи то британських – важко визначити однозначно) наші славні вояки дають рішучу відсіч і добивають ворога у його лігві. Знаковим слід вважати виступ Климентія Ворошилова у фільмі «Якщо завтра війна»:

Неодноразовово ми заявляли про те, що нав'язана нам війна буде відбуватися не на нашій радянській землі, а на території тих, хто наважиться першим підняти меч. Ця заява залишається постійною, незмінною, вона в силі на сьогоднішній день.

Тельман у ролі мавра

Стратегію експорту революції Йосип Сталін артикулював ще в липні 1925 р. у промові на пленумі ЦК ВКП (б):

Якщо почнеться війна, то ми не залишимося бездіяльними – ми виступимо, але виступимо останніми. І ми кинемо вирішальну гирю на чашу ваг, гирю, яка зможе зіграти визначальну роль.

Але цю війну, цю «пожежу світову» ще треба було якось роздмухати. І роль світового ґноту Кремль відвів Комуністичному інтернаціоналу, над яким він встановлював щораз жорсткіший контроль.

У цьому сенсі цікавою є партійно-політична кар’єра знаного комінтернівця Ернста Тельмана. Пам’ятаю уроки німецької мови в радянській школі, коли левова частина всіх краєзнавчих текстів була пов’язана з іменем саме цього провідника німецьких комуністів у міжвоєнні часи. Він був фактично «німецьким Лєніним», навіть піонерська організація в НДР отримала його ім’я, а всі її члени звалися Thälmannpioniere.

Щасливий білет товариш Ернст витягнув улітку 1921 року, коли як делегат Третього конгресу Комінтерну відвідав Москву. Тут російські наставники (а головне – сам Йосип Віссаріонович) зауважили активного, язикатого та агресивного німецького комуніста. Відтоді він своєю кар’єрою міг не перейматися, вона вже була йому забезпечена від deus ex machina, з цілком сподіваним злетом і не менш очікуваним фіналом: фізичною смертю та відносно вічним життям у пам’яті вдячних комуністичних нащадків.

Тепер саме через Тельмана, котрий тоді, на початку 1920-х, очолював гамбурзьку організацію КПН, радянські емісари працюють з «німецьким контингентом». 1923 року на вимогу своїх московських наставників Тельман організовує Гамбурзьке повстання і посилає своїх вірних бойовиків чинити розправи у «буржуйських» кварталах міста. Варто зазначити, що раніше повстання планували як загальнонімецьке, тамтешні комуністи, під’юджувані Москвою, вирішили скористатися кризою Ваймарської республіки й захопити владу звичним для них насильницьким шляхом. Утім в останню мить керівництво партії відмовилося від цієї авантюри. Тому повстали лише гамбурзькі комуністи. Бунт, який розпочався 23 жовтня, поліція придушила за два дні й арештувала його підбурювачів. Цікава деталь, що через якихось два тижні – восьмого листопада – спалахнув знаменитий «пивний путч» у Мюнхені під проводом Адольфа Гітлера. Майбутній фюрер потрапив до в’язниці, де й почав писати свій одіозний «Mein Kampf». А Тельмана від суду і ймовірної шибениці врятувала депутатська недоторканність.

Москва ж після цього інциденту зробила для себе однозначний висновок: нерішуче керівництво КПН треба змінити на нове, сповнене ентузіазму боротися за перемогу світової революції. Відтак Тельману доручають очолити спершу парамілітарну організацію при компартії – Спілку червоних фронтовиків (Rote Frontkämpferbund). Загони фронтовиків володіли достатнім арсеналом, проходили військовий вишкіл, зокрема й у радянській Росії, у військовій Академії імені Фрунзе.

Улітку 1925 року Йосип Сталін запрошує Ернста Тельмана до Москви. Можна припустити, що це було остаточним «кастингом» на роль партійного лідера. Уже у вересні на з’їзді компартії Тельман жорстко критикує чинне партійне керівництво за «угодовство і праві ухили». І німецькі комуністи «обирають» собі нового лідера. Відтоді КПН беззастережно виконує всі вказівки з Кремля і ним же фінансується.

Бували, щоправда, певні «непорозуміння», як-от скандал з привласненням грошей з партійної каси. Обурені партійці навіть на деякий час усунули ґеносе Ернста від керівництва. Але Кремль оперативно втрутився, і «справедливість» було відновлено: Тельмана повернули на посаду, а його кривдників-«угодовців» з ганьбою вигнали з партії.

Паралельно «кремлізація» відбувалася у лавах Комінтерну: з його керівного органу – Виконавчого комітету – всіма способами усували всіх норовливих членів і залишали тільки тих, хто був незаперечно відданий Кремлю. Німецька комуністка Клара Цеткін, котру аж ніяк не можна звинуватити в антипатії до Москви, коментуючи комінтернівську ситуацію в листі до свого друга швейцарського комуніста Жюля Эмбер-Дро, пише в березні 1929 року:

Я почуваюся самотньо й незатишно в цьому тілі, яке з життєвого політичного організму перетворилося на мертвий механізм, котрий з одного боку ковтає команди російською мовою, а з іншого – випльовує ці команди різними мовами...

Комуністичний інтернаціонал чітко перетворився на інструмент експорту соціалістичної революції, на ґніт світового феєрверку. Його керівництво фінансувалося з кремлівської каси, відпочивало на кримських курортах, навчалося в російських військових академіях.

Водночас кремлівські політики почали поступово усвідомлювати, що теорія Льва Троцького про перманентну революцію, котра дуже добре виглядала на папері, у реальних умовах виявляла свою неспроможність. Компартії на Заході так і не ставали достатньо популярними, революційні настрої не знаходили достатньої кількості прихильників, поодинокі люмпенські бунти легко придушували. Тож треба було на марші радикально міняти тактику. Саме цієї миті Сталін, за твердженням Віктора Суворова, усвідомивши, що крига так просто не скресне, винайшов «криголам». Цим «криголамом» мав стати Гітлер, і він мав діяти, як герой української приказки: свисни, Адольфе, бо ти дурніший. Тобто про організацію революцій в країнах Європи Кремль вирішив на деякий час забути. Тепер на порядку денному – підготовка агресивного фюрера до: 1) захоплення влади в Німеччині, 2) зміцнення військового потенціалу країни й 3) нацьковування мілітарної машини Райху на сусідів. А вже після того, як розгориться ватра війни, Червона армія з’явиться тут-як-тут у ролі визволителя й легко розіб’є виснажене війною гітлерівське військо. Зрозуміло, що всі визволені країни повинні будуть з вдячності до свого визволителя долучитися до панєвропейського соціалістичного табору. От вам і реалізоване ленінське гасло про Сполучені Штати Європи…

Та ні, все це суворовські видумки, – заперечать нам сотні російських істориків – Нічого такого Радянський Союз і близько не планував! Де факти, докази, документи? Та й справді, документів, котрі б однозначно засвідчували ці більшовицькі плани, – катма. А от щодо фактів, то я б не радив антисуворовцям бути такими категоричними. Повернімося до нашого героя Ернста Тельмана. У квітні 1932 року він виставляє свою кандидатуру на вибори райхспрезидента і, звичайно, програє. Зрештою, як і Гітлер. Главою держави залишається фельдмаршал Пауль фон Гінденбурґ. Того ж року відбулися вибори до Райхстаґу, причому двічі через те, що депутати ніяк не могли сформувати уряд. А сформувати вони не змогли через суперечку двох партій, які здобули друге й третє місця – соціал-демократів і комуністів. Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини хоч і здобула перемогу, але ще не на стільки переконливу, аби самостійно формувати кабінет і призначати райхсканцлера.

Не сварилися б комуністи з соціал-демократами 1932 року – пішла б історія Німеччини й світу зовсім іншим шляхом. Але цей альтернативний шлях зовсім не влаштовував Сталіна. А навіть вдова Ернста Тельмана Роза визнала у своїх мемуарах, що КПН на той час була «цілковито сталінізованою». Без наказу з Кремля німецькі комуністи не змогли б і чхнути, не те що створити коаліцію із соціал-демократами. А про останніх сам Сталін гнівно писав:

Фашизм – це бойова організація буржуазії, яка спирається на активну підтримку соціал-демократії. Соціал-демократія об'єктивно є помірним крилом фашизму. Ці організації не заперечують, а доповнюють одна одну. Це не антиподи, а близнюки ...

Отже жодних союзів з «фашистами», яку б машкару вони не вбирали – такий наказ надійшов з Кремля. Ернст Тельман як бравий вояка світової революції взяв наказ до виконання, підписавши таким чином собі й своїй партії смертний вирок, а Гітлеру і НСРПН – путівку в життя. Наступні вибори відбуваються 1933 року, де партія Гітлера здобуває цілковиту перемогу…

На цьому можна було б обірвати розповідь про Ернста Тельмана, адже мавр зробив свою справу, то й може йти геть. Але все ж варто згадати ще один пов'язаний з ним епізод осені 1939 року. СРСР і Німеччина розділили Польщу, між ними підписано договір «Про дружбу (!) й кордони», відбуваються обміни полоненими шпигунами. Тут би Сталіну й згадати про свого вірного васала Ернста, запротореного до гітлерівського концтабору. Тим більше, що з таким проханням Роза Тельман буквально бомбардувала листами радянського посла в Німеччині Володимира Деканозова. Той, своєю чергою, доповідає в Кремль, а Йосип Віссаріонович вдає, що жодного Тельмана не знає, на кшталт популярної нині кавказької пісеньки: «Ти кто такой, давай дасвіданья!»

Хоча по війні Сталін все ж згадав героїчно полеглого товариша Тельмана і назвав його іменем кілька містечок, багацько вулиць і навіть станцію метро у Москві. Хоча міг би й не називати, адже операція «Криголам» так і не вдалася.

Крах операції «Криголам»

Історики-традиціоналісти, обґрунтовуючи фатальну поразку Червоної армії у червні 1941 року, називають і довірливість Сталіна, і віроломство Гітлера, і брак озброєння, і те, що історія нам дала занадто мало часу на підготовку… Хоча у будь-якої тверезомислячої людини виникне зразу ж низка запитань. Приміром: Невже у Німеччини, скутої по руках і ногах Версальським договором аж до 1933 року, було більше часу? Невже Сталін, котрий не довіряв ні найближчим соратникам, ні друзям, ні своїм родичам, перейнявся довірою до лідера держави, котра становила найбільшу потенційну небезпеку для СРСР? І що це за армія, котра готова лише до «сподіваного» нападу?

Найбільше дивує аргумент браку озброєння. Дозволю собі як контраргумент навести цитату зі вже згадуваного російського історика Марка Солоніна:

За товариша Сталіна весь радянський народ працював. Працювали всі чоловіки. Працювали майже всі жінки. Декретна відпустка давалася на чотири місяці: два до і два після. Потім – від грудного немовляти до верстата. Підлітки - «фезеушники» теж працювали. Країна працювала з раннього ранку до глибокої ночі. Ну а військові заводи вже задовго до війни працювали в три зміни, з ранку і до ранку. Куди ж подівся вироблений продукт?
Як це у нас могло виявитися менше танків-літаків, ніж в Німеччині? Що ж тоді робили ці цілодобово димлячі заводи – «ситчик для комсомолок»? Холодильники і соковитискалки для комунальних кухонь?

Зрозуміло, що ні. І 20 міжвоєнних років, і аж до розвалу СРСР головні потуги промисловості були спрямовані на підвищення обороноздатності. Це Адольф Гітлер був змушений, окрім «тигрів» і «шмайсерів», будувати автостради, нові житлові будинки, піднімати легку промисловість, виконуючи виборчі обіцянки. І при цьому він не мав права змушувати німців перепрацьовувати.

Сталін же обіцяв людям веселе життя – вони його отримали. Бо що може бути веселішим за світову революцію. А для її реалізації 1941 року СРСР диспонував такою кількістю танків, якої не мали всі учасники світової війни разом узяті. Причому понад півтори тисячі танків були найновішими – Т-34 і КВ, котрих ні Німеччина, ні Британія, ні США ще не мали навіть у проектах. Червона армія мала значно більше бойових літаків, аніж Luftwaffe. Такий же перекіс в один бік спостерігається й щодо артилерії, боєприпасів, транспорту. Академік Ігор Юхновський, який ще юнаком був свідком просування Вермахту на схід, в інтерв’ю для ZAXID.NET розповів про німецькі багатокілометрові кінні обози постачання, котрі тягнулися за фронтом. Так, промисловість у німців була передовою, але ресурсів катма. Не могли вони так запросто наштампувати собі десятки тисяч танків, автомобілів, літаків, тому й мусив Вермахт наймати ґросбауерів з їхніми кіньми. А радянська промисловість могла: одна шоста суходолу буквально всіяна родовищами стратегічних запасів.

Загальне співвідношення сил на західному кордоні СРСР на ранок 22 червня 1941 р.

Чому ж тоді така ганебна поразка Червоної армії? Віктор Суворов стверджує, що радянське військо у ту фатальну ніч саме розгорталося для того, щоб завдати нищівного удару по німцях, а тому й перебувало у максимально вразливому стані. Можливо й так, але не до кінця переконливо.

Український історик Іван Патриляк і його російський колега Марк Солонін стверджують, що головним чинником поразки було не це, а морально-бойовий дух червоноармійців, котрі просто не хотіли воювати, не бажали помирати за цю владу. Теж не до кінця переконує. В Іспанії, на озері Хасан, на Халхін-Голі хотіли воювати, у Польщі, у Фінляндії теж не особливо відмовлялися, а тут – не бажають. Тому логіка підказує, що дві ці причини треба розглядати в комплексі, навіть синергетично.

Радянський Союз правовою державою аж ніяк не був, радше був державою, де кримінальні поняття були зведені в ранг закону. Тому й мораль була відповідна – «понятійна». От з’явився «на районі» новий зухвалець, зумів «дати тягла» найкрутішому там парубкові, то й братки колишнього вожака автоматично переходять у підпорядкування нового лідера. І це – жодна зрада, це – конвенція кримінального світу. Десь так сприймали дійсність і тодішні радянські люди. Бо як пояснити, що вже у перші півроку війни в полон здалися майже чотири мільйони червоноармійців, тобто фактично увесь перший мобілізаційний ешелон. Багато з них без жодних докорів сумління попросилися на службу до нового господаря.

Серед історій про так званих колаборантів найцікавішою мені видається розповідь про долю колишнього енкаведиста Івана Бессонова, описана Сергієм Чуєвим у книзі «Проклятые солдаты. Предатели на стороне III рейха». Так-от: колишній генерал НКВС здався у полон в серпні 1941 року й зразу ж запропонував Вермахту свої послуги. Та й не просто послуги, а план неймовірної за своєю зухвалістю операції. Бессонов пропонував створити з шести тисяч російських військовополонених повітрянодесантну бригаду для захоплення таборів ГУЛАГу. Генерал НКВС був добре обізнаний зі системою охорони таборів, тому захопити їх не було б великою проблемою. Далі, згідно з планом, бригада доповнювалася озброєними в’язнями таборів, перетворювалася на повстанську армію і йшла захоплювати оборонне серце країни – уральський індустріальний район. За вдалого ходу операції Радянському Союзові прийшов би край до кінця 1942 року. Але німці в останній момент налякалися, що така армія стане занадто самостійною. Від ідеї відмовилися, а Бессонова, аби не був таким мудрим, запроторили до концтабору «Заксенгаузен», у компанію до Степана Бандери. От, напевно, сиділи вони собі удвох, курили і балакали, який же то Гітлер дурень, що не забажав відмовитися від своєї расової теорії, не дозволив створити ні вільної України, ні Росії без комуністів.

Тобто ми можемо лише припустити, що вони зустрілися й так балакали. Хоча навряд чи таке відбулося, бо не балакав Степан Бандера по-російськи, та й мав за принцип: «з москалями нема спільної мови». А от Сталін, окрилений несподіваним порятунком у вигляді дурості Гітлера, точно висловив ці думки голосно й привселюдно у листопаді 1941 року на урочистих зборах до річниці жовтневого перевороту:

Безглузда політика Гітлера перетворила народи СРСР у затятих ворогів нинішньої Німеччини.

***

І Гітлер таки програв, отруївся, застрелився і спалився. Але й Сталін не виграв бо не здобув того, чого хотів: не роздмухав світової чи принаймні всеєвропейської революції. А це означало, що раніше чи пізніше СРСР, цей монстр зі слабким серцем, загнеться. Свідками цього ми й стали два десятиліття тому.

Не менш знаменним у цьому сенсі є стенання нинішнього кремлівського лідера Володимира Путіна: «Розпад СРСР – це найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Тобто не безглузді побоїща Першої світової, не багатомільйонні жертви Другої світової, не Голодомор, не Голокост, не сталінські репресії, а розпад неправової, недемократичної, невільної держави, виявляється, став тією найбільшою катастрофою. Як це вдало кореспондується із агресивною концепцією більшовиків, дарма що ВВП вдає, нібито, більше шанує білогвардійців. Тому слід сподіватися, що ідея світової революції і московського месіанства ще не вмерла, вона шукає нових послідовників.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук