Львів – український П’ємонт

Від другої половини XIX століття почав формуватися образ Львова як українського П’ємонту, однак це було вже після того, як поляки оголосили його П’ємонтом польським. Так що українці наслідували від поляків не лише перший рядок національного гімну. І власне образ українського П’ємонту почали створювати не галичани, а наддніпрянці: Олександр Кониський, Пантелеймон Куліш, Сергій Єфремов, Володимир Антонович, які у себе, в підросійській Україні такої можливості не мали. Українські патріоти Наддніпрянщини, позбавлені жодного шансу плекати у себе національне життя, допомагали українцям Галичини у заснуванні газет і часописів, зокрема Наукове Товариство імені Шевченка було засноване на кошти київської Старої Громади.

Наприкінці XIX століття в Австро-Угорській імперії зростає вага громадянського суспільства, масової політики і публічного простору для зборів, маніфестацій та урочистостей – явище абсолютно невідоме в деспотичній Росії. Українці й поляки мали можливість створювати парамілітарні організації, виникала безліч «Січей» і «Соколів», і австрійська влада не вбачала у цьому загрози своєму існуванню. Натомість в незалежній Україні впродовж останніх трьох десятиліть наша влада била на сполох з приводу існування не те, що парамілітарних, а навіть і зовсім не мілітарних українських патріотичних організацій, вбачаючи в них загрозу державному ладові. Якщо б такі організації не забороняли, а надавали їм державну підтримку, то Україна була б набагато краще підготовлена до війни з Росією.

Публічний простір Львова на межі XIX і XX століть став місцем вияву почуттів українців, їхньої спільності та єдності. Шевченківські здвиги демонстрували організованість і міць українців Галичини. У львівському публічному просторі набуло великої популярності спілкування у каварнях, де обмінювалися думками, де формувався світогляд, де дискутували про те, якими мають бути ідеальні стосунки між людьми, засновані на європейських моральних цінностях, на принципах поваги до кожної особистості.

На початку XX століття чимало львівської молоді виїжджало на навчання до Європи, популярним стає туризм і відпочинок, українські пластуни вирушають у походи карпатськими стежками. Звичними стають подорожі українських школярів до Відня. Авторові цього тексту якось пощастило натрапити на звіт про подорож до Відня учнів одного із сіл у Турківському повіті. Українські діти Галичини мали можливість учитися в школі рідною мовою. В оповіданні Франка «Історія кожуха» з-під художнього змалювання бідності і поневірянь українського селянина, на чому письменник зробив головний акцент, виринає дуже несподіваний цікавий факт: австрійська влада оштрафувала батька учня за те, що той два тижні пропускав заняття, тобто за те, що учень не ходив до школи вчитися рідною українською мовою. Таким чином гіперліберальна австрійська влада стимулювала піднесення національної самосвідомості українців.

Можемо лишень подивуватися цьому гіперлібералізмові, заснованому на європейських цінностях. Загалом можна зробити висновок, що завдяки 146-літньому пануванню Австрійської імперії на землях Галичини українці не зникли як нація і не асимілювалися, як у більшості регіонів підросійської України. Непокірні «бандери», а УПА фактично виросла з хат-читалень «Просвіти» австрійської епохи, ніколи не давали й ніколи не дадуть перетворити Україну на філію Росії, бо якщо б не галицькі українці, то при розпаді СРСР вочевидь в Україні, на кшталт Білорусі, не було б жодних проблем зі «всеслов’янською єдністю» і триєдиним простором «рускава міра». Європейськість, європейські цінності фактично не дали загинути народові, його мові й культурі.

По крахові Австро-Угорської імперії Львів ще двадцять років перебував у складі авторитарної Другої Речі Посполитої, це була кепська, поганенька Європа, та все ж Європа. Формувався український національний рух, УВО, ОУН, УПА робили ті надзвичайно важливі історичні напрацювання, які згодом привели до Незалежності України. В авторитарній державі Пілсудського щороку видавалися сотні книжок українською мовою з української історії та ідеології, що було абсолютно виключено у підрадянській Україні.

Європейські моральні цінності тоді ще панували в умах і серцях людей. Роблячи на початку і в середині 1990-х років інтерв’ю зі старшими львів’янами, яким тоді було під дев’яносто років і більше, я стикнувся з таким цікавим явищем міжвоєнної Речі Посполитої, яке можна назвати не інакше, як патологічною чесністю. Це власне те, чим і теперішні європейці відрізняються від нас. У Львові 20-х і 30-х років минулого століття було дуже широко розповсюджена практика, коли купці і крамарі давали абсолютно невідомим людям без жодних документів, без жодного першого внеску дорогі товари на виплат на багато років наперед. Наприклад, селянка з віддаленого села у Самбірському повіті могла на Різдвяному ярмарку у Львові взяти у крамаря під чесне слово дорогу сукню в кредит на п’ять років, зобов’язуючись перший внесок у десять відсотків привезти наступного Великодня.

Купці охоче практикували такі речі, бо надурити людину тоді вважалося великим соромом і було майже неможливим. Мама одного з моїх товаришів розповідала, що навесні 1939 року в одній з єврейських крамничок на вулиці Сербській вона взяла в кредит на чотири роки шикарне демісезонне пальто, заплативши за нього перший внесок у десять відсотків. Коли у вересні того ж вікопам’ятного 1939 року вона прийшла, аби сплатити другий внесок, ані тої крамнички, ані того єврея на місці вже не було – його вивезли на Сибір. Віддати борг було святим обов’язком для кожної людини. Багато львів’ян-українців, ризикуючи життям, 1942 року приносили у гетто на Замарстинівській продукти для євреїв, яким лишилися щось винні.

У Львові в часи міжвоєнної Польщі існувало безліч харитативних організацій, які опікувалися бідними, хворими, знедоленими. У сучасних львів’ян, напевно, може викликати лише гірку іронію той факт, що тоді існував фонд опіки над сільськими дівчатами, які приїздили до Львова і влаштовувалися тут служницями та на інші роботи. Аби ці дівчата у великому місті часом не схибили на якийсь слизький життєвий шлях, фонд організовував для них безкоштовні походи до кіно, театрів, на концерти, лекції, до бібліотек, музеїв. До речі, палац графів спольщеного українського роду Дідушицьких на вулиці Курковій (Лисенка) до загарбання Львова радянською армією щодня був відчинений для публічного огляду колекції образотворчого мистецтва, розміщеної у його залах. Також львів’яни мали можливість безкоштовно користуватися величезною і цінною бібліотекою палацу.

Залишки європейських цінностей в ментальності львів’ян радянській тоталітарній владі відразу знищити не вдалося. У 40-х, 50-х, і навіть до кінця 60-х років минулого століття у Львові ще панувала загальна культура, культура спілкування, побутова культура, побутова мораль. І вже десь зі середини 70-х років разом з індустріалізацією та рустикалізацією (оселянюванням) Львова а також і з ментальністю, принесеною сюди представниками радянського «культурного» чи точніше «безкультурного» простору, європейські цінності, які напрацьовувалися у Львові віками, практично зійшли у переважній більшості народу майже нанівець.

Останніми роками багато говорилося про повернення до європейських цінностей, які були притаманні українцям, принаймні значній їх частині, впродовж століть. І в цьому ми покладаємо велику надію на молоде покоління, яке виросло вже поза часовими межами радянсько-єгипетського рабства, але й це покоління деякою мірою несе на собі успадковане від батьків прокляття тоталітаризму. Та в України іншого вибору, окрім стати європейською немає. Україна буде або європейською, повернеться до європейських цінностей, або її взагалі не буде існувати. Сучасна російсько-українська війна яскраво довела, що смертельна екзистенційна боротьба за існування та ідентичність України й українців злилася воєдино з боротьбою за європейські цінності.