«Любити Польщу і Україну – це як любити свою маму і закохатись у дівчину»

Лекція Дональда Туска у Львівському університеті

Головні новини Львова 20.02Дональд Туск, 20 лютого, 17:19 2929 2

Ви прийняли мою пропозицію, щоб сьогодні я говорив з вами моєю рідною мовою – польською. Під час різних урочистостей я розмовляю англійською. Я знав, що сьогодні буду серед друзів, лише серед друзів, і тому дозволив собі це прохання. Це для мене було важливим, бо слова, які я зараз скажу, присвячені мешканцям Львова і Ґданська, українцям і полякам. Я би дуже хотів, щоб мої слова потрапили до вух і сердець моїх співвітчизників.

Я є польським патріотом і одночасно рішучим європейцем. Не бачу тут жодного конфлікту. Навпаки. Я є польським патріотом і дуже люблю Польщу і дуже люблю Україну. І не бачу в цьому жодного парадоксу. Для мене особисто, я маю такий досвід, любити Польщу і Україну – це як любити свою маму і закохатись у дівчину. Ви знаєте, про що я кажу. 21 листопада 1932 року професор вашого університету, який тоді був названий іменем Яна Казимира, професор Казімєж Твардовський прочитав у цьому самому місці лекцію, у якій згадав про отримання почесного титулу honoris causa, але отриманого у Познанському університеті. Він звернув увагу слухачів на парадокс, пов'язаний із цим почесним титулом. Чому honoris causa отримують як представники навчальних закладів, так і артисти, державні та військові діячі. Тобто представники, які працюють у суперечливих напрямках.

До слова, професор Твардовський не міг знати, що у XXI столітті важко відрізнити артистів та комедіантів від політиків, що у цілому світі появляться демагоги, які добре почуваються в обох ролях.

Повернемось до докторів honoris causa. Люди різних професій отримують цей титул, оскільки ті, хто надають цей титул, вважають, що нагороджений може чогось навчити. Етимологічно – доктор – це той, хто навчає, хто може прочитати якісь корисні лекції.

За фахом я є вчителем історії, але з досвіду знаю, що життя є цікавішим викладачем, ніж учителі. Перепрошую дуже всіх присутніх. Відтак вирішив розповісти вам про лекції, які дали мені і нам усім наші міста – Львів і Ґданськ, їхня історія і їхня сучасність. Я думаю тут про лекцію солідарності і лекцію поєднання. Мені було 20 років, коли почалась моя доросла пригода з політикою. Під кінець 70-х років минулого століття ми, студенти гданського університету, почали організовувати нелегальні демонстрації проти комуністичного режиму. Тоді ми збирались біля пам’ятника короля Яна III Собеського. Перед Другою світовою війною цей пам’ятник стояв у Львові, біля гетьманських валів. Цей шматок Львова у Ґданську, який став символом опору і надії – це не єдиний символ, який об’єднує два міста.

Як ви, можливо, знаєте, на гербі Ґданська є два леви. Леви у Ґданську є всюди. Але таких гарних і достойних, як ті, які лежать біля входу до Порохової вежі, у Ґданську нема. Навіть уболівальники місцевої футбольної команди «Лехія», моєї улюбленої футбольної команди, називаються «Леви півночі», а сама «Лехія Ґданськ» отримала свою назву від одного із львівських передвоєнних футбольних клубів і була створена відразу після війни інженерами львівської політехніки. Вони приїхали у Ґданськ, щоб повернути до життя ґданську політехніку і відбудувати моє місто, наш порт і наші верфі. Великим уболівальником гданської «Лехії» був недавно убитий мер Ґданська Павел Адамович. Занурені у жалобу мешканці Ґданська отримали з багатьох країн світу сигнали солідарності.

Одним із найбільш зворушливих був великий портрет убитого мера зображений на стіні вашої ратуші. Ми бачили це в інтернеті і всі плакали, дивлячись на цей жест. Як і інформацію, яка з’явилась перед похованням нашого мера і звучала вона так: «Чудовий жест, який будує порозуміння між поляками та українцями. Мер Львова Андрій Садовий приїхав у п’ятницю по обіді спеціально для того, щоб на хвилю стати біля труни Павла Адамовича в Європейському центрі солідарності і залишити напис у Книзі співчуття. У суботу о 6:00 ранку відлетів до Львова».

У Ґданську ми надаємо солідарності особливої уваги. Солідарність, на перший погляд, беззахисна і слабка, виявилась потужнішою від озброєної до зубів імперії. Бути солідарним – це не така легка справа, бо мусиш присвятити свої інтереси, а часом самого себе для когось іншого. Це правило – один за всіх і всі за одного, яке об’єднує людей заради інших людей, а не проти них. Як сказав наш Папа Іван Павло ІІ у Ґданську, «солідарність – це завжди один з другим, ніколи один проти другого».

У політиці солідарність є найкращою протиотрутою на почуття образи і єдина реальна альтернатива політики, яку розуміють як виключно абсолютну гру інтересів.

Багато років тому, коли я як прем’єр-міністр розмовляв у Москві із Володимиром Путіним, почув і його визначення політики. У ній звучала спрощена версія філософії Карла Шмітта – «політичність можна зрозуміти лише через антагонізм, а об’єднуватись можна лише за лінією «ми і наші вороги».

Це спокуслива пропозиція, інтелектуально – дуже проста, пропозиція, яка робить ставку лише на силу, а, отже, майже завжди на насилля, пропозиція, яка відкидає компроміс, переговори, співіснування і плюралізм.

Однак політики, які визнають лише культ сили, повинні були не раз уступити солідарності, хоч потенціали здавались нерівними. Може тому, що у солідарності можна закохатись, а у силі – щонайбільше налякати. А кохання є завжди сильнішим від страху.

Я знаю, що для багатьох львів’ян мого покоління ґданський серпень 1980 року був важливим сигналом. Так говорив професор вашого університету, історик Ярослав Грицак в інтерв’ю для «Tygodnikа Powszechnego» у Кракові.

«Коли вибухла «Солідарність», я був студентом і так само, як мої колеги, хотів, щоб і у Львові трапилось диво свободи. Коли згадую з друзями ті часи, виявляється, що гасла «Солідарності» домандрували не лише до Львова, але й до Волині і навіть до Києва. Польські впливи стали вагомим чинником, який формував нашу українську ідентичність».

І диво свободи сталось. У Ґданську, трохи пізніше у Львові, і у всій Україні. Не зважаючи на понуру логіку сили. Від початку ми всі чули, що чудо свободи не буде без солідарності, яка виходить за межі кордонів і народної ідентичності. Коли ми зібрались у 1981 році у Ґданську, як делегати профспілки «Солідарності», сформулювали послання до людей праці Східної Європи. У ньому були слова про нашу спільну долю і про потребу зустрічі поляків, українців, росіян та інших народів тієї частини світу. Коли тодішній перший секретар Леонід Брєжнєв отримав на стіл текст цього послання, сказав коротко: «Це небезпечний і провокаційний документ». І він мав рацію, як виявилось.

Для багатьох поляків було чимось повністю природнім, що через чверть століття на вулицях Києва під час Помаранчевої революції з’явились прапори польської «Солідарності».

А п’ять років тому на Майдані можна було зустріти багато моїх співвітчизників. Професор Грицак у своєму інтерв’ю говорив, що «Захоплення польською «Солідарністю» спричинила перший драматичний конфлікт між молодшим і старшим поколінням». Його батьки мали болісні спогади, пов’язані із Польщею. Вони походили з села під Стриєм і постійно пам’ятали антиукраїнську політику Другої Речі Посполитої. Не повинен вам говорити, що у Ґданську я в свою чергу неодноразово чув повні злості і гіркоти слова від старших від мене, моїх земляків, які згадували жорстокі події на Волині і жорстокість деяких українців щодо поляків.

І тут я б хотів перейти до другої лекції, лекції поєднання. Ґданськ – місто, яке збудували і в якому жили багато століть тому поляки і німці, шотландці і голландці, євреї і кашуби, меноніти, гугеноти, протестанти, католики, татари і караїми, стало у певному моменті символом народного конфлікту і націоналістичних рухів, де головним було питання: «Чий є Ґданськ?», а не «Яким є Ґданськ?».

Упродовж століть місто синергії, синтезу і симбіозу стало раптом причиною вибуху Другої світової війни. Бо німецькі нацисти у різнорідності, не в Ґданську, а всюди, бачили лише проблему, яку слід розв’язати насиллям. Комуністи у цьому не були набагато кращими. Мусіло минути багато років поки перемога «Солідарності» не відкрила людських сердець для потреби поєднання. Це власне Павел Адамович вперше запросив німців на Вестерплатте, де разом з ними відзначив річницю початку Другої світової війни. Сьогодні поляки і німці, як і, наприклад, французи та іспанці, хорвати і словенці, на фундаменті поєднання будуть європейську спільноту.

Львів є подібним містом. Не тільки тому, що його упродовж століть будували різні нації, різні релігії, і не тільки тому, що, як пише Юрій Андрухович, по річці Полтві сто років тому плавали ґданські судна. Сьогодні це важко собі уявити, але 300 років тому це було можливе. Але й тому, що, як і моє місто, Львів був справжнім синтезом багатьох культур.

Сьогодні це два міста-символи після того, що пережили. Польський Ґданськ і український Львів. Міста у яких був сильний сигнал свободи – у Ґданську на всю Польщу, у Львові – на всю Україну. Ці міста повинні стати провідниками для всіх поляків і всіх українців. Провідниками поєднання між нашими народами і всередині наших народів.

Завершу цитатою з Івана Павла ІІ. У Польщі досі найбезпечніше закликати до поєднання з сусідами, посилаючись на Папу. Він сказав у річницю Волинської трагедії: «Нове тисячоліття вимагає, аби українці і поляки не були поневолені своїми сумними спогадами минулого. Беручи до уваги події минулого у новій перспективі і бажаючи збудувати краще майбутнє для усіх, нехай глянуть одні на одних поглядом поєднання. Нема справедливості без пробачення. А співпраця без взаємної відкритості була б крихкою. З відкритим серцем відповідаємо на подібні до польських прагнення українців. Шануймо пам'ять про жертв колишніх конфліктів, не забуваймо ім’я та прізвище кожної жертви. Ми винні це полеглим і їхнім родинам. Але не примножуймо чисельності крові і страждань, бо це дорога в нікуди. Спільно схилімо голову у задумі, молитві і співчутті. Тільки сьогодні можемо зрозуміти весь драматизм, у який в минулому були втягнуті наші народи. Досвід минулого століття, такий трагічний і болісний, навчив нас дивитись по-новому на патріотизм, національну ідентичність, яка не повинна бути обернена проти когось і не повинна шукати підтвердження в конфронтації. Віднаходимо нині те, що нас єднає, зміцнюймо довіру і співпрацю. Нема сьогодні країни, яка більше ніж Польща цінує роль незалежної України у Європі і підтримує її проєвропейські прагнення».

Ще раз вам дякую за нагороду, за те, що ви зробили для Львова, для України і всієї Європи. Маєте приводи, щоб пишатись тим, що зробили. Усього найкращого. Дякую.

Переклав Ярослав Іваночко

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук