Малюк і Карлсон: важка гра в дитинство

Протягом усієї вистави головні персонажі – Малюк і Карлсон – залишаються незмінними, позбавленими розвитку. Актори намагалися створити атмосферу дитинства, але у цьому випадку вони мали б тримати дію в динамічному русі, проте їхні слова та вчинки, на жаль, не виправдались грою на сцені.

Мабуть, немає дитини, яка б не знала (або хоча б не бачила відомої мультиплікаційної версії) повісті славетної шведської казкарки Астрід Ліндгрен про Малюка та його друга Карлсона – дивакуватого, самотнього веселуна, який обожнює солодощі, а головне має незвичну річ за спиною – пропелер, завдяки якому може літати.

Ця історія про пустощі та забавки, котру Астрід Ліндґрен написала в середині минулого століття, приховує в собі, як і всяка справжня казка, вагомий філософський пласт: тут ідеться про дитинство як свободу; про самотність людини у соціумі, який її не розуміє і не довіряє; про проблеми поміж поколіннями, поміж батьками і дітьми, а також про осібні світи кожного з нас, до яких іншим може бути зась.

Тому було цікаво: а якого ж «Малюка та Карлсона» покаже львівському глядачу Перший театр для дітей та юнацтва?

Нагадаємо – це не перша постановка творів Ліндгрен на сцені цього театру: вже третій рік поспіль не сходить з репертуарної афіші також інсценізація повісті „Пеппі Довгапанчоха”.

Твори Астрід Ліндгрен взагалі-то дуже складні для постановки. Адже в них знаходимо велику палітру кольорів внутрішнього світу маленької людини. А відобразити це за допомогою театральних засобів страшенно складно. Зазвичай режисери вдаються до театральних умовностей. Таким шляхом пішов і режисер Андрій Шараскін (відомий львівським глядачам «Калігулою» А. Камю – разовим проектом на сцені Оперного театру, а також постановкою «Вперед, кошеня!» та моновиставою «Облако в штанах» В. Маяковського в рамках, здається, теж одноразового проекту «Класика мовою оригіналу» – у цьому ж таки ТЮЗі ).

Картина, яка розгорнулася перед глядачами на сцені, нагадувала умовну космічну обсерваторію, або щось на зразок незвіданих просторів (сценографія Сергія Шевцова). Умовність простору доповнювали дві рухомі ширми, котрі зображають щось на кшталт космічних станцій. Якась недоречність відчувається у них, проте їхня функція полягала також ще й в тому, аби рухатись зліва-направо і навпаки, щоб відокремлювати різні шматки простору. Це відволікало увагу, але таким чином весь простір умовно ділився на окремі кімнати, куди переміщалася дія. Різнокольорові, висячі кулі-сфери, мабуть, мали позначати небесні світила, але їх вигляд нагадував хіба що розмальовані велетенські лампочки, які не дуже вписувалися в загальне рішення сценографії.

Також всю цю умовність підкреслювали розкидані по сцені різного розміру та кольору паралонові кубики. Вони позначали певні предмети (порохотяг, скриньку, іграшки і т.д.). Ці кубики ставали інтерактивним знаряддям в руках у головних персонажів вистави і постійно перебували з ними в дії: актори обігрували сцени з кубиками і нібито перетворювали їх на цукерки, шоколад, ковбасу, ключі тощо. Тільки, на жаль, ця зміна в руках акторів не відбувалась. Інколи виникало таке враження, що актори самі до кінця не вірять в те, що роблять.

За задумом режисера це мала б бути інтерактивна гра з глядачами. На жаль, усі апарти і спроби загравання з залом виглядали доволі примітивно і непереконливо. За всією веселою інтеракцією з кубиками, постійною метушнею не відчитувались глобальні чи то «космічні» теми, на що «натякав» весь сценічний простір. Ведучись на «інтерактивні моменти», діти шуміли і вигукували з місця, але потім актори не могли їх зацікавити і заволодіти їхньою увагою, оскільки у виставі відсутня і атмосфера, і темпоритм, і взагалі все це зводиться до рівня тексту і найповерхневішого пласту форми.

Протягом усієї вистави головні персонажі – Малюк і Карлсон (Наталка Алексеєнко та Ігор Данчук) – залишаються незмінними, позбавленими розвитку. Актори намагалися створити атмосферу дитинства, але у цьому випадку вони мали б тримати дію в динамічному русі, проте їхні слова та вчинки, на жаль, не виправдались грою на сцені.

Мати Малюка (Ірина Кулак, Марія Странькевич)– образ слабохарактерної паняночки у рожевій суконці з атласу (художник з костюмів – Віоліна Даренська), ляльки Барбі, яка не здатна сама виховати свою дитину. Спочатку вона постає як мила і нібито любляча, але відсторонена від зайвих деталей життя свого сина. Проте від шматка до шматка мати міняла свою позицію, від чого образ втратив цілісність та виразність.

У цьому плані такі персонажі як Філле (Дмитро Бартков) чи Фрекен Бок (Ірина Хомин) мали, так би мовити, стержень. Образ останньої, до речі, потрактований несподівано відмінно від оригіналу – це вродлива струнка молода жінка у красивому, строгому костюмі темнозеленого кольору, дії якої постійно супроводжуються одноманітним мотивом танго – що, насправді, не виглядає доречним і виправданим ходом режисера чи то композитора вистави. До слова, увесь музичний ряд (композитор – Сергій Котовський ) створював досить непретензійне тло, на якому розгорталися події.

Пластично вирішеним та жвавим є образ недосвідченого злодюжки Філле, котрий виявився племінником тиранічної (у цій виставі особливо) Фрекен Бок, а тому не відчув всього смаку дитинства через постійні «не можна!». У результаті перед нами закомплексований початкуючий клептоман із роздвоєнням особистості.

Після перегляду півторагодинної вистави з'являється відчуття, що це дійство тривало як мінімум три години. Відсутність розвитку, вибудуваної партитури подій, мізансцен, характерів з боку режисера ставить акторів у скрутне становище. Відчутна потреба в режисерській допомозі й чіткій побудові, яких, очевидно, немає.

Відповідно колористика матеріалу втрачається, а дійство втомлює і знуджує, попри метушню на сцені. Так, прем’єра відбулася, але із собою принесла більше розчарувань, аніж досягнень.