Україна вже багато років не живе за московським часом. Але, схоже, бажання синхронізувати життя в нашій країні із північним сусідом не зникло.
“Масковскає время шесть чесов” – цим бадьорим окликом із “брехача” десятки років будили мільйони українців. І будили зарано, адже до своєї географічної шостої ранку вони могли ще спокійно спати годину. Може, в цьому й криється секрет давньої нелюбові українців до своїх східних “братів” — важко зберігати теплі почуття до сусіда, який постійно краде останню, найсолодшу годинку сну. Тим паче, коли знаєш, що краде не лише це.
Віддалені від Москви міста Росії чи інших союзних республік мали право на власний час, обумовлений їх географічним розташуванням. Але не Україна: ми мали жити тільки “в ногу зі старшим братом”, тому про особливості руху сонця зі сходу на захід можна було забути.
Саме приєднання України зробило Росію великою імперією. Геополітичне становище України, природні та людські ресурси відіграли в даному процесі ключову роль. Про це пам'ятали радянські можновладці, які робили все, аби перетворити українців на інтегральну частину оновленого варіанту імперії. Все, що стояло на заваді інтеграції та розчиненню (історія, мова, культура) — мало зникнути. Адже люди, які говорять на одній мові, однаково ставляться до минулого, шанують одні традиції, врешті стають одним народом.
Протягом сімдесяти років влада СРСР намагалася так творити радянський народ, який мав свій власний, відмінний від традиційного християнського, календар свят, свою мову (звісно, російську, названу “язиком мєждунационального общєнія”), своїх героїв. Останніх найбільше знаходили в історії Другої світової, представленої як Велика вітчизняна війна. І це не дивно, адже страшне збройне протистояння справді штовхало людей на надзвичайні вчинки — неймовірні злочини чи навпаки вияви надлюдського героїзму. Війна і “Велика перемога” стали ключовим міфом, на базі якого мав творитися радянський народ. Поступово у цій ролі вона відсунула на задній план навіть Жовтневу революцію — своєрідний день народження радянської влади.
Але “Велика перемога” могла мати лише одного творця: керівництво Союзу не збиралося ділити її навіть з тими, без участі кого поразка нацистської Німеччини була б неможливою. Тому й день для відзначення вибрали окремий, не 8 травня, як у інших учасників антигітлерівської коаліції.
Аргумент на користь перенесення використали дуже “переконливий” — на момент підписання акта капітуляції в Москві вже було 9 травня. Так, ніби акт підписували в Москві, а не у Берліні. Чомусь Сполучені Штати Америки не вважають, що Друга світова війна завершилася 1 вересня на тій підставі, що про акт капітуляції, підписаний японцями на борту американського лінкора “Міссурі” 2 вересня о 9-й ранку за токійським часом, у Вашингтоні стало відомо у вечері 1 вересня.
Тож, як у 1945-му, так і тепер мова йде не про географію та часові пояси, а про намагання нав'язати власне бачення і підкреслити свою виключну роль. Такі спроби не зникли і в сучасного російського керівництва, стараннями якого пострадянський простір щороку у травні буквально заливає неорадянською пропагандою про війну і перемогу.
Україна вже багато років не живе за московським часом. Але, схоже, бажання синхронізувати життя в нашій країні із північним сусідом не зникло. Воно не дає спокою не лише кремлівським політикам, які бідкаються, що розвал Радянського Союзу став найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття, але й частині тих, кому випала доля представляти український політикум.
Вони мовчки ковтають зухвалі заяви Путіна, що росіяни могли перемогти Третій Райх у війні й без українців (аякже, “побєда только наша”!). Вони справно по-путніски/брєжнєвськи з парадами і “стограмами” відзначають День перемоги, сподіваючись і собі ущипнути дещицю минулої слави та дієво проявити лояльність до ментальної столиці. 9 травня для них — не можливість вшанувати пам'ять мільйонів загиблих у страшній війні (адже це можна робити разом з іншими європейцями напередодні), а лише нагода звірити власні годинники за кремлівськими курантами.