Майдан: робота над помилками
IQ

Майдан: робота над помилками

Простіше повірити в те, що Янукович панічно злякався хлопців з дерев’яними щитами

Павло Зубʼюк, 1 березня15255

Однією з найпоширеніших помилок, які призводять до неприємних і навіть шкідливих наслідків є ситуація, коли певне художнє перебільшення перетворюється на аксіому, поставивши під сумнів котру одразу перетворюєшся в очах багатьох «свідомих патріотів» на зрадника і ворожого аґента. І я зараз зовсім не про період до завершення Другої Світової (про який я неодноразово писав), а про зовсім вже наші нещодавні події.

Відкриваю ось одне популярне видання і читаю: «Росія розпочала гібридну війну проти України і загалом західної цивілізації». Ось це «загалом» натякає на те, що частиною західної цивілізації є й Україна. Ну, от, тобто, мешканці Єнакієвого, Мукачевого, Жмеринки, Ялти і Прилук – вони всі разом належать до тієї ж цивілізації, що й мешканці Ротердама й Маямі. А от мешканці Курська – вже нє, не належать, вони по інший бік фронту.

Це було б дуже класно, якби було б правдою. Але, на жаль, мешканці Ніжина все-таки ментально ближчі до колег з Курська, ніж до ротердамських. Хто не вірить – подивіться в нещодавній передачі Майкла Щура репортаж з Малої Виски: яке там місцеве населення і яка «нова поліця».

Але це я навів суто як приклад. Насправді ж проблема глибша: це Євромайдан, він же Революція Гідності, який не встиг закінчитися – а вже забронзовів. Я розумію, що українці (як, до речі, і росіяни) – дуже непрактичний народ, якому перш за все потрібні красиві символи. Взяти хоча б барикади на вулиці Грушевського: перевернуті автомобілі, катапульти, закіптюжені вартові на крижаних мурах – і все це без особливих проблем проривалося загонами МВС, бо позаду за барикадами, була порожнеча. Ще тоді, в лютому 2014 року, я ходив напівпорожньою Європейською площею й не розумів: що робитимуть оборонці барикад на Грушевського якщо сили антинародного режиму зайдуть з тилу? І навіщо взагалі утримувати барикаду, яка нічого не прикриває, лише відтягує сили вбік від, власне, табору на майдані Незалежності?

Відповідь проста: поблизу Майдану міліцейських загонів не було, а там – були. Потрібна була картинка боротьби, щоб це все виглядало радикально. І вона була.

А от які процеси відбувалися за цією картинкою? Про це в наш час говорити не люблять.

Звісно, корумповані чиновники і політики дуже люблять у дні святкувань і жалоб розповідати про «падіння режиму Януковича», котрий «злякався народу». Але очевидно, що більша частина режиму нікуди не впала – лише переформатувалася. А Янукович злякався не так народу, як... А тут вже стверджувати не беруся.

Можливо, він боявся погроз з боку інших олігархів, котрі на хвилі протестів підняли голову і виступили проти «пахана». Можливо, саме ці олігархи і віддавали накази про вбивства майданівців. Можливо, частина з них координувала зусилля з Путіним, а можливо – Путін сам віддавав накази керівникам МВС що і спричинило бунт олігархів. Хтозна? Політика – складна і загадкова штука. Простіше повірити в те, що Янукович панічно злякався хлопців з дерев’яними щитами, ну або кількох десятків автоматів, які з’явилися в руках протестувальників у останні дні перед його втечею.

Таємниця наразі вкрита мороком, а влада, густо замішана на тому ж самому режимі Януковича, геть не поспішає цей морок розвіювати.

Тому більшості зручно просто ритуально славити героїв, ритуально ганьбити режим, не ставити незручних запитань, і плисти за течією. І я знаю багатьох людей, які щиро вважають це позитивним здобутком: мовляв, маємо свій пантеон, на прикладі Небесної Сотні будуть виховуватися школярі, котрі збудують нову прекрасну Україну. Щоправда, ті, хто це каже, забувають про досвід СРСР, де і пантеон був, і мізкопромивка у школі – але у серпні 1991 захищати цю державу не захотів ніхто.

Тому насправді правильно не малювати красиві картинки а-ля радянська пропаганда (в якої, нагадаю, ідея «революційних народних мас», які «скинули режим» теж була ключовою), а не боятися дискусії. Дискусії про те, чому саме втік Янукович. Про те, чи потрібна була лінія фронту на Грушевського. Про те, чому зупинилася міліція під мостиком на Інститутській і дала змогу збудувати нові барикади. Про те, чому не було додаткової атаки з боку Софійської та Михайлівської площі, а також з боку Бесарабки. І про багато інших незручних тем, які дещо підважують стандартні пафосні історії про мужніх революціонерів, котрі голіруч зупинили «клятих воріженьків».

Сам я в ті дні також був на Майдані і – як і всі інші присутні – міг легко стати мішенню для невідомих снайперів. Мій приятель тоді отримав кулю в ногу, а інший приятель ховався за колонною Жовтневого палацу, в той час як поряд падали від куль снайперів його побратими. І мені дуже дивно (не буду вживати міцніших слів) спостерігати, як навіть така близька й очевидна історія в «патріотичному» дискурсі перетворюється на типовий соцреалістичний героїчний канон, який має мало спільного з реальністю.

Мудрі вчаться на чужих помилках, розумні – на власних, а дурнів і власна помилка нічому не навчить. Так от: за пафосом ми ховаємо страх перед визнанням допущених помилок. Боїмося визначати, де саме припустилися помилки – чим закладаємо ще більші помилки в усю омріяну конструкцію. Не варто.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук