Майя, її мами та конкуренція ідей
IQ

Майя, її мами та конкуренція ідей

Для «консерваторів» нестерпна сама думка про існування альтернативи

Григорій Швець, 14 вересня159417

Про скандал довкола книжки Лариси Денисенко чули, здається, вже всі. І всі, хто хотів, вже висловили своє обурення через розгул «мракобісся» або ж «толерастії». Але за лаштунками цього конфлікту можна розгледіти глибші проблеми і тонші нюанси.

Загалом нічого нового у Львові не сталося: на днях ми мали черговий конфлікт на тему ЛГБТ. Якби у книзі Лариси Денисенко не було одностатевої пари, праворадикали б на неї не зреагували. І що б там хто не казав, цей конфлікт мав ціннісне підґрунтя. Для однієї сторони одностатева родина є варіантом норми, для іншої – ні. Зрозуміло, що кожна зі сторін ніяких цінностей за своїми опонентами не визнає: «забобони», «збочення», «упередження» – що завгодно, але не цінності. Це також не новина, бо наш – то завжди герой-розвідник, а їхній – підлий шпигун. Щоправда, суть від того не змінюється. Тож зараз ми можемо говорити про конкуренцію двох ціннісних парадигм: умовно «ліберальної» та умовно «консервативної». Ціннісних систем, звісно, набагато більше, але поки що не будемо дратувати Оккама.

Українці – народ доволі консервативний, тому умовні «ліберали» перебувають у становищі опозиції з претензіями на домінування. Тимчасом «консерватори», звиклі до панівного становища, дуже болісно реагують на найменші вияви опозиційної активності. Ну справді, хіба може на щось вплинути маленька книжечка, яка навряд чи може претендувати на статус національного бестселера? Виходить, що для (певної частини) «консерваторів» нестерпна сама думка про те, що в Україні може існувати певна альтернатива і що єдиною прийнятною ситуацією вони вважають цілковиту ідеологічну гегемонію в дусі СРСР (про таку ж гегемонію, до речі, мріють і у стані «лібералів», причому деякі персонажі не приховують своїх ленінських фантазій, але про це – якось іншим разом). І ось із цього й походять головні проблеми «консерваторів».

Домінуючі у суспільстві цінності у певні часи – це результат конкуренції різних ціннісних систем. І цей результат ніколи не буває остаточним: нинішні переможці завтра можуть стати переможеними. Сприйняти цю ідею готові не всі: та щоб ми, носії Єдино Правильних Цінностей, змагалися з оцими кретинами, що пропагують свої нісенітниці?! В результаті на активізацію суперників реагують кулаком або ударом адміністративного важеля по хребту, але не підвищенням власної активності. Коли перебуваєш у домінуючому становищі, бавитися силовими відповідями можна довго, почуваючись гегемоном. Але це відчуття оманливе. Покладаючись на силу, на те, що конкурентів можна залякати і розігнати, легко втратити власну конкурентоздатність.

Про що йдеться? Старше покоління мусить пам’ятати, як легко у 1990-х марксисти-ленінці ставали демократами, націоналістами, адептами різних сект та паранаукових учень. І мова не про політичних пристосуванців, а про звичайних людей та їхній особистий інтелектуальний пошук. Чому досить струнку радянську ідеологію так легко міняли на очевидну маячню Кашпіровського та Рєріха? Окрім того, що СРСР був монструозною державою-в’язницею, ще й тому, що радянський ідеологічний фасад давно втратив привабливість і тримався виключно на примусі. Це був набір протрухлих догм, не підкріплених ані практикою, ані бодай щирістю тих, хто їх виголошував. Тому, щойно примус припинився, зацьковані КДБ єретики та маргінали стали володарями суспільної думки. І голодне, знуджене суспільство кинулося поглинати заборонені світоглядні смаколики.

Зрозуміло, що будь-які історичні аналогії умовні, але щось подібне можна роздивитися і в сучасній Україні. Так, сьогодні більшість українців називають себе християнами. Але хіба тому, що Церква (конфесійні деталі упустимо) має аж такий суспільний авторитет? Аж ніяк – скоріше, йдеться про інерцію, породжену вибухом релігійного відродження 1990-х. Так, наші політики люблять позувати у храмі, але більшість українців бувають у церкві зо три рази на рік, а приступають до Таїнств ще рідше. Який відсоток декларованих християн може прочитати напам’ять «Символ віри»? Скільки з них бодай раз у житті слухали більш-менш глибокі катехези? Про це краще не замислюватися взагалі. І ситуація не зміниться, навіть якщо народні депутати читатимуть «Отче наш» або навіть молитимуться розарій.

Те саме стосується і нерелігійної частини «консерваторів», чиї цінності також тримаються на інерції і практикуються набагато менше, ніж комусь хотілося б. Минулого року розпалося понад 35 тисяч «традиційних» родин, а скільки з них уражені насильством, зневагою та іншим неподобством? За роки незалежності чисельність дітей в Україні скоротилася удвічі і понад 100 тисяч дітей мешкає в інтернатах (причому 90% з них мають живих батьків). І навряд чи все це – через «відверто провокаційні презентації» та ЛГБТ-прайди. Так відбувається, бо оті «традиційні цінності» більше декларуються, аніж практикуються. Та й декларуються вони зазвичай лише перед тим, як видати порцію погроз ідеологічним суперникам.

Якщо поборники «консерватизму» справді вболівають за свої цінності, потрібно не кулаками махати, а починати реальну конкурентну боротьбу за домінування в суспільстві. Наприклад, писати якісні дитячі книжки, створювати виховні структури, боротися за суспільні перетворення і т.д. Лише так, даючи відповіді на виклики часу, можна прищепити суспільству певні ідеї, а заодно – і самим очиститись від мертвих догм, що пережили свій вік. Але для цього, перш за все, слід подолати власну гординю і спуститися на грішну землю – туди, де перемога є результатом щоденних зусиль, а не подарунком долі або провидіння.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук