МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Володимир Вуйцик

MANKURT, 7 серпня 200917539

Перший з них не думав ані секунди: Вуйцик! Тільки Вуйцик! Володимир Степанович був правдивий інтелігент. І для Львова зробив, як мало хто. А ми його не дуже любили. На жаль. Чому? Бо він мав гідність. А таких не люблять. При будь-яких владах. Люблять політично чутливих та ідеологічно правильних.

Ще коли ми обговорювали в редакції майбутню рубрику про відомих львів'ян, я зауважив, що це будуть переважно не українці. Тобто зовсім не українці. Річ у тім, що мені заготовки цих текстів надсилають інші люди. Якщо хтось пришле цікавий матеріал про львів'янина-українця, жодних проблем... На тому й зупинилися.

Але після перших 4-5 публікацій щось невідоме у грудях Манкурта почало шкрябатись, дискомфортно про себе нагадувати. Муляла думка: про кого? Ну, не про Франка ж мені писати! Вирішив порадитися з друзями. Перший з них не думав ані секунди:

- Вуйцик! Тільки Вуйцик! Ви ж пишете про інтелігенцію, а Володимир Степанович і був правдивий інтелігент. І для Львова зробив, як мало хто. А ми його не дуже любили. На жаль.

- Чому?

- Бо він мав гідність. А таких не люблять. При будь-яких владах. Люблять політично чутливих та ідеологічно правильних. Володимир Степанович взагалі ідеології цурався, йому було не до того - він Львів досліджував.

Приятель додав:

- Я тобі принесу «Галицьку браму» з його бібліографією. Там є прикольна фраза.

Він виконав обіцянку і я прочитав коротенький вступ до бібліографії з майже 130 позицій:

«Народився 19.10.1934 р. в с. Семенівка на Львівщині. У 1956 р. закінчив Львівське училище прикладного і декоративного мистецтва, відділ «декоративний розпис», і того ж року вступив до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва на факультет проектування інтер'єрів і меблів. Звільнившись із другого курсу, 1958 р. влаштувався на роботу у Львівській картинній галереї, де працював молодшим науковим працівником і реставратором живопису. Працюючи в ЛКГ, водночас навчався в Інституті живопису, скульптури і архітектури ім. І. Рєпіна у Ленінграді на факультеті історії та теорії мистецтв, який закінчив 1966 р.

З 1968 по 1998 рік - робота у Львівській міжобласній спеціальній науково-реставраційній виробничій майстерні, реорганізованій пізніше в інститут «Укрпроектреставрація», відтак «Укрзахідпроектреставрація» на посаді наукового працівника, керівника групи, головного спеціаліста-мистецтвознавця. З виходом на пенсію скорочений. Скорочений? Дуже «прикольно».

Спитав ще в одного старого приятеля, той, не знаючи про першого порадника, заявив:

- Про Вуйцыка. Достойнейший человек.

- Да я его практически не знаю. Помню, да, его Свенцицкая приглашала, приятная личность, может, перекинулись раз-другой двумя словами еще тридцать лет назад, по музейным временам - и все.

Приятель похитав головою:

- Не имеет значения. Он был ненормальный, понимаешь? Ну, в этом, в высоком смысле. Помнишь 1993-94-е годы? Я хорошо помню - во Львове митинги каждый день, Черноморский флот делим, зима, в архиве не топят, а в зале сидит один Вуйцык в пальто, шапке и перчатках, вычитывает старые акты и радуется, как дитя: «Подивіться, подивіться, мені попався дуже цікавий документ!» Для него не существовало ничего, кроме Львова. Мы его не очень любили.

- Боже, ты второй подряд, кто мне это говорит. За что?

- За то. Для него не существовало ничего, кроме Львова. Я принесу тебе статьи о нем. Есть очень хорошие - Костюка, Содоморы. Напиши обязательно, это была абсолютно необыкновенная личность, а мы еще не воздали ему должного.

Так і зробив. Хотів подати спогади Степана Костюка та Андрія Содомори повністю, але великий обсяг матеріалу не дозволив. Спробував різати чужі тексти, потім припинив. Прочитаймо просто прозу Андрія Содомори. За нею - живий Вуйцик: у тихості голосу і непоказній величі духу.

 

P.S. Есей «У тихості голосу» надруковано у виданні А.Содомори «Лініями долі» (Львів: Літопис, 2003)

 

 

У ТИХОСТІ ГОЛОСУ

 

Ще спогади такі чіткі і свіжі...

Юрій Клен

 

 

ArticleImage_1_46421.jpg

 

 

При ясній погоді, коли сонце, як цьогорічного пізнього Великодня, особливо яскраве, а небо на тлі неторкнутої зелені дерев та рясного білоцвіту ще по-весняному синє, при такій погоді, тільки-но зауважу, як десь на вулиці засріблиться до сонця чиясь сивина, - оклик душі випереджує думку: "Володимир Степанович!.." Але тут же - інший, до суворої реальности прив'язаний голос: "Уже Володимир Степанович ніколи не пройде вулицями Львова".

Тут і здогадуюсь, чому саме при яскравому сонці й соковитій зелені мене перестріває ця солодка мить омани: бачу Володимира Вуйцика, яким він уявився мені, коли я слухав одну з його розповідей. І саме той уявний образ - чи не найвиразніший: слух іноді зіркіший, ніж око.

Розповідав, як одного разу, - а було це у спекотливий понеділок після Зелених Свят, - подавшись на Знесіння та сівши на лавчині біля обсадженої липами церкви, щось собі записував, про цю ж таки церкву, у зшиток. Аж тут - хлопчина на триколісному роверику:

- Діду, а що ви пишете?

- Та так... Записую щось для себе...

- Діду, а ви мені щось напишіть.

- А що ж тобі написати?

- Напишіть, як я ся називаю.

- А як ти називаєшся?

- Я називаюся Назарко.

- Гарно називаєшся... Тримай той листочок. На ньому написано, що ти - Назарко.

- А ще прізвище напишіть і де живу...

- А яке в тебе прізвище?

- Лисяк. А живу на Знесінні.

- А скільки тобі років, Назарку?

- Уже чотири...

- О, то ти на одно колісце старший від твого ровера!

- А мій дідо давно помер...

- ................

- Діду, а коли ви помрете?..

- Коли Бог дасть, Назарку...

- ................

Від'їхав на своєму триколісному. З густої тіні - у яскраве сонце. Наче й не було його. У перший понеділок після Зелених Свят...

Не знаю, чи зберіг Назарко (вже, певно, школяр) ту записку зі своїм іменем, чи взагалі запам'ятав сивоголового чоловіка, з яким бесідував біля церкви... Для мене ж голосом того хлопчини все ще звучить оте по-дитячому безпосереднє: "Діду, а коли ви помрете?.." І - голосом Володимира Степановича: "Коли Бог дасть, Назарку... Коли Бог дасть..."

Бог дав - у Лазареву суботу... "І то, певно, не є випадком, що покійний Володимир відійшов від нас у Лазареву суботу, того дня, коли Ісус Христос воскресив Лазаря: той, за ким сумуємо, - вже нині у раю", - слова священика під час панахиди... "Але ж Володимир Вуйцик - між нами!.. Він тут!.. Він є!..", - чийсь голос уже після похорону, на поминках. І такі переконливі ті два голоси, що на перший з них кожен із присутніх зором душі сягнув туди, де праведникам уготовлено місце світле, місце злачне, місце спокійне; на другий кожен озирнувся, наче й справді серед сумної громади готовий був побачити пана Вуйцика, Володимира Степановича, Влодка...

І все ж Володимира Степановича бачу передусім у його голосі. Можливо, тому, що найчастіше, хоч були близькими сусідами, бесідували телефоном. Як мало маємо словесних засобів, щоб якось увиразнити те, що є правдивим образом душі, її відлунням, - людський голос!.. У голосі Володимира Степановича була передусім тихість. Особлива тихість - щось протилежне до крикливости не лише у прямому значенні слова (неможливо й уявити собі, що Володимир Степанович підвищує на когось голос), а й у переносному: щось цілком полярне до претензійности, показовости, пихи. У тій тихості - не слабкість, а сила збудованої на стійких засадах доброзвичайности, виплеканої спогляданням гармонії форм, повної світла душі.

"Який голос, - можна б уточнити думку давнього мислителя, - такі й звичаї". "Звичаї" - тобто спосіб життя, його "тональність". Ось чому, тільки-но потелефонувавши й почувши у відповідь освітлене теплом неповторних Вуйцикових інтонацій "Добрий день!" - я відразу ж бачив господаря скромного однокімнатного помешкання у багатоповерховому будинку, що на вулиці Гетьмана Мазепи. Відразу ж подумки озирав його кімнатку. Іншими словами - був там, коло Влодка.

"Завітавши у гості, хочу бачити господаря, а не обставу його помешкання", - знову ж міркування давнього мислителя. Ніщо у тому помешканні (робочий столик, декілька крісел, канапа) не відвертало уваги від господаря. Хіба що - книжкова шафа, старовинна "Тайна Вечеря" на стіні, ще старовинніша різьблена у дереві Богоматір з Дитям, зимовий краєвид із церквою - когось із сучасних малярів. Книги й ікони, власне, не відвертали, а радше привертали увагу до господаря: у них-бо - частка людського єства; саме та, вагоміша частка, яка, за словами Горація, вихоплюється з-під рук богині смерти - Лібітіни.

"Хто всюди є - ніде не є", - втретє засвідчує свою присутність серед нас давній філософ - Сенека (недарма ж казав: "Справами далеких поколінь займаюся, з ними бесідую"). Справедлива думка щодо того "є". Надто у наш час, коли, задивлені у світ, відвертаємось од учорашнього свого дня, щораз дужче пориваємось бути всюди, забуваючи, що насамперед мусимо по-справжньому бути у себе, інакше - ніде не будемо.


 

ArticleImage_4_46421.gif

 

Володимир Степанович, як мало хто з-поміж нас, направду був у Львові. Був - в усіх трьох часах: у Львові теперішньому, минулому й у тому, яким він буде завтра. До минулого - придивлявся, працюючи з архівними матеріялами. Хто хотів зустріти Володимира Степановича - заглядав передусім або до Львівського історичного архіву, або до котроїсь із наукових бібліотек. Там дослідник черпав відомості для своїх глибоких і скрупульозних праць, рівно ж - насолоду для душі ("Корисне - з приємним"!).

Прислухаючись до кам'яного співзвуччя, яким так зачаровує Львів, до гармонії форм, Володимир Степанович ревно дбав про те, щоб жодна нова нотка, - чи то при реставрації старих кам'яниць або храмів, а чи при спорудженні нових, - не втрутилась дисонансом у вивірену віками гармонію, щоб ніщо не порушило тієї ж таки, вкарбованої у фронтон ренесансної кам'яниці, заповіді античних: "Корисне - з приємним". Навіть - у нових назвах вулиць (був членом експертної групи з перейменування вулиць Львова). "Коли йду вулицею Ф.Ліста, - зізнавався пан Вуйцик, - то завжди відчуваю задоволення від того, що я до тієї назви причетний". Оповідав при тому, як Ференц Ліст, будучи з концертами у Львові, таки з балкона готелю "Жоржа" вітав багатолюдну громаду своїх шанувальників; як ця громада з почестями супроводжувала його до театру.

Іноді я заводив мову про іншу, не менше важливу, хоч і не спостережну для ока гармонію, - духовній сфері належних слів. Запитував Володимира Степановича, якої він думки про ту, що звучить нині у наших храмах, - літургійну, молитовну мову: чи співзвучна вона з архітектурою, високістю, небуденним інтер'єром Божого храму?.. Чомусь не відповідав мені - весь був задивлений у своє...

Володимир Степанович - був у Львові. Отже - всюди був. Достатньо озирнути його книжкову шафу: античність, яку він шанував, любив, вивчав (мармурові статуї ніколи не були для нього ні "холодними", ані "безмовними")... Київська Русь... Візантія... Европейський контекст нашої культури... Світло, що його при всіх наших "евровікнах" та "евроінтер'єрах" так обмаль нині!..

Іноді у віддяку за подаровану мені публікацію я "реванжувався" Володимирові Степановичу чимось своїм. Передусім тими речами, які я написав завдяки його розповідям: "Під тінню церковних лип", "Та най там!..", "Світлина", "Вікно" тощо. Дякував мені і, всміхаючись, любив повторювати: "Я - прагматик". Далі пояснював, що в усьому любить точність, історичну й наукову, без домислів та прикрас, достовірність. Як же бракує нам таких, як пан Вуйцик, "прагматиків" - у нашу справді прагматичну добу!..

Отож, образ Володимира Вуйцика для мене - у його голосі. Пригадую слова, фрази, що лишень у Вуйциковому звучанні тривають у моїй пам'яті. За кожним таким словом воднораз постає живий вираз обличчя, порух руки - відповідний стан душі.

Якось у надвечір'я перед Андрієм, сягнувши рукою до книжкової шафи: "Хочу подарувати тобі словник" - і подав два томи давнього, з XVIII ст., латинсько-німецького і німецько-латинського словника. Я запротестував, бо надто дорогий дарунок, не просто ж собі словник: Thesaurus, тобто "скарб", - виписано на титульному листі.

- Słowo się rzekło! - усміхнувшись, повагом мовив господар, - слово прореклося!..

Безособова форма тут увиразнює слово, ставить його понад усі скарби, нагадує про те, що було спочатку, - одвічне Слово; ми ж - його рецептори, інтерпретатори. Для Володимира Степановича велику вагу мало мовлене чи писане слово. Не раз дуже переживав, видно, аж тиск підвищувався, зауваживши в якійсь своїй публікації чи друкарську помилку, чи, що найгірше, недоречне втручання редактора. Słowo się rzekło... Серед таких звукових світлин і те, окличне, хтозна з яких засвітів: "Влодку!".

Одного разу оповідав мені Володимир Степанович, що після смерти батька, десь сорок років тому, він виразно чув уві сні його лагідний голос: "Влодку!" Повторюючи той оклик, Володимир Степанович примружував очі - аж повіки дрібно тремтіли - видно, хотів якомога ближче передати ніжність батькового голосу - тиха ясність, мовби відсвітом неземного блаженства, лягала на його обличчя: "Мені так було добре!.. Так добре!.." Тоді, коли з уст Володимира Степановича я ловив відлуння того загадкового, з інших часових і просторових вимірів прибулого оклику, - спливли на пам'ять рядки із Кавафіса - про голоси тих, хто відійшов од нас, як і тих, кого ми загубили у житейському морі, й вони теж мовби покійні: "Часом у снах вони нас окликають, часом - душею самі до них горнемось..."

 

Prego, sіgnore! (прошу пана - італ.) - це вже не телефоном, а на порозі свого помешкання, запрошуючи ввійти. При перших своїх відвідинах, - уже й не згадаю, скільки років тому, - я спробував зняти взуття, на що господар зреаґував дуже емоційно: "Килимів у мене нема!" Увійшовши, я тут же зрозумів недоречність свого наміру: ні килимів, ні "стінки", ні телевізора ("брехунець" - у кухні), ані фотелів... Книжки, наповнені рукописами теки, старенька, що давно просить направи, портативна машинка, пензлі - чи то згадка про давню, ще в молодості належну мрію стати малярем, чи пам'ять про реставраційні заняття - настільна лямпа... Не ті, що їм людина мусить служити, - скромні, що служать людині, речі...

Серед найскромніших - один в одного вкладені "наперстки", - теж "портативні" (тепер вони у близького Вуйцикового приятеля - дослідника церковної архітектури Василя Слободяна). При якійсь нагоді, - випадковій зустрічі або під час прогулянки, у колі "невеликої, але чесної" компанійки (не завжди ішли в хід усі шість "наперстків"), - Володимир Степанович наповнював ті "чаші" традиційною, з кминком, горілкою - із пласкої, яку носив у кишені, пляшчинки. У тій компанійці рідко звучало "я", здебільшого - "ми". Десь там, близькі й далекі, знайомі й незнайомі, - "вони". Ті, що їх годі "возлюбити", як самого себе, годі й гарний тост їм адресувати, - ті, кому все ще ріже очі й затемнює розум наша соборна будівля - "золотом цвяхована­ блакить"... "Ну то що, хлопці, - будьмо!.."

Prego! - повторює господар, коли я вже переступив поріг, де прибито підкову, карпатську знахідку, - на щастя. Те "Prego" в устах Володимира Степановича - не просто італій­ське слівце (під час своїх мистецтвознавчих студій самотужки вивчав італійську, латину), а наче камертон, що настроює на поважну і водночас легку, забарвлену гумором бесіду; для мене - ще й знак особливого Вуйцикового аристок­­ратизму, непідробної шляхетности, що її значно вагомі­ше, аніж родові герби, засвідчує сама постава людини: рухи, усмішка, голос...

ArticleImage_2_46421.jpg


 

Тож ніколи не запитував мене "Що сталося?" - просто вказував на крісло (їх три: для господаря, для гостя, для телефонного апарата - теж мовби для гостя, що заглядає сюди своїм голосом, відлунням душі) - Prego!.. А таки "ставалося" - те, що ми давно не бачились, не розмовляли. А ще - давно не вибирались на прохід вулицями давнього Львова.

 

Спочатку скромна "учта" - "аґапе": по чарчині (вже не "наперстком") "мальвазії" - червоного вина. При нагоді розповідав про вина середньовічного Львова: які з них були місцевого виробу, з виногрон, що дозрівали на схилах Личаківських, Винниківських, Збоїщанських пагорбів, а які, як мальвазія (мальмазія), дорожчі, привізні з Середземно­морських­ країв... За якийсь час Володимир Степанович діставав із шафи картонні скриньки (там, у темних конвертах, - світлини давнього Львова), вмикав настільну лямпу. Ось тоді й починався наш "прохід"...

"Таць...", - примовляє з неприховуваним задоволенням, беручи до рук першу порцію світлин. Пірамідальні тополі, що ними були обсаджені вулиці міста; кам'яниці, яких давно нема (що вже казати про людей?), кінний трамвай... "А чи ти знаєш, де то є?.." Через свою, м'яко кажучи, погану орієнтацію у просторі я рідко здогадувався, де я, - просто блукав вулицями міста, яким було воно у позаминулому сторіччі. "То є тепер...", - вів далі Влодко...

Але я приглядався радше до людей, що на давніх світлинах. Часом у якомусь вікні - чиєсь обличчя, чийсь погляд: через сторіччя - у нинішній день... Якась жінка вся у темному перетинає ранкову площу... Двірник, що наче власну тінь вимітає із бруківки... Селянський віз, що зупинився скраю тієї площі - коні підкріплюються із причепленої до дишла опалки... Фірман задивився на димки, що ними подекуди вже димлять кам'яниці... Побільшуюче скло скупчує світло настільної лямпи, простір світлини стає реальним простором. Ступаємо на осяяну вранішнім променем бруківку... Так ми й не вибралися з тією світлиною до міста. Не встановили, де ж усе-таки та площа, яку поспіхом, хоч уже сторіччя спливло, перетинає жінка у темному...

Зате вибралися до мого родинного Вирова, де при в'їзді до села, на пагорбі, - перед самою війною побудована дерев'я­на церква Преображення Господнього - Спаса. Бачу Володимира Степановича (тоді ми ще були з ним на "Ви"), як оглядає, зупинившись посеред церкви, восьмигранний барабан об'ємної, що імітує "золотом цвяховану блакить", опуклої бані; у кожній із тих граней - два вікна: шістнадцятьма­ вікнами ллється у храм соняшне світло. Подивляє роботу майстра Василя Літовинського, що так зумів звеличити силу світла - Таворського світла - у храмі Божому. Того подиву й мені вділяє: "Господи, побачив я красу дому Твого!..", - наче з тим світлом надпливли слова із "Книги Псалмів". Надпливли, бо голос, як і світло, не летить, а таки пливе, заполонює по вінця все, що лиш можна заполонити.

"Помираємо стільки разів (знову Сенека!), скільки разів втрачаємо рідних та близьких людей". І цей же філософ сказав, що все життя - це підготовка до останнього нашого кроку. "Мені тепер дорога кожна хвилина", - не так давно почув я від Володимира Степановича у зв'язку з якоюсь черговою для нього пропозицією. "...Дорога кожна хвилина".­ Напевно, відчував, що тих хвилин - кроків життя - залишилось небагато...

Що там, по той бік?.. Одні кажуть: "Темрява". Інші - "Світло". Напевно ж таки, хай навіть за смугою темряви, - світло. Те, що так висріблювало Вуйцикову сивину, коли він, закинувши голову, приглядався (чи то дослухався) до світлової гармонії храму Преображення Господнього...

Останній крок - у Лазареву суботу, коли сонце тільки-но звістувало про себе легким, після духмяної травневої ночі, просвітлінням небесної бані, ледве чутною тихістю голосу. Далі - воно все яскравішало, все величніше й щедрі­ше проливало з неосяжної синьої чаші свою життєдайну силу - на соковиту зелень, на рясний білоцвіт...

Ще раз глянув услід тому хлопчині, з яким бесідував. Але той - наче потонув у соняшній повені, мов не було його. Згорнувши дрібним почерком списаний зшиток, перевісивши через плече торбу, ступив і собі крок. Із густої тіні - у світло. Мовби розчинивсь у ньому. Лиш сивина засріблилася...

Півроку, ще й на позаземній дорозі, - велика віддаль. Уже не так часто ввижався мені Володимир Степанович на вулицях Львова. Чи, власне, через ту віддаль, чи тому, що з наближенням зими тіні щораз більшало, світла - меншало: не могла вже, як півроку тому до весняного сонця, звіддалік засріблитися чиясь сивина. Далина, в яку відійшов, уже не для ока - для душі спостережна.

Вона ж, хочемо того чи ні, таки наверне, як ото непрошену сльозу, колись давніше бачене... Сидить Влодко сам один за столиком, що перед каварнею "У Юрія Кульчицького". Перед ним - пляшчина пива: любив, гукнувши когось із друзів, посидіти собі ось так якоїсь півгодинки, погуторити. Тоді ж, мабуть, нікого не було до товариства - сам собі сидів, поглядаючи на оборонний мур, за яким сіріли Бернардини, на Глинянську вежу, що скляною кулею, імітацією сонця на своєму шпилі, ловила усмішку справжнього, заходового сонця. Чомусь я не зійшов, побачивши Влодка з вікна трамвая, на Підвальній, хоч міг тоді з ним посидіти. А все через те, що знехтував голосом Горація: "Не покладайся на завтра"...

Тож  нічого іншого не залишалось, як до Сенеки прислухатися - іти на  ті терени, де вже ніяка втрата нам не загрожує, - у минуле: скупими на світло листопадовими вечорами я все частіше звертав на вулицю Гетьмана Мазепи. Бачив Влодка на порозі скромного помешкання, чув його: "Prego, sіgnore!". Почувши, уже й не знав, який поріг переступаю, - справжній чи уявний: на ньому затиралась межа поміж теперішнім та минулим...

Разом, під незмигним оком настільної лямпи, наче таки з нею, утрійку, рушаємо дорогами давніх світлин - вулицями та площами Львова. Рідко хтось четвертий до нас навідується - голосом із крісла, де телефонний апарат...

І щоразу - я своє: "Влодку, знайди ту фотографію..." Влодко вже знає, яку - де жінка у темному пледі, лиш обличчя видно, переходить ранкову площу, ступає розливами світла на ній. І щоразу, вже на відході, я до Влодка: "Поклади ту фотографію десь у таке місце, щоб ми другим разом уже не шукали за нею". А що кладемо у якесь особливе місце, щоб не загубилося, те, відома річ, - губиться. Ніяк тієї світлини ми не могли знайти - мов і не було її в реальності, а лиш у нашій уяві...

Отож, півроку - чимала відстань... Був один із останніх листопадових днів. Смеркалося. Йшов я на черговий літературний вечір, що відбувався, як завжди, в Музеї етнографії на вулиці Гнатюка. Вже мав увійти, та зупинився перед самим входом, де продають усілякі мистецькі вироби. За­уважив стосик якихось фотографій. Взяв до рук. Переглянув декілька. Вже мав відкласти, та почув, здалось мені, голосом Володимира Степановича: "Ще переглянь". За якусь мить я не повірив своїм очам: у мене в руках була саме ця світлина - з жінкою у темному. Розливи світла на площі. Двірник, що вперто хоче вимести з бруківки власну ранкову тінь. Коні, що покріпляються вівсом із опалки, селянин, що задивився на осяяну сонцем стіну міської кам'яниці...

Львів, понад сторіччя тому, ступав у черговий свій день; з густої тіні - у світло...

 

 

ArticleImage_3_46421.jpg

 

 

***

Кілька разів перечитав цей текст. Так. Те, що треба. Тільки ще якось з автором  погодити. Уявив, як буду зараз дзвонити, пояснювати - хто такий і чого хочу... Попросив товариша, який приніс тексти, щоби це зробив він - вони знайомі. Редакція теж пообіцяла посприяти. А ще за день зустрілися з паном Андрієм в редакції - він приніс останній варіант тексту і ще кілька фотографій Володимира Степановича. Поскаржився йому, як тяжко заходити на редакційний третій поверх, він із розумінням кивнув головою:

- Я кожного дня на п'ятий піднімаюсь, - і після паузи усміхнувся. - Ви знаєте, для Володимира Степановича...

А я собі подумав - це не так принципово, що хтось у Львові колись Вуйцика недолюблював, а хтось навіть з роботи скорочував. Набагато важливіше, що такі люди, як Андрій Содомора гонять через ціле місто, аби кілька речень поміняти у тексті про Володимира Степановича на більш точні. Цей Львів важливіший для нас.

І для нащадків.

 

P.P.S. Детальніше про Володимира Степановича Вуйцика можна дізнатися зі збірника, виданого на його пошану: Володимир Вуйцик. Вісник Укразахідпроектреставрація, 14/2004.

 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 9

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Solo 10 січня 2011, 12:49

    Справді, Володимир Степанович був надзвичайним оповідачем, його хотілося слухати. Феноменальна людина, яка зробила величезний внесок в культуру Львівщини.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Josef 11 серпня 2009, 18:46

    Було це в 1997 р. Стояв я в iсторичному архiвi i розмовляв з кимось. Проходить повз нас пан Вуйцик (вiчна пам"ять) и голосно говорить: "Пане Йосип, читав вашу статтю "Евреi на Знесiннi". Дуже цiкаво", i йде далi. Пiсля цих слiв всi хто був довкола обступили мене и почали запитувати: "Де опубликована, коли?". Кращоi рецензii в мене нiколи не було.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Teo 11 серпня 2009, 06:28

    Pane "Mankurt"! Buly u L'vovi dwa braty - Maslak. Odyn xydozhnyk, a druhyj profesor uniwersytety, jakyj poznajomyw nas iz "Bravym wojakom Shwejkom" Hasheka. Bulo b cikawo prochytaty pro ix inteligentnist i ix pryhody!

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук