Між правом на права та синдромом імперіалістичного людоїдства

Попри всі зусилля малоросів, істинним «арійцям» завжди вдається розкусити та викрити самозванця. Натомість дуже низька імовірність того, що, умовно, чех, поляк чи німець, почувши на вулицях свого міста «вєлікій і магучій», розрізнить звідки людина – ще з Європи чи вже зі Залісся. Звичайно, пихатість та хамовитість росіян не підведуть! Цей прапор вони завжди несуть зі собою. Проте дуже хочеться, щоб точок дотику між російськістю та українськістю було якнайменше. Гарантій щодо цього немає, але війна повинна стати вододілом, який остаточно змінить відносини між Україною та Росією.

Є багато шуму про нібито спільність між українцями та росіянами. Це має різні виміри та рівні. Що не викликає сумніву, то це те, що, на відміну від росіян, для українців користі в таких міфах жодної. Їх варто остаточно позбуватися.

Імперіалісти-людоїди та старий маразматик

Тридцять років дешевий російський газ зігрівав тіла та випалював совість і мозок європейців. Це один з аргументів, які не дозволяли міжнародним організаціям та національним елітам запитати в Путіна, чим росіяни займалися в Чечні, чому відбулося незаконне вторгнення у Грузію 2008 року і в Україну у 2014-му. Однак перераховане, як і усунення конкурентів, зникнення журналістів, збагачення керівного ядра та царської свити, є суттю рашистського режиму, загадкової «русской» душі. Цим не переймалися, життя вдалося, тому у 2022 році «непомильний» стратег геополітики вирішив оголосити війну демократичному світові й закидати Україну трупами російських «зеків».

Цивілізований світ обома руками за демократію, суверенітет та свободу. Однак від слів до конкретних дій перейшли тоді, коли кількість вбитих російським військово-політичним командуванням «зеків» та підлеглих їм солдатів сягнула критичної позначки. Нелюдських страждань при цьому зазнають, на жаль, ще й українці: десятки тисяч загиблих та переміщених осіб, зруйновані будівлі та стерті з лиця землі населені пункти. Наші люди ні в чому не винні, але їм зламали життя хворобливі мрії старого маразматика та синдром імперіалістичного людоїдства, властивий мешканцям 1/8 суходолу.

Перспектива вибору та «світле» взадбутнє

Бліда монахиня, стоячи на тлі Києво-Печерської лаври, стверджує, що Путін не винен у війні. За її словами, це все воля Божа, він карає нас за гріхи. Ці слова – найкраща «реклама» релігійної організації зі штаб-квартирою в Москві, усього «руского міра». Здорова людина не мала б асоціювати себе з московським православ’ям та російським ідейним полем після таких заяв. З монахині промовляв Путін, який підкреслив, що люди в «рускому мірі» ніхто і варті нічого. Вони створені виконувати волю правителя, бути трупним м’ясом.

Серед українців теж є раби. Вони переконують, що ми спровокували двоголового «непереможного» монстра самостійною політикою. Ще знають, що не варто чинити спротив російському наступу – нібито так для всіх краще. При цьому ніхто з цієї отари і не думає заглушити в собі голос російської пропаганди чи вивчити реальні приклади. Скажімо, досвід «апалчєнія дамбаса», яке зараз розплачується за «добровільне» бажання стати куском трупної Росії. Прислухатися до рабів – самим стати «апалчєнієм дамбаса». Нас будуть «восєм лєт дамбіть», а тоді кинуть на Польщу чи Литву «братьєв защіщять». Це звичайні рашистсько-фашистські імперські будні.

Ванька з рашки і його бражка

Українці та росіяни – «адіннарод». Так Путіна вчили у школі. Ніби Русь була колискою, у якій виростали ці національні спільноти з абсолютно відмінною історичною долею, різними цінностями та протилежними цілями. Цікава тема для дослідників. Як концепція «братніх народів», примітивна та безпідставна, але поширена серед росіян, допомагає їм вбивати мирних українців.

Проте російський імперський маразм не має меж і здорового глузду. Можна припустити, що чекало б на Білорусь, якби «бацька» змирився з фактом поразки на останніх виборах. Тоді російські злочини фіксували би не в Україні. Російські ваньки з Бурятії чи Чечні визволяли б «братніх» білорусів від інопланетян, тягнули унітази з Вітебська і випалювали Могильов. Це суть «адіннароду». Рашизм та імперіалізм глибоко засіли в росіянах.

«Геть від Москви!»

Ніби не казав Микола Хвильовий цієї фрази. Проте не це найважливіше. Має вагу те, що вона пророча й актуальності не втрачає. Міфи про «адіннарод», «адінязик», «бальшую страну» і пута російсько-української спільності, які нам накинули, тягнуть у безодню. За кожною із цих вигадок муки, знущання та смерть. Історичний шлях, політична традиція, культура поведінки, релігія… Українців та росіян не об’єднує нічого зі згаданого.

Однак у нас протяжний спільний кордон. Тому нам не позбутись самозваних братів. Невідомо, в якому вигляді та межах, але держава з центром у Москві, з великою імовірністю, залишиться поруч. Вони не відмовляться від імперських амбіцій і не покаються, принаймні щиро, у злочинах проти українців, вини не визнають. У дерашизацію, депутінізацію чи дебандитизацію цього простору теж не віриться. Натомість буде ниття, що вони нещасні, їм винні, а вони – ні в чому не винні. Може, і нову хвилю «пабєдобєсія» запустять. З героїзацією «зеків» та бандитів, які йшли в Україну вбивати мирних людей.

Тому нам потрібна нульова толерантність до цих вигадок про спільність. Натомість єдиний порятунок у розбудові самобутньої України. У нас немає іншого вибору, крім як змінюватися в бік самодостатності. Мусимо бути уважними до конструктивної критики ззовні, але максимально нетерпимими до ворожої пропаганди. Працювати на розбудову ефективних інститутів державної влади, громадянського суспільства. На зміцнення й модернізацію Збройних сил. Складовою нашого завтра мусить бути інформаційна гігієна. Ми не можемо знову потрапити в російський зашморг. Зараз це видається дивним, але приклад Грузії показує, що все можливо. Росіяни не зміняться, тому мінятися мусимо ми. Інакше кожна слабкість буде розцінюватися агресивним сусідом як заклик до дії. Цей рух повинен бути в одному напрямку – від них і до себе!

Ми й так на різних полюсах. Для них закінчення війни, яку вони почали, – це «пабєда» і «унічтаженіє». Для нас закінчення війни, де Україна захищає своє, – це вигнання ворога з наших територій та збереження життя захисників. Ми не маримо маршем українських військових колон російськими містами чи зруйнуванням Москви. Так, нічого проти їхньої внутрішньої смути ми б не мали. Затяжної і кривавої – це вони добре вміють. Коли органи влади паралізовані, у суспільстві хаос, всюди крадіжки і розбої. Ми ще й меми робили б про корінного москвича, якому, внаслідок «справедливого» розподілу накраденого рашистським режимом, дістався лиш той «чемодан». Проте це все цікавить нас лиш з точки зору ослаблення ворога і виведення з наших територій його загарбницьких військ. Для нас суть – збереження життя українців і очищення нашої території від злочинних окупантів.