Модернізація війною і новий суспільний договір
IQ

Модернізація війною і новий суспільний договір

Нарешті треба зрозуміти, що ми і влада – одне ціле. Зрозуміти, що ми і є владою

Василь Расевич, 5 лютого 2015159325

Війна – це однозначно вбивства, страждання, каліцтва і неймовірні руйнування. Але безсумнівним є й те, що війна ламає попередні усталені правила, які не дозволяли плавно, але швидко перейти до нової якості суспільних відносин.

Перша світова війна не тільки знищила великі імперії, дозволила окремим народам зорганізуватися у незалежні національні держави, але й перейти від монархії до республіки. Дозволила окремим суспільним класам не тільки отримати вплив на політичні процеси, але й у багатьох випадках проголосити народ єдиним джерелом влади. Про якість такої влади та особливо перегини в її організації (мається на увазі диктатура пролетаріату та фашистський корпоративний устрій) можна довго і змістовно сперечатися. Але факт залишається фактом – на світову арену вийшли маси.

Війна, революція, диктатура пролетаріату і націократія

Хтось назвав це «бунтом мас», хтось пролетарською або національною революцією, але всі варіанти засвідчують, що на світовому політичному горизонті з’явився новий потужний гравець. І цей гравець почав творити свою нову, не базовану на аристократичному походженні або володінні велетенськими капіталами, еліту. Саме тому, попри програш у боротьбі за свою національну державу, в українців несподівано з’явився шанс створити свою нову національну еліту. І хоча умови були вкрай несприятливими, 20-30-ті роки ХХ ст. були надзвичайно важливим періодом у формуванні модерної української нації.

У міжвоєнний час українці знову жили розділено у різних державах, і тільки одна з них зберігала формальні риси української. І хоча через політику колективізації, індустріалізації та особливо культурної революції в УРСР майже нічого українського не залишилося, формально це була українська республіка. У цій квазі-республіці формувалася нова українська влада, наскрізь радянська за духом і комуністична за змістом. УРСР була настільки залежною від Москви, що про «українськість» цієї республіки аж до смерті Сталіна говорити не доводиться.

Український рух у міжвоєнній Польщі наштовхнувся на страшенні обмеження та утиски польських націоналістів. В результаті легальні, ліберально-центристські, сили невпинно втрачали впливи, а їхнє місце дедалі частіше займали молоді радикальні націоналісти. Це були молоді люди, які одержимо вірили в силу національної революції, вважали революційний волюнтаризм єдиним методом на шляху до незалежної держави. Від більшовиків їх відрізняло тільки те, що рушійною революційною силою вони вважали не пролетаріат, а націю. При чому поняття «нація» вони розуміли суто як етнічний продукт, а отже, замість диктатури пролетаріату мала бути встановлена національна диктатура.

Всіх, хто не поділяв волюнтаристських ідей Дмитра Донцова, націоналісти вважали ренегатами (хрунями) і колаборантами з ворогом. Їм був байдужим той факт, що під час спроб встановлення так званої диктатури пролетаріату постраждали мільйони людей. Заради ефемерної національної революції молоді радикальні націоналісти були готові вступити у змову «хоч із чортом» і покласти мільйонні жертви на вівтар цієї революції. Прихильність ідеям революційного (національного) терору вивела цих молодих людей не тільки на шлях індивідуальних вбивств, але й залякування мирних громадян своєї ж національності.

Радикальні націоналісти навіть не хотіли задумуватися над тим, що ж буде, якщо вдасться підняти всіх українців на національну революцію (бо якщо не всіх, то це втрачало будь-який сенс) і встановити національну диктатуру. Єдине, що могло підняти українців на національну революцію, – це нестерпні умови життя. Тому ОУН і працювала під гаслом «Що гірше, то краще». Своїм терором проти польських високих посадовців та їхніх українських «прислужників», підпалами маєтків, ексцесами у школах та гімназіях члени організації свідомо намагалися викликати репресії польської влади проти українців і зробити життя останніх нестерпним. Благо, польська влада миттєво «відгукувалася» на такі виклики і проводила то «пацифікацію», то забороняла «Пласт», то обмежувала у правах своїх громадян українського походження.

Воєнні хитання і трагічний фінал

Друга світова війна ні для кого не стала несподіванкою. До неї готувалися і на неї сподівалися. Радянський Союз сподівався пронести знамено пролетарської революції аж до Ла-Маншу, тобто завоювати всю Європу і встановити там комуністичну диктатуру. Німецький Третій Райх хотів так само розширити межі свого Lebensraum’у і встановити націонал-соціалістичну диктатуру від Ла-Маншу до Уралу. При цьому вбивству підлягали цілі класи – в першому випадку, а в другому – цілі народи. Західним українцям – і тим, хто прагнув національної диктатури, і тим, хто розчарувався у комунізмі, найближчим союзником видалася нацистська Німеччина.

Від тотальної катастрофи і зневаги їх врятувало тільки те, що німецькі націонал-соціалісти не бачили в українських колаборантах ніяких союзників. У німецьких планах не було місця навіть оперетковій українській державності, як це було у випадку словаків або хорватів. Цей факт досить швидко протверезив молодих зірвиголів і підштовхнув їх до співпраці з окупантами винятково в прагматичній сфері. Українці ставали урядниками, бургомістрами та іншими чиновниками в окупаційній адміністрації, тим само намагаючись полегшити життя своїх співгромадян. Знову ж таки, щоб бути чесним до кінця, треба визнати, що і ця форма колаборації давала українцям певного роду управлінські та військові кадри.

Але тут треба також наголосити, що цими «кадрами» українцям не судилося скористатися. Навіть більше, боячись радянських репресій, територію України залишила більшість тих, хто хоч якимось чином був причетний до німецької окупаційної влади. Правдами і неправдами ці люди намагалися відійти разом з відступаючим Вермахтом і внаслідок цього довгого шляху опинитися у США, Канаді та Австралії. Ті, хто продовжив боротьбу з радянською окупацією, перебуваючи в лавах УПА, особливого вибору не мали. Вони могли або здатися радянській владі і потім десятиліттями спокутувати свою «провину» по сибірських таборах, або ж продовжити боротьбу, прирікаючи себе на смерть. Радянські масові репресії проти українського руху опору, не тільки проти безпосередніх учасників, але й проти їхніх родичів, настільки «вичистили» простір від національно-свідомого елементу, що можна було починати експерименти над плеканням нової «історичної спільноти» – радянського українця.  Таким чином, з довоєнної та воєнної української еліти в окупованій Західній Україні майже нікого не залишилося.

Радянська за духом, комуністична за змістом

Другий прихід радянської влади у Західну Україну вже не сприймали як прихід своїх. Якщо 1939 року соціальна база тих, хто вітав прихід радянської влади, була досить широкою, то 1944-го вона суттєво змаліла. Далися взнаки і радянські репресії, і миттєве зубожіння. Хоча серед тих, хто прийшов утверджувати радянську владу, було чимало східних українців, також озброєних гірким досвідом війни та окупації, національного братання не сталося.

Важко сказати, що саме забило клин між українцями, але солідарності між прийшлими і місцевими не було. Можливо, причиною стала радянська пропаганда, яка постійно акцентувала на колаборації західних українців з нацистами, згадуючи батальйони «Ролянд», «Нахтігаль», допоміжну поліцію та дивізію СС «Галичина». Можливо, український збройний опір радянській владі та акти терору проти партактиву, який поширювався аж на вчителів, що приїздили з УРСР. Але факт залишається фактом: боротьба, яка тривала з 1944-го і до 1950-х років мала всі елементи громадянської війни.

Прихід радянської влади у Західну Україну позначився не тільки масовими репресіями проти українців, але й новим витком, хоча й вимушено-вдаваної, але українізації. Університети, інститути, школи відразу стали українськими. Війна зробила ці терени майже моноетнічними, оскільки нацисти вбили майже все єврейське населення, поляків радянська влада остаточно «зачистила» шляхом депортацій, а на зміну їм прийшли радянські громадяни та місцеве українське населення.

В усіх цих процесах найбільш цікавими виглядають процеси формування нової української радянської еліти та урбанізація місцевого населення. Радянська влада не проминула встановити густе сито з дрібними вічками на шляху до кар’єрного росту місцевих українців. Таким ситом ставали кілька питань в анкеті, на які треба було обов’язково відповісти: чи були ви на окупованій території; чи брали участь у націоналістичних бандах (або родичі); чи є родичі за кордоном. Ствердна відповідь хоча б на одне із запитань ставала серйозною перешкодою для найдрібнішої кар’єри. Тому у перші повоєнні роки місцевих українців майже взагалі не спостерігаємо на керівних посадах.

Серйозний прорив стався, коли після війни демобілізувалися молоді хлопці і дівчата, які з 1944 року воювали в лавах Червоної Армії. Ці молоді люди отримали свого роду індульгенцію від радянської влади за своє невдале походження і масово поповнили студентські лави. Протягом десятиліть радянські університети та інститути продукували з числа місцевих нову національну еліту. Зрозуміло, що ті, хто хотів досягти справжніх кар’єрних вершин, мали залишити рідні місця і вибратися до якогось іншого великого міста, щоб родове прокляття «западенця» не отруювало життя молодої, здібної людини.

Зрозуміло, що радянська влада аж ніяк не бажала формувати нову українську національну еліту. Космополітичну – так, національну – ні. Але історія зіграла з нею злий жарт: під прикриттям радянського патріотизму успішно формувалася повноцінна структура модерної української нації. Відповідь на питання, чому так сталося, лежить у традиційному ставленні українців до будь-якої влади.

Паралельні світи української реальності

Протягом століть, незалежно від політичного клімату та державного устрою, українці призвичаїлися дистанціюватися від влади. Незалежно від кількості «своїх» людей у владі для загалу вона завжди залишалася чужою. А якщо влада чужа, то потрібно якось жити і виживати. Для цього спонтанно творилися паралельні середовища, але виключно на громадському рівні. Роль громад у царські часи важко переоцінити. Фактично це було самоуправління в абсолютистській державі. Ці громади завжди визначали свого роду комунікаторів з владою, а самі залишалися жити за своїми неписаними законами. Що можна, що не можна, а що люди скажуть, оформилося у свого роду систему українського провіденціалізму.

Навіть у конституційній Австро-Угорській монархії, де українці мали багато прав і свобод, вони не переставали творити паралельні до державних свої громадські структури. Чого тільки варте Наукове товариство імені Тараса Шевченка! Фактично, спільними зусиллями галичан та наддніпрянців вдалося створити національну академію наук на громадських засадах. Каси взаємодопомоги, сільські кооперативи, толоки та багато інших громадських ініціатив перетворювали кожну громаду на майже самодостатню одиницю. І фактично скрізь, де українці не мали впливу на державні органи, вони творили свої громадські відповідники. Так формувалися елементи громадянського суспільства, проти яких державні органи влади, як правило, не могли нічого вдіяти.

Через десятиліття після Другої світової війни радянський партактив на заході України, хоч вже і складався значною мірою із місцевих людей, функціонував у свого роду паралельній реальності. Місцеві українці, як і раніше, могли розраховувати виключно на себе. Звідси і прагнення розбудувати власний дім, обійстя і забезпечити майбутній старт своїм дітям. Звідси походить і, здавалося б, таке негативне явище, як клієнтельні відносини, але на практиці вони дозволили закоренитися недавнім селянам у містах, вишах та на підприємствах.

Щоденна соціальна комунікація відбувалася під постійним громадським наглядом. Присвоєння державного майна сприймали як щось майже легальне (бо влада чужа і ворожа), а крадіжка особистого викликала цілковитий осуд. Навіть члени компартії, високопосадовці, якщо вони були з місцевих, не переставали жити у двох паралельних світах. Дітей не перестали хрестити, покійників відспівувати зі священиками, як не відмовилися і від святкування релігійних свят. В університетах викладали вихолощену радянську історію, а в родинних переказах функціонувала нехай навіть значною мірою міфологізована, але національна історія.

Такий паралелізм зберігся і після проголошення 1991 р. незалежності України, оскільки майже повсюдно при владі залишилися старі функціонери. Формальна зміна еліт на заході України також не дала особливого якісного ефекту, оскільки одних радянців замінили іншими. Зі зрозумілих причин докорінної заміни старої комуністичної еліти не відбулося ще й тому, що не дуже було ким і замінити. На додачу, між різними регіонами України існувало таке відмінне бачення майбутнього, що рано чи пізно все мало закінчитися великим конфліктом. Особливо, якщо до всього додати ще й сторонні впливи.

Революція Гідності: громадянське суспільство проти авторитарно-клептократичного режиму

Здавалося, що Крим, Схід і Південь є найбільшими гарантами того, що Україна ніколи не позбудеться свого «совкового» змісту. Прихильники євроінтеграції не переважать справжніх намірів «трудового пролетаріату», а в Києві вічно правитиме злодійський режим. Засоби масової інформації регулярно переконували населення держави, що тільки вкупі з Росією Україна має майбутнє, і ніхто цієї аксіоми змінити не в стані. Після поразки Помаранчевої революції запанувала справжня апатія, яка тільки посилювала позиції режиму Януковича.

Але сталося диво. Люди все-таки вийшли на протест, коли стало відомо, що клептократи ні про яку євроінтеграцію навіть не думають. І багато хто досі задається питанням, як так сталося, що режим, маючи у своїх руках весь державний репресивний апарат, програв звичайним людям? Відповідь, хоч на перший погляд і не очевидна, але вона знову ж таки лежить у сфері громадянського суспільства. Як виявилося, державні органи влади нічого не можуть вдіяти з громадянським суспільством. Будь-який режим просто приречений на поразку у протистоянні з народною самоорганізацією.

А тепер про найважливіше. Пройшовши через Майдан, заплативши життям Небесної сотні, не маючи свого війська, міліції та спецслужби, українці змогли захистити свою державу. І знову завдяки самоорганізації і самопожертві багатьох. Війна на сході країни, на жаль, забирає життя тисяч активних громадян, руйнує людські долі й інфраструктуру. Ще більшу проблему вона закладає в суспільстві на майбутнє, бо повоєнне примирення і співжиття не менш важливі за виграну війну. Але новітня модернізація війною підводить українське суспільство до переконання, що нарешті треба зрозуміти, що ми і влада – одне ціле. Зрозуміти, що ми і є владою.

З огляду на цю архіважливу обставину, суспільство дозріло до нового суспільного договору. Потрібно звести до купи українські «паралельні світи» і почати не просто впливати на державні органи, а творити їх, стежити за їхньою роботою. Після символічного переукладання суспільного договору має настати час, коли найдрібніший факт корупції, непотизму, місництва не просто будуть тишком засуджені, але доведені до логічного фіналу та юридично покарані. В умовах війни, і не тільки, поодинокий факт корупції може мати катастрофічні наслідки й коштувати людських життів.

Без громадського контролю не можливе повноцінне функціонування законодавства, бо не вистачить державного апарату, щоб за всім встежити. Настав час відмовитися від життя за принципами радянського концтабору; щоб вижити і жити гідно, треба навчитися жити чесно. У цьому має полягати результат модернізації сучасною війною.

 

Попередні статті циклу: Модернізація війною, Модернізація війною – 2

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Дискусія 25

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Oleg Kravtsiv 8 лютого 2015, 20:14

    Колоради і ватніки, які носяться з портретом сраліна, що вбив мільйони людей, ненавидять Бандеру тільки за те, що Бандера боровся проти совка і расіюшкі, при тому, що бандерівці вбили декілька десятків тисяч людей. Але якби Бандера воював за совок і рассіюшку, то вони би носилися з портретом Бандери, прикрасивши його в георгіевскіе ленточкі, навіть коли б бандерівці вбили набагато більше людей. Це стовідсотково. Така вже тупорила і підла природа колорадів і ватніків.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Mykolaj Bilous 8 лютого 2015, 00:42

    Щось автор зовсім не торкається діяльності КПЗУ на українських теренах. А членів цієї партії було не так вже й мало, особливо на Волині, як на мене....
    І про єдність влади і народу, до якої закликає автор. Не пізніше 1960 року на тій же Волині чув, як дядько років сорока переконував співрозмовників, що у Києві влада дуже мудра. Бо вона, бач, посилає українських хлопців на навчання до військових вузів за всіма спеціальностями. І робить вона це задля того, щоб в Україні була дієздатна армія, яка змогла б її, Україну тобто, захистити на випадок чого. А радянська ж влада у тій місцевості існувала не більше 15 років, не рахуючи якихось неповних двох довоєнних років. Так що не такою вже й лінійною, як хочеться автору, є модель "модернізації" українців...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • V VI 7 лютого 2015, 22:15

    "...поляків радянська влада остаточно «зачистила» шляхом депортацій, а на зміну їм прийшли радянські громадяни та місцеве українське населення."
    Не зовсім точно. Поляків примусили переселитися на територію комуністичної Польщі, а українців комуністичної Польщі переселяли в УРСР. Був відповідний договір щодо обміну населення.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини