На руїнах тамтого Львова

IQЮрій Винничук, 16 листопада 2007147436

Сучасний Львів вийшов з села, але село не вийшло зі Львова. Воно присутнє всюди – біля церков і соборів, біля пам’ятника Шевченкові, де заводять свої піснеспіви цілі хори, на народних вічах і мітингах, у гуртожиткових будинках, де з вікон летить сміття, в маршрутках з порізаними кріслами і повикручуваними шурупами, і врешті-решт з водіями, які балдіють від кацапського шансону, із супермаркетами, де фальшують термін придатності і до кошичка з розфасованими фруктами акуратно додають ще й якесь гнильце.

 

Львів рустикальний

Село пре з усіх щілин, село диктує свої умови, село ненавидить панського Львова, тому воно нищить старі унікальні брами, а натомість встановлює нові й далеко не унікальні, переробляє балкони на свій смак, кріпить сателітку просто посеред барельєфу, замальовує давні написи на будинках. Затирає усі сліди давнього аристократичного міста, щоб перетворити його на село або на дєрєвню. Село навіть у селі виступає в ролі варвара, бо ще ніколи так святково не горіли дерев'яні церкви як за незалежності.

Колись місто боронилося від рогулів міськими рогатками (рогульками). Село сотнями возів та хур в'їжджало до міста на світанку, спродувалося і по обіді щезало. Після тих щоденних припливів та відпливів залишалися тільки нечисленні медузи та ракоподібні у ролі служниць, прибиральників, візників і перекупок. Панськість Львова не страждала.

Зараз місто не борониться. Міська влада дивиться крізь пальці на вимивання усього, що колись було львівське зі Львова. Тому - «кафе» і «бістро» - а не ресторація чи каварня, тому «кондитерська», а не цукерня, тому «баня», а не лазня, тому «молочний магазин», а не молочарня або, скажімо, «Набіл», тому «Жираф», а не «Жирафа», а вже про «Антошку», «Евросеть», різних там «Алекстр» (є й така потвора серед «кондитерських») я мовчу. Колись покпив з назви «Лонія». Мовляв, оскільки лоно - відома річ, то думав, що то секс-шоп, а виявилося... продуктовою крамницею. Бо село чомусь вирішило, що скласти назву крамниці з перших літер членів сім'ї - це круто. І подало на мене до суду.

«На Львівській парфумерно-косметичній фабриці створено колекцію ароматів, присвячену 204-й річниці від дня народження Олександра Пушкіна», - радісно повідомила преса кілька років тому. І нікому не спало на думку, що це якесь безглуздя і не має жодного стосунку до Львова.

Місто не борониться, зате борониться село. Його обурює не тільки те, що давнє, а й те, що нове. Остання барикада, яку воздвигало село в обороні своїх принципів, це кнайпа «Криївка». Вуйки і цьотки, чия кількість з роками на диво не маліє, висловили глибоке обурення паплюженням святині УПА. І будьте певні, що серед обурених справжніх упівців мало що й набереться, а більшість - це ті, хто пошив собі уніформу і дефілює на зло визволителям. Уявіть собі, що я знав кількох старих упівців, які ніколи собі такої форми не пошили. Один із них - мій тато. Навіть не записався до якогось братства чи товариства. А по смерті ще двічі приходив на виборчу дільницю і голосував за демократів.

Я люблю село. І найяскравіші спогади дитинства пов'язані із селом, куди мене вивозили на літо. Я й тепер люблю їздити на село, і запах сіна, молока, старої клуні, запах корів і гною продовжує п'янити. Але в селі, а не у Львові.

 

Львів політичний

Точніше політично стурбований. Львів вирощує героїв і потвор. На жаль, тих останніх більше. Львів за часів незалежності не дав жодного політичного діяча, про якого можна було б сказати, що він бездоганний, що він зразковий, що він лицар честі. Зате за кількістю хрунів б'ємо усі рекорди. Бог нам дав тих, кого маємо любити, і тих, кого маємо проклинати. От тільки ті, кого любимо, усі вже давно на тамтім світі, а ті, кого кленемо, не сходять з екранів телевізора.

Правда, любимо своїх покійників оригінально. Зазвичай у вигляді потвор. Шкарадний пам'ятник В'ячеславу Чорноволу з розчепіреними непропорційними трьома пальцями -яскравий приклад такої любові. Бандера у стилі сталінського ренесансу виправдає свою мистецьку вартість хіба за умови, якщо його підірвуть вороги. І тоді увесь Львів відразу прокинеться від сплячки і гримне стотисячним «ЗаУкраїнузаїїволю!!!»

Цікаво, що наші моральні авторитети є зовсім не серед політиків, а лише серед науковців та діячів культури. Кожен може собі сам їх порахувати на пальцях. А ще 70 років тому було навпаки - моральними авторитетами були, у першу чергу, політичні, військові та громадські діячі.

Львів усе ще готовий вмерти за свободу. І це він довів під час Помаранчевої революції. Але Львів не помічає своєї тихої вкрадливої смерті, яка пускає метастази у всі сфери його життєдіяльності.

 

Львів містичний

Про яке ще місто Європи можна сказати, що воно містичне? Прага, Краків, Відень, Мадрид... Принаймні про ці міста я не раз зустрічав подібні означення. Про своєрідну містику Львова писало чимало чужинців.

Львів має одну властивість, яка притаманна лише окремим містам, а саме - перетворювати кожного нового поселенця на чистокровного львів'янина. Те, що кожен такий новоспечений львів'янин розуміє свою львівськість по-своєму, то вже інша річ. Головне, що кожен з них ЛЮБИТЬ Львів до самозабуття. І знову ж таки по-своєму.

Книги про давній Львів користуються незмінним успіхом. Газети залюбки публікують розмаїті дописи з історії та побуту рідного міста. А що переважно пишуть їх любителі, а не дослідники, то не диво, що зустрічаємо у пресі безліч нісенітниць.

Кожне старе місто Європи має своїх духів, відьом і чорнокнижників. Львів щодо цього не пасе задніх. Має усякої тварі по парі стільки, що може й іншим містам позичити.

Львівські газети люблять вишукувати свідчення про появи духів, і практично кожна львівська газета відзначилася на цьому шляхетному полі. Юні журналісти замість того, щоб погортати старі газети і відшукати таємничі цікавинки серед міської хроніки, воліють спонукати працівників музеїв та архівів до пригадування чогось страшного, що трапилося особисто з ними. І мандрують з газети в газету нові й нові привиди, стогнуть розпачливо і бряжчать ланцюгами на догоду читачам і нещасним туристам.

Телеканал «Люкс» і газета «Високий Замок» навіть вирядили цілу експедицію у складі невтомних братів Радковців і репортерів на пошуки легендарної відьми, що буцім жила у віллі «Півонія» на Погулянці. І дарма, що ця відьма зовсім не легендарна, а літературна, бо вигадав її львівський письменник Стефан Грабинський. Але що ж - потяг пішов. Історія про жінку, яка не старіла, випиваючи життєву енергію зі своїх коханців, мандрує пресою.

 

Львів міфічний

Створення міфів - це нова забава шанувальників Львова. І знову перед ведуть брати Радковці, які вигадали буцім леви Львова уособлюють когось із відомих львів'ян. Як писав колись Франко, «кінь би з того сміявся», а мені не смішно. Бо ця бздура гуляє газетами і осідає на голови туристів. Та цього виявилося мало. Уже й вистромлений палець Никифора «приносить щастя». Мабуть тому, що його пальця на відміну від пальців Чорновола чи хвоста королівського коня можна досягнути.

В історичній повісті Андріана Кащенка «В запалі боротьби», написаній сто років тому, події відбуваються в обложеному військами Хмельницького Львові. Кащенко вигадав, ніби бернардинці, організувавши безкоштовну кухню, труїли русинів і скидали до студні. Де ж він думав і гадав, що ця вигадка доживе до наших часів? Хто ще не чув про студню у Бернардинському монастирі, заповнену скелетами?

А стовп навпроти Галицького базару, на якому колись стояла фігура святого Яна з Дуклі? Не доводилося вам хіба чути про те, що поставили його у пам'ять задушених немовлят, які народилися у монашок?

Чи є така газета у Львові, яка б не оспівала львівських Ромео і Джульєтту? Три роки тому прочитав я у «Високому Замку» чергову сенсацію: «Історію кохання Ромео і Джульєтти англійський драматург Вільям Шекспір запозичив з італійських новел, куди вона потрапила з розповіді... італійських купців. Таку версію безсмертного твору висуває львівський історик, заступник голови Галицького авіаційного історико-технічного товариства Вадим Гаха».

Істориків Львова розвелося тепер ціла купа. Наш технік-авіатор вирішив потрясти світ звісткою про те, що Ромео і Джульєтта мешкали у Львові. Бо хроніки зафіксували, що італієць Мікеліні у 1593 р. закохався в українку Пелагею, а коли згодом у Львові спалахнула епідемія чуми і панна захворіла, він не покинув її, а ходив за нею, заразився сам і теж помер. Історія і справді зворушлива, але вигадувати буцім саме вона надихнула Шекспіра - свідчення неуцтва.

Трагічну історію закоханих описав у 1476 р. італієць Мазуччо в книзі «Новелліно». Події відбувалися в Сієні у ХIV ст. Луїджі да Порто в новелі, написаній 1524 р., переніс події до Верони і дав героям імена Ромео та Джульєтти. Далі до цього сюжету звертався добрий десяток італійських письменників Відродження, в тому числі Банделло і Ґрото. Джіроламо да Корта у «Історії Верони» подав це вже як історичний факт. У 1567 р. англієць Пейнтер переклав новелу Банделло, а англійський драматург Артур Брук написав на її основі поему «Ромео і Джульєтта», яка й стала джерелом для Шекспіра.

Львівська ж подія трапилася щойно у... 1594 р.

На завершення пан Гаха розродився ідеєю встановити меморіальну дошку з погруддям Шекспіра на місці поховання закоханих. Та я думаю, ліпше її почепити на приміщенні, де збирається те Галицьке авіаційне історико-технічне товариство.

На жаль, кожна бздура живуча, як гідра. Або як «Велесова книга». І ось недавно «Газета по-українськи» присвятила львівським Ромео і Джульєтті цілу шпальту. І знову та сама шизофренія з лукавим замовчуванням дат.

 

Львів примарний

Чи то пак неіснуючий. Такий образ Львова створюють росіяни. Цікаво, що саме вони, а не українці взялися за нотування львівського підсовєтського життя, множачи вигадки і буйні фантазії. В Інтернеті можна зазнайомитися з досить цікавими спогадами Олександра Хохуліна. Він пише, що «в трампарке узнал впервые, что между русскими и украинцами могут существовать какие-то особые отношения», бо, мовляв, прибиральниця, молода дівчина, «проходя мимо, всегда брезгливо морщила носик и, заразительно смеясь, говорила: «Тьху! Від тебе аж тхне москалятиною!» А трохи далі описує своє сватання до галичанки. Майбутній тесть, начебто заявив: «Мало того, що він є москалем, мені сі здає, що він ще й жидисько! Ажеби я того рудого жида бачив у своїй хаті - тільки через мій труп!»

Про те, що галичани не люблять москалів і недолюблювали східняків (хоча останніх за незалежності полюбили), - усім відомо. І це нормально. Дозволено ж не любити німців, то чому треба ховатися зі своєю нелюбов'ю до москалів? Але за совітів ця нелюбов ніколи не афішувалася, і якщо щось про клятого москаля можна було почути, то тільки у натовпі, в трамваї, на стадіоні чи на базарі, де такого ксенофоба було б нелегко ідентифікувати. Але щоб хтось посмів на роботі щось таке ляпнути, як та прибиральниця, - не вкладається в мою уяву. Так само фантазійними видаються слова майбутнього тестя, можливо й сказані в тиші кімнатних фігусів і рододендронів, але не в очі москалеві.

Неймовірний Львів фігурує у повісті львів'янки Марини Курсанової («Знамя», 2003, №6, є в Інтернеті) «Птенцы летят следом... Путеводитель по литературной карте Львова».

«Жить во Львове, - пише авторка, - от рождения даже не понимая, что ты здесь от рождения в эмиграции. Потому что русского духа здесь нет напрочь. Русские здесь, как и везде, успешно ассимилируются, женясь на украинках, выходя замуж за евреев или поляков. Украинцы, что интересно, на русских женятся неохотно: по их словам, русские хоть красивы, да слишком уж непокорны. Дети-метисы в большинстве идут в украинские школы».

А оскільки «русского духа нет», то «Львов - это провинция, западная оконечность бывшей Империи, в том числе литературной. Провинция глубокая, глухая, особенная, в которой, по словам поэта, «лучше жить», коль уж выпало в Империи родиться. - Вопрос: кому лучше? - Да всякому маргиналу, живущему здесь, - а всякий живущий здесь - маргинал относительно русской литературы. Да и сам Львов - в силу исторических тонкостей - маргинален».

А далі уже маємо ще й такі фантазійні перебільшення: «Не секрет, что во Львове ОЧЕНЬ много церквей и ОЧЕНЬ сильна религиозная символика, ритуал: здесь молятся всей семьей, подчиняя семейную жизнь церковному календарному ритму, и тут же искренне, хотя, может, и неофициально, верят во «вроки» (по-русски - «сглазы»), гадания, колдунов и ведьм»...

Мабуть, авторка, усе життя проживши у Львові, все-таки законсервувалася в своєму гетто настільки, що не збагнула однієї речі: насправді віруюча людина ніколи не буде вірити у чаклунів, розмаїтих ілхамів та хамів. Відсоток галичан серед тих, хто човпеться на прийоми до чаклунів дуже малий.

Можна посміятися і з такої бздури: «По условиям третьего раздела Польши 1795 года к Российской империи отошли все земли, населенные русскими, то есть те, которые называются сегодня Западной Белоруссией и Западной Украиной».

Або з такої: «Власне, циле място - то едыный цвинтар, - сказал Францишек Яворивский» про Львів. В принципі їм там у Москві глибоко до лямпочки Яворівський, чи Яворський, як, зрештою, і правильність звучання польської фрази. Але, мабуть, російських читачів неабияк потішили такі одкровення: «Артур - самое распространенное карпатское имя - для героя или для медведя, разницы нет. Медведей в здешних местах называют Артурами». «Волшебные кольца и амулеты носит чуть ли не каждый второй житель Львова, а омелу заваривают в чай вместе с барвинком и папоротником».

Як казали гуцули, «No comment».

 

Львів ностальгійний

Я люблю Львів тамтой більше, ніж цей. Його у моїй уяві сформували спогади старих львів'ян і давні часописи, як щось величне і дуже своєрідне, не схоже ні на що. Як добре, що я застав ще старі інтер'єри, носіїв львівського балаку, пізнав справжню львівську кухню. З полону тамтого Львова вивільнитися не можу з самого дитинства. Народився я у Станіславові, то була випадковість, бо батьки мусили тікати зі Львова, але тут залишилася уся родина, дід і бабця, ми часто провідували їх, а вони нас, аж поки я у 1974 остаточно не перебрався сюди. І от коли бабця ходила зі мною по своїх колєжанках, старих львівських панюсях, і я вбирав очима цей дивний світ львівських покоїв, вдихав їхній запах, манеру розмови господарів, то просяк оцим усім до самих кісток.

Дід брав мене до фризієрні, де збиралися щоранку в неділю такі самі, як він, старші пани. Усі при вусиках, при дзигарках у камізельці і в капелюхах. Зазвичай обговорювали останні політичні події. І ось новина: комуністичний переворот на Кубі. Замарстинівський фризієр пан Дусько, тріскаючи у повітрі ножицями, каже: «Мене то филює, як друга дзюрка в дупі.  Шо мені та Куба?  Мав-єм кумпля, звався Куба. Та й шо? Вкрав ящик цигарок і пуїхав на білі ведмеді. Я за Польщі був-єм фризієром, і за німців фризієром, лиш за сувітів став парихмахером. Так жи кладу хером на тоту всю пулітику. Як ви кажете? Кастро? О-о, і я каструвати годен. Не одного кнуряку зрубив тенором. Я сі ні з ким не кремпую. І нігди без руботи сі не лишу. Адіт, вчора ми за підстриженого пуделя заплатили два рази тілько, як за голову райсобезу. А Куба мені пише, жи так моцно не кріпирує, бо сі влаштував столяром. Наш хлоп не пропаде, нє?»

І отак я живу, переповнений голосами усіх тих фризієрів і старих батярів, перекупок і вишуканих панюсь... Сидять у мені вуйцьо Зеньо, вуйцьо Даньо, цьоця Люся, цьоця Амалія, пан Цєпа, пан Суслик, дурний Мєцьо, пані Міхалова і десятки інших забутих і незабутих, чиї голоси я мушу передати далі.

 

Довідка ZAXID.NET

Юрій Винничук народився 1952 року в Станіславі (Івано-Франківськ). Закінчив місцевий педагогічний інститут. У 1974 переїхав до Львова. Працював вантажником, лаборантом, художником-оформлювачем або не працював узагалі.

Перші вірші почав друкувати в 1971-1973 роках. 1987 року організував естрадний театр «Не журись!», для якого писав сценарії, пісні, виступав на сцені, як комедійний актор.

З 1991-го до 1994-го завідував відділом у газеті «Post-Поступ», а з 1996-го почав видавати газету «Гульвіса», котра існувала до літа 1998 року. З грудня 1997 до 2006 року працював у відновленій газеті «Поступ», в якій з 1998-го щотижня писав сторінку Юзя Обсерватора.

Автор збірки поезій «Відображення» (1990), збірок прози «Спалах», «Вікна застиглого часу», «Місце для Дракона», повістей «Ласкаво просимо в Щуроград», «Діви ночі», «Житіє гаремноє», роману «Мальва Ланда», краєзнавчих книг «Легенди Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави», міфологічної енциклопедії «Книга бестій».

Упорядкував антології української фантастики ХІХ ст. «Огненний змій», української літературної казки «Срібна книга казок», творів українських письменників про чортів «Чорт зна що».

Твори перекладені в Англії, США, Канаді, Аргентині, Франції, Німеччині, Хорватії, Чехії, Сербії, Польщі, Японії, Білорусі, Росії.

За казками знято два мультфільми. Автор перекладів з англійської, кельтських та слов'янських мов. Окреме видання: Богуміл Грабал «Вар'яти».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 36

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Драко 9 вересня 2010, 15:02

    До 39 року у Львові українців було 15%. Тобто, якщо ви живете у Львові і є українцем, то скоріш за все ви - вихідець з села. А отже, за логікою автора, ви є рогулем. Тому ті, кому дуже сподобалася стаття, задумайтеся, скоріш за все ви в числі тих, кого автор вважає рогулями. Хотів би, щоб автор зрозумів (якщо він здатний на таке), якщо проаналізувати всю ту маячню, яку він написав, висновок може бути один - сам автор є класичним тупим, закомплексованим рогулем.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • dv 6 травня 2010, 03:46

    Автор і є класичний рогуль. Спочатку нарікає на тотальне львівське "село", а потім уточнює "приклад з життя": "рогулізм" - тому що всі написи "зрусіфіковані". Що ще поганого у Львові? - москалі дурниці про Львів пишуть: кажуть, що тут мракобесіє, хоча всі ми тут люди високодуховниє, ходимо до церкви. [b]Текст класичного трохи дегенеративного рогуля[/b].

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • A_b_c 20 серпня 2009, 20:38

    Все набагато складніше. А наразі пишуть, так, як писалося в 2000-му, чи може й раніше. Галичани традиціоналісти і то ніби добре. Але в плані якоїсь свіжої ідеї, то й страшні тугодуми. Доки вони нову ідею сприймуть, то виявиться, що всі від неї вже потрохи відмовляються. Але це галичан не розчаровує, вони вперто будуть з неї носитися. Дуже велика сила інерції... Тут ідеї не створюють. Тут їх доводять до абсурду.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук