Наші герої
IQ

Наші герої

Ідеальний Степан Бандера і проблеми формування українського національного пантеону

Назар Кісь, 10 березня15121

Кожна більш-менш цікава дискусія про місце Степана Бандери та Організації Українських Націоналістів в сучасній історичній політиці (тобто із залученням як мінімум опонентів, а не лише «сподвижників») перетворюється на люті монологи протиборчих сторін. Така полеміка дедалі більше нагадує суперечку атеїстів зі свідками Єгови. Або фізиків з теологами. І в цьому нема нічого дивного, бо націоналізм (як і будь-яка інша ідеологія чи релігія) передбачає віру та відкидає примат раціонального.

Одразу треба зауважити, що в трактуванні націоналізму як квазірелігії нема нічого образливого. Просто є ряд спільних із будь-яким релігійним культом ознак: є вшанування померлих героїв-праведників, життя після смерті (не в раю, а в народній пам’яті, як приклад для майбутніх поколінь), є мета життя і сенс у жертовній смерті. Є навіть Декалог українського націоналіста як аналог десяти заповідей Божих. І ці всі ознаки виключають можливість діалогу між істориками та націоналістами. Не тому, що історик не може бути націоналістом, і не тому, що історики-націоналісти – погані історики (не обов’язково). Просто для людини віруючої не існує такої опції, як «атеїст». Є «від лукавого» чи «душа, що відпала» – тому і для націоналіста органічно назвати людину «ворогом» чи «зрадником», а не пробувати зрозуміти мотиви його «безбожності / непатріотизму».

Чверть століття тому домінуючою була інша квазірелігія – комунізм. Мощі, до речі, досі доступні для загального огляду. Теж були мученики, заповіді, календар святкових дат і сенс життя. Правда, була і суттєва відмінність – комунізм претендував на універсальність, тому міг дозволити собі месіанство та експансію, не обмежуючись кордонами держав чи етносів. Націоналізм, зрозуміло, цього не може, адже він чітко обмежений рамками певної нації. У наші гібридні часи маємо і гібридний націоналізм – «русский мир» не має конкретних меж, залежно від тактичних потреб Москви це може бути і російська мова, і «антиімперіалізм», і просто ворожість до людської цивілізації.

До того, як християнство стало домінуючою релігією в нашій частині світу, воно було одним із численних культів у Римській імперії. Існували сотні релігійних течій для різних етнічних груп, професій, соціальних прошарків. Існувала взаємна повага до «чужих богів» і, відповідно, адептів їхніх культів. Але вона ж, автоматично, означала обмеженість можливостей «свого бога». Тим більше, що боги та герої мали цілком людські слабкості. Християни випадали з цієї концепції, бо не визнавали інших богів імперії, тобто відмовляли державі в лояльності. Християнський Бог (як і юдейський чи мусульманський, до речі) – всемогутній та єдиний.

Оскільки наше суспільство в основному християнське, ще й пострадянське, немає нічого дивного в тому, що наші герої – святі і безгрішні праведники, а національний провідник – непомильний та єдиний. Адже зовсім недавно (всього одне покоління встигло вирости, просто вирости) ще існував культ «вождя світового пролетаріату», який був найкращим військовим стратегом, управлінцем, економістом, агрономом, мистецтвознавцем і кінокритиком. Закономірно, що сучасна історична політика формується за принципом «один народ – одна партія – один вождь». І якщо цей вождь когось не влаштовує, то його можна легко таврувати як зрадника (якщо це умовно «свій»), або як ворога (якщо «чужий»). Бо національні неофіти – ще й християнські та пострадянські.

Тимчасово, коли наша історична політика ще перебуває на етапі формування, «апостоли» нової правди можуть дозволити собі експансію та месіанство (тим більше, що декомунізувати і дерусифікувати в нашій країні ще непочатий край роботи). Не варто забувати і про особисті мотиви: набагато вигідніше бути харизматичним пастором на чолі фанатичних прихильників, аніж науковцем у колі таких самих скептиків. Про це навіть «апостол Володимир Мунтян» без освіти з судимістю знає.

Але стратегічно для суспільства (не плутати з державою як сукупністю чиновників та інституцій) така політика вже навіть не несе, а принесла чимало негативу. По-перше, маємо доволі обмежений «пантеон» героїв зі свого минулого. Ідея з «чесним простим народом» і «денаціоналізованою елітою» викреслила з нашого минулого всю шляхту, католиків та протестантів. Зараз така сама доля чекає «угодовців», які не підтримували політику ОУН. Так ми не пантеон героїв сформуємо, а нечисленний сонм апостолів. І цьому теж є наукове пояснення: монотеїзм не має поняття «інших богів» чи «нейтральних героїв». Є Бог, є ангели і святі, а все решта – демони.

По-друге, навіть якщо дуже сильно вірити, все одно реальні люди в історії не були безгрішними. Особливо ті, які цю історію творили. І наша «чітка і безкомпромісна позиція», яка спочатку виглядала як непорозуміння чи невігластво, зараз просто виправдання злочинів «на вимогу часу». Ідеальний інструмент для того, щоб зіпсувати стосунки з союзниками України. Героїзм взагалі має до безгрішності доволі віддалений стосунок, ми просто регулярно плутаємо «тепле» з «м’яким».

По-третє, з національним сонмом святих ми запізнилися приблизно на вісімдесят років. У міжвоєнній Європі це б пішло «на ура», зараз воно виглядає, м’яко кажучи, старомодно.

Просто потрібно визначитися, що ми хочемо побачити «на виході»: адекватний набір національних героїв з військовими, підприємцями, меценатами, науковцями, політиками чи методичку бійця ідеологічного фронту на два аркуші з одним вождем і кількома сподвижниками.

P.S. У стародавньому Римі, до речі, за образу богів не карали. Вважалося, що боги здатні самі себе захистити. Натомість за нелояльності до державної влади держава питала з усією суворістю закону. Дуже розумний підхід.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук