«Наші» та «їхні» батьки і матері: німецький телесеріал та його східноєвропейські критики

IQАндрій Портнов, 3 вересня 2013578348
«Наші» та «їхні» батьки і матері: німецький телесеріал та його східноєвропейські критики

Цього року німецькі, а згодом, і польські телеглядачі з подиву гідною увагою (хоч і різними емоціями) дивилися телевізійний фільм «Наші матері, наші батьки». Позаяк до українських телеканалів цей продукт (наразі?) не дійшов, я почну з аналізу самого фільму.

Знята телекомпанією ZDF стрічка складається з трьох півторагодинних серій: «Інший час» (події літа 1941–1942 років), «Інша війна» (події весни та літа 1943 року, напередодні та після битви на Курській дузі) та «Інша країна» (літо 1944 – весна 1945 року). Це історія п’ятьох друзів, п’ятьох молодих берлінців, один з яких – єврей. Двоє братів вирушають на Східний фронт. Молодший хлопчина – книжковий хробак, поетична натура – передбачає згубні наслідки війни. Він має служити під командуванням стриманого й дисциплінованого старшого брата. Одна з дівчат добровільно записується до Червоного хреста. Інша мріє про артистичну кар’єру та вступає у зв’язок із нацистським посадовцем, аби, зокрема, дістати дозвіл на виїзд з Райху для свого коханого-єврея.

Єврея з паспортом, який йому роздобула співачка, затримують дорогою на вокзал, але вона ніколи про це не дізнається. Зате дізнатися, що таке війна, їй доводиться під час фронтових гастролей, влаштованих її нацистським покровителем. Їй не вдається вчасно евакуюватися, і вона бачить роботу військового шпиталю та своєї подруги, що стала медсестрою. Від побаченого співачку нудить, і вона каже подрузі, яка спокійно просить допомогти їй переносити поранених:  «Як же ти змінилася!».

Війна для братів – це втрата бойових товаришів, участь у розстрілах мирних мешканців та полонених червоноармійців, страх і очікування. Сприйняття братами війни та самих себе фільм намагається показати як драматичну еволюцію. Попервах молодший брат цілковито чужий війні. Він єдиний з усього загону не зголошується добровольцем при штурмі радянських позицій. Втікши виплакатися до лісу, він вбиває на щоці комара, опускає очі додолу й розуміє, що стоїть на закривавленій братській могилі розстріляних євреїв. Після цього він демонстративно курить уночі в шанцях, аби привернути увагу радянської авіації (мовляв, убивайте нас, отаких). Після тяжкого бомбардування його жорстоко б’ють інші солдати.

Але все змінюється після підриву на міні товариша. Саме вчорашній пацифіст першим пропонує відправити на заміновану дільницю випадкових місцевих селян. На початку другої серії він уже безжалісно вбиває ворожих солдат на кукурудзяному полі, і навіть – розстрілює в упор дівчину, звинувачену у сприянні партизанам, ніби сповнюючи власне передбачення, що «війна вивільнить усе найгірше в нас». Тепер він вже звисока дивиться на переляканого новобранця, який мріє навчатися в Гайдеггера та плаче в шанцях. Він виходить з оточення, переодягнувшись у радянську форму, зверхньо кинувши російською: «Заткнись, дурак» на запитання червоноармійця: «Куда идешь?». На підступах до німецьких позицій його підстрелили свої, але на прохання героїні-медсестри, польовий доктор рятує йому життя. Щоправда, ненадовго.

Старший брат еволюціонує у зворотному напрямку. У першій серії він хоч і проти волі, але таки виконує наказ розстріляти полоненого комісара. Після ж звісток про Сталінградську битву та поразки на Курській дузі, він упевнений в неминучості краху вермахту. Не знайшовши вирішення проблеми: «Як мені вести солдатів у бій, знаючи, що всі вони загинуть?». Він, дивом виживши, оселяється у порожній лісовій хижі. Потім німецький патруль арештовує офіцера, якого вважали загиблим, а польовий суд засуджує його до розстрілу за дезертирство. Приблизно  тоді ж за публічне висловлення сумнівів у німецькій перемозі (а фактично – за ініціативою недавнього благодійника, розлюченого її спробами втрутитися у його сімейне життя) у Берліні арештовують співачку. Якщо старшому братові розстріл заміняють службою в загоні штрафників, де він зрештою вбиває садиста-фельдфебеля й самостійно повертається до Берліна, то співачці уникнути розстрілу не вдається – вона гине незадовго до падіння Райху.

Фронтові епізоди фільму відбуваються на теренах Польщі та Радянського Союзу. Останній у фільмі показаний винятково як «Росія». Слово «радянський», здається, не лунає ні разу. Зате з’являються українці. Спочатку – в образі жінок, які шукають роботу в німецькому лазареті. Тільки одна з них виявляється достатньо вправною, та ще й німецькомовною. Її й бере на роботу героїня-медсестра (вона здогадується про єврейське походження помічниці і навіть намагається попередити про небезпеку, коли ту прийдуть арештовувати). Незабаром у фільмі з’являється українська допоміжна поліція, котра в Смоленську нещадно б’є євреїв, носить синьо-жовті пов’язки та говорить російською. Інших українців у фільмі нема. Немає в ньому і України навіть як географічного поняття.

Але є Польща. Вона починається зі сцени в потязі, що прямує до Аушвіцу, з якого герой-єврей вистрибує разом з дівчиною-полькою, зробивши ножем дірку у підлозі вагону. Селяни, у клуні яких переховуються утікачі, спочатку їх годують-напувають, а потім відводять до загону Армії Крайової. Там розмова починається зі з’ясування, чи не з євреєм бува вони мають до діла? Але полька переконує партизан, що її попутник – німець і тому його не вбивають. Автори фільму прямо кажуть: при зустрічі з польськими партизанами набагато безпечніше бути німцем, ніж євреєм. Польські селяни ще гірші від партизан, вони продають загонові АК хліб за умови, «щоби жодних євреїв» і близько не було.

У бойових операціях АК герой, якому вдається приховати своє єврейство завдяки рідній німецькій мові, вдає солдата вермахту. Але момент істини настає під час нападу на ешелон, у кількох вагонах котрого – потрібна партизанам зброя, а в інших – непотрібні їм євреї, яких везуть як рабську робочу силу на завод. Побачивши євреїв, один із польських партизан щільніше зачиняє двері, аби залишити їх помирати у вагоні («жиди в кожному разі кращі мертві, ніж живі»). Але наш герой не витримує й випускає полонених на волю. У цю хвилю всі одразу розуміють, що він сам – єврей (мовляв, хто би ще зробив таке). Наступного ранку командир загону АК веде єврея на розстріл, але зрештою відпускає. Хоч євреїв він і не любить, але побороти особистої симпатії не може.

 Рівно за кілька хвилин єврей бачить, що на бункер АК суне німецький загін. Він хапає гвинтівку й тут-таки зіштовхується з тим самим молодшим братом – своїм берлінським приятелем. На цей час останній вже давно став бездушним убивцею, що його і вовк у лісі боїться (відповідна сцена у фільмі також є), але, почувши наказ убити єврея, раптом стріляє не в друга, а в свого німецького командира. З цієї миті починається його друге переродження. За три дні до капітуляції Німеччини, щоби врятувати молодих товаришів, що рвуться до нерівного бою з радянськими частинами, він демонстративно кидається в атаку. Побачивши його смерть, шоковані однополчани розсудливо здаються у полон.

Інший приклад самопожертви демонструє медсестра. Замість того, щоби поспіхом евакуюватися з лазаретом, вона шукає свою помічницю, російську дівчину Соню (яка вчить її російській мові). У результаті передові радянські частини надибують у шпиталі двох санітарок – німкеню й росіянку. Методично перестрілявши поранених, солдати Червоної армії починають ґвалтувати героїню, але тут в кадрі з'являється… та сама медсестра-єврейка з першої серії, якимось дивом жива, та ще й у формі полковника. Зупинивши своїх підлеглих: «Ми визволителі, а не насильники!», вона власноруч безжалісно розстрілює Соню. А потім пояснює німкені російською: «Так лучше для неё! Её всё равно бы убили. Она предательница». У розважання про те, що вона сама ще зовсім недавно була такою самою «зрадницею», жінка не вдається. Німкеню її колишня підлегла, а тепер полковниця, рятує.

Наприкінці фільму троє старих друзів, що вижили на війні (єврей, старший брат та медсестра), зустрічаються на тому самому місці в Берліні. Передує цій зустрічі візит єврея до американської окупаційної адміністрації, де він бачить за роботою того самого нацистського чиновника, що був коханцем співачки й обіцяв випустити його з Німеччини. Ця сцена ілюструє поверховість післявоєнної денацифікації, коли інтеграція нацистських злочинців нижчих щаблів до політичної системи нової республіки відбувалася при повному розриві з ідеологією та практиками нацизму в офіційній самопрезентації Федеративної Республіки Німеччина.

 Смислова структура фільму гранично проста й водночас глибоко хибна. У ньому  тільки нацистські верхи злі, непорядні та продажні. Це тільки вони зраджують дружині, розстрілюють в упор єврейську дівчинку, врятовану німецьким офіцером з лап української поліції, це вони віддають злочинні накази. Натомість «наші матері» та «наші батьки» – це хороші люди, яким довелося народитися у погані часи. Й вони ніякі не нацисти! Фільму ідеально пасувала б назва знаного (однак не перекладеного українською) соціально-психологічного дослідження німецької сімейної пам’яті, виконаного групою науковців на чолі з Гаральдом Вельцером: «Дідусь не був нацистом» (Opa war kein Nazi).   

Хочу підкреслити: німецька мильна опера не прагне реабілітувати нацизм! Ідеться про те, аби розмежувати нацизм і «звичайних» німців. Однозначно засуджуючи нацистську політичну систему, автори фільму навіть не замислюються, а чому ця система так притягала маси людей, навіть коли крах гітлерівського режиму вже не викликав сумнівів? За сценарієм, головні герої фільму вчиняють на війні злочини, але мимоволі. Передусім вони виконують свій обов’язок та абсолютно не приймають державного антисемітизму. Усім чотирьом німецьким героям фільму властиві співчуття та емпатія до долі євреїв, але емпатія сьогоднішня, і аж ніяк не з 1941 року. І навіть не 1945-го! Феномен нацистського режиму в тому й полягав, що йому вдалося фактично монополізувати націю, а тому він стосувався передусім ставлення німців до «інших». Зображення усіх головних героїв фільму як людей, яким цілковито чужий будь-який антисемітизм, – неприпустиме спрощення реалій нацистської Німеччини, де антиєврейські закони (не кажучи вже про заохочуваний державою антисемітизм) стали повсякденністю щонайменше від середини 1930-х років. Виведення всіх головних героїв фільму за межі цього колективного досвіду є не просто схематичним, а й відверто цинічним на тлі зображення Польщі як краю тотального антисемітизму, а поляків – як природжених антисемітів, що всотали ненависть до євреїв з молоком матері.

Вибудовуючи сентиментальні (й до комізму неправдоподібні) схеми, що дозволяють сучасному глядачеві співчувати головним героям фільму, його творці вдалися до спрощень за всіма лініями. Одне з  таких спрощень – ототожнення інтелекту й читання з антивоєнною позицією, хоч насправді важливе й захопливе питання – це привабливість культу насильства для інтелектуалів, глибина прийняття нацизму німецькими інтелектуальними елітами.

Психологічна фальш фільму яскраво помітна у самому способі демонстрування емоцій героїв. Обидва брати, не погоджуючись із наказами або переживаючи побачене, постійно кричать або плачуть – поведінка зрозуміла сучасному глядачеві, але геть неадекватна виявленню емоцій на війні. Тут мильна опера ілюструє зсув культурного канону, помітний в образі голлівудського героя з 1980-х років: багатослівна сентиментальність заступає собою стоїчно-мовчазне пережиття негараздів.

Отже, «Нашим матерям, нашим батькам» безнадійно далеко до таких фільмів про війну, як «Останній поїзд» Алєксєя Германа-молодшого, «В тумані» Сергія Лозниці чи «Будиночка з вежею» Еви Нейман. Зате фільм непогано передає дух сьогодення, актуальне сприйняття німцями нацизму, війни та Східної Європи.

***

Не новина, що Польща вельми чутлива до свого образу на Заході, зокрема, в Німеччині. Німеччину набагато менше обходить, що, чому і як про неї думають у Польщі. Про цю асиметрію зацікавленості варто пам’ятати при аналізі двох хвиль польської дискусії про «Наших матерів, наших батьків». Перша хвиля накрила польські ЗМІ після показу фільму німецькою телекомпанією ZDF (березень 2013), друга – після його демонстрації польським телеканалом TVP1 (кінець червня 2013).

Першопричиною підвищеної уваги польських ЗМІ став навіть не сам відверто слабкий у художньому плані фільм, а його агресивна реклама, зокрема в таблоїді «Більд». Результатом цієї кампанії став бажаний для продюсерів скандал та продаж серіалу до більше ніж 60 країн. Згаданий «Більд», серед іншого, розтлумачив своїм читачам: «у лавах Армії Крайової антисемітизм був масовим явищем», загалом же «антисемітизм був дуже поширений у Східній Європі, що допомогло нацистам винищувати європейських євреїв».

Перші польські реакції стосувалися саме цього «лікнепу», а не самого фільму. Всесвітній союз вояків АК опублікував офіційного листа, в якому засудив образу армії, що підпорядковувалася легальному польському урядові та «не видала жодного наказу, що би дискримінував наших єврейських співгромадян». Потім директор польської телекомпанії TVP надіслав листа директорові ZDF про те, що відзнятий публічним німецьким телебаченням фільм «не має нічого спільного з історичною правдою». Відповідь не забарилася. Німецька сторона висловила жаль, що у Польщі фільм сприйняли як образу, та підкреслила, що його автори «жодним чином не хотіли піддавати  сумніву історичні факти чи німецьку відповідальність».

Польський консервативний тижневик «До Жечи» закликав читачів надсилати листи протесту до «Більд» і тим самим «повернути німцям пам’ять». При цьому самовпевнені, на межі нахабства, запевнення німецьких консультантів фільму про те, що всі показані у ньому сцени мають «історичну основу», тільки розігрівали запал польських критиків. Аналогічну роль зіграли пояснення деяких німецьких ЗМІ, мовляв, автори фільму відважно показали, що «не всі, хто воював проти Гітлера, були союзниками його жертв-євреїв».

Подібні вислови цитували в Польщі набагато частіше, ніж критичні відгуки, що їх не забракло і в Німеччині. Серед останніх вирізняються публікації Ґергарда Ґнаука, який наголосив у «Ді Вельт», що польський протест проти представлення у німецькому серіалі АК не тільки зрозумілий, а й слушний. Ґнаук протиставив героїзм вояків АК зарозумілим заявам продюсера фільму – сина солдата вермахту: «Чоловіки і жінки (з АК, – А. П.) робили те, на що був не здатен, наприклад, батько Ніко Гоффмана, постать котрого він сам же ввів до обговорення фільму: вони зробили свій внесок у витягування Німеччини з коричневого багна, звідки вона не могла виборсатися сама». В інших німецьких публікаціях наголошувалося на некоректності виняткового зведення до антисемітизму історії ставлення АК до Голокосту та єврейського питання.

Змістовний аналіз фільму в польській правій періодиці запропонував соціолог, професор Бременського університету Здзіслав Краснодембський, який наголосив, що істотою німецького серіалу є не реабілітація Третього Райху, але виключення його з «нормальної» німецької історії; не виправдання Гітлера та війни, але відмежування від  нацизму; зрештою, пряма вказівка на те, що зло під час війни не було німецькою прерогативою.

Польські публіцисти гостро зреагували не тільки на зображення в німецькому фільмі поляків антисемітами, а й на те, що війна на сході в ньому починається 22 червня, а не вторгненням до Польщі 1 вересня 1939 року. Очевидний факт, що в сучасній німецькій культурі Польща та польський досвід війни загалом малоцікаві та маловідомі, а Варшавське повстання 1944 року далеко не всі здатні відрізнити від повстання у Варшавському гетто 1943 року, був використаний частиною польських коментаторів як аргумент на користь того, що німецький серіал не варто судити «надто суворо». Мовляв, ця комерційна мильна булька здулася швидше, ніж піднялася в повітря, а в політичному сенсі немає чого остерігатися, адже ніхто в Німеччині не переглядає зовнішню політику й не висуває претензій сусідам (приклад такого розумування – Газета Виборча, 22-23 червня 2013].

Якщо загалом польські ліберальні ЗМІ висловлювалися критично, але обережно, озираючись на важливість польсько-німецького добросусідства та порозуміння, то правоконсервативні видання в оцінках не стримувалися. Наприклад, історик Маґдалена Ґавін у «Жечпосполитій» (29–30 червня 2013) написала, що Східна Європа зображена в фільмі «місцем, ніби живцем взятим з расистських теорій», а сучасна німецька пам’ять обмежує почуття провини  злочинами, скоєними проти євреїв, але не проти поляків чи українців. На шпальтах тижневика «До Жечи» (№ 22) публіцист Пьотр Семка наголосив, що у фільмі поляки та українці показані як «унтерменші». У тому ж виданні колишній голова Кнесету та посол Ізраїлю у Варшаві Шевах Вайсс окреслив фільм як «німецьку втечу від відповідальності» та «небезпечний» матеріал, що переконує глядача, що буцімто нацизм впав на розгублену Німеччину з неба.

Розрізнені та майже непомітні в публічному просторі українські відгуки на фільм були фактично колами по воді від польської дискусії. Наприклад, Володимир В’ятрович у блозі на ZAXID.NET висловив занепокоєне припущення, що в ситуації, коли «для українських чиновників минуле свого народу не має жодної цінності», деякі польські історики «можуть не встояти перед спокусою запозичити німецьку модель і перекинути звинувачення далі на схід, тобто в Україну». Про те, що польські критики німецького фільму досить часто згадують й засуджують суто негативне зображення в ньому українців (про що я згадував вище), автор чи то не знав, чи то вважав за доречне замовчати. 

Найбільш виваженою українською реакцією мені видався лист до редакції журналу «Шпіґель» (№ 14) посла України в Німеччині Павла Клімкіна. Дипломат тактично згадував у ньому і про зрозумілі причини, через які сучасна Німеччина рефлексує про нацизм дещо інакше, ніж 10 чи 20 років тому, і про щоразу помітнішу присутність центральних та східних європейців на заході континенту, і про важливість розуміння властивої їм відмінної від німецької пам’яті про війну. Редакція «Шпіґеля» знехтувала останнім реченням у листі українського посла, де ішлося про труднощі пошуку Україною мови сприйняття історій Другої світової. Припускаю, що це було зроблено тому, що українське сприйняття війни цікавить німецьку громадську думку ще менше, ніж польське. Тим більше, що в сучасному німецькому образі війни, як неодноразово слушно наголошував Андреас Умлянд, фактично геть відсутнє почуття провини щодо України. Зокрема і тому в «Наших батьках, наших матерях» образ українців зведено до антисемітів з допоміжної поліції, яка, до того ж, діє чомусь у Смоленську.

Якщо, на мою думку, чогось таки забракло східноєвропейським критикам німецького телесеріалу, то це засадничого визнання того простого факту, що антисемітизм в регіоні таки був масовим явищем, а нацистська політика вбивства євреїв таки не мала аналогів, скільки б не говорили, наприклад, про «польський Голокост на Волині». Запитання, поставлене свого часу Ярославом Марком Римкевічем на Умшляґплаці (місці збору варшавських євреїв для наступного вивезення до таборів смерті): «Що значить для Польщі те, що ми живемо навколо місця їхньої смерті, місця, на котрому 310 тисяч людей чекало на смерть?», вартує роздумів і сьогодні. Дуже хотілося б, щоби відверто слабкий та брехливий німецький фільм став приводом не так для зміцнення в Польщі та Україні тактик самовіктимізації, як для відкритіших й відважніших роздумів про насильство, зло та пам’ять. Тим більше, що в обох країнах уже зроблено важливі кроки в цьому напрямі.

 

Стаття є переробленим варіантом публікації, що уперше вийшла друком на сайті «Уроки истории».

 

Aвтор - кандидат історичних наук, співзасновник та редактор сайту Historians.in.ua

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 48

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • євген 20 травня 2014, 10:40

    Во, вдоповнення до минулого коментаря, трупи, яких знайшли в тюрмі на лонцького- в'язниця, яка використовувалася соєвтамі. Давайте кацапи, покажіть це в своїх фільмах, можете хоч в Смоленську
    https://www.youtube.com/watch?v=MBOaHtq1rqc

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Євген 20 травня 2014, 10:32

    А то нічого що українців у львові тоді було процентів 10, і загалом більшість трупів з "львівського погрому", це були трупи якраз місцевого населення убитими радянськими військами, німці хотіли показати весь жах радянської системи що б схилити на свій бік більше людей. Якщо ти вважаєш, що правда- це важливо, тоді чому кацапня обурюється на факт знущанням над місцевим німецьким населенням радянськими військами? і чому в фільмі процентів 80 німців- нормальні, а всі українці- немов вийшли з пекла? українці відносились до жидів потолерантніше за пшеків, точно за кацапів, а про німців і говорити не має що.
    Відколи це географічна неграмотність стала художім прийомом?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Гість 12 вересня 2013, 16:58

    - в фильме немец поясняет - " а это украинская вспомогательная полиция"..и у полицаев, одетых в цивильное шмотье , повязки жовто-блакитные в пол-рукава..

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук